«Общий беспорядок в стране – это чаще всего беспорядок хорошо организованный»
04.10.2012 11:00
В среду, 3 октября, в гостях у Новости Украины - From-UA был телеведущий Андрей Куликов. Украинский журналист, эксперт по средствам массовой информации, ведущий телепрограммы «Свобода слова» на канале ICTV рассказал, почему свобода слова в целом – миф, что останется в украинской политике навсегда и что нужно было изменить в ней еще со времен Советского Союза. Профессиональный журналист с более чем 30-летним стажем работы в СМИ заявил о своей гражданской позиции и о том, что именно он делает для Украины и для украинской журналистики в частности.



Тамара К.: - Как часто за последние пару лет с журналистами, которые вольно выражали свои мысли, происходили несчастные случаи? Почему семьям журналистов до сих пор не прописано по закону материальное возмещение в случае нападения на журналиста или его семью?

Андрей Куликов: - Я не веду статистики, час від часу такі повідомлення з’являються, зокрема і на From-UA, і на інших сайтах, які розміщують новини. Чому компенсація досі не передбачена? Я не вважаю, що журналісти у цьому та деяких інших сенсах мають бути відмінні від інших українських громадян. Чому не передбачена компенсація тим чи іншим – або всім, або нікому. Хоча нікому – це, звісно, дуже погано. Але насправді треба дбати не про компенсацію, а про те, щоб в суспільстві були умови, коли на журналістів не нападають за їх професійну діяльність.

Що ми маємо на увазі під словом репресовані? Треба визначити це поняття. Ми можемо пригадувати тих людей, яких звільняли з роботи, можемо пригадувати людей, які самі пішли через те, що вважали, що в них немає змоги вільно висловлюватися і працювати за професійними стандартами. Щодо репресій, я не думаю, що зараз ще настав час, коли можна вже вживати це слово.

Тиск є. Є випадки більш брутального тиску, є випадки системного. Вірніше, коли тиск системний – то це вже не випадки, а система. Але про репресії я мову ще не вів би. Якщо пригадати таких активістів журналістського руху, як Сергій Андрушко або Наталя Соколенко, – наскільки я знаю, вони вже не працюють там, де працювали. І це наслідок того, що, як вони вважають, немає більше умов чесно виконувати свої професійні обов’язки. Чи це є наслідком цілеспрямованих репресій, чи просто зміни обставин, які породжують відповідний тиск, – це вже друге питання.



Student: - Не кажется ли Вам, что свобода слова в нашей стране – просто миф? Могут ли журналисты у нас писать свободно или же им приходится подстраиваться под систему? Сколько осталась политически не заангажированных СМИ в Украине?

Андрей Куликов: - Перерахувати на пальцях складно, тому що насправді навряд чи є людина, яка знає всі ЗМІ, які є в Україні. Ми часто звужуємо поле бачення до тих, які працюють у Києві, а є ще сотні, ба навіть тисячі ЗМІ в областях, районах, містах і містечках. І я гадаю, що серед них є політично незаангажовані.

Але що значить політично незаангажовані? Є певні видання або радіостанції, які не можуть бути політично заангажованими, бо вони просто не подають матеріали, в яких може бути якась політична заангажованість. Інша справа, що вони друкують або оприлюднюють політичну рекламу в інший спосіб – але це вже питання комерції. І навіть на самопроголошеному опозиційному каналі ТВі ви не можете побачити політичну рекламу ПР або агітацію частіше, напевно, ніж рекламу опозиції. Ну принаймні, я таке пригадую, коли переважала кількісна реклама ПР. Це, щоправда, ви можете побачити, якщо у вас є збереглася змога дивитися ТВі, бо цей канал вийняли з надто багатьох кабельних телебачень.




Чи є змога в українських журналістів висловлюватися вільно? Я гадаю, що змога така завжди є, якщо журналісти готові долати при цьому перешкоди. В якихось ЗМІ, це зробити легше, в якихось – складніше, в деяких – неможливо взагалі. Але журналісти в нинішній період не обмежуються, особливо зараз, перед виборчим періодом. Це, радше, йдеться про останні 10 років української історії, коли вони стають до роботи, наймаються, укладають контракти. Вони мають для себе з’ясувати, і обов’язково обговорити це з їхніми керівниками, а якщо можливо – з власниками, що оці, оці, оці завдання я готовий(а) виконувати, а це – я робити не буду. Тоді у вас є всі підстави і право, і змога висловлюватися вільно, або, принаймні, не казати, не писати те, чого ви не хочете.

Свобода слова – міф. Вона є міфом тією чи іншою мірою в будь-якому суспільстві. І до того рівня свободи слова, який є, наприклад, у Великій Британії або в США, інших країнах з усталеною демократією, вони йшли туди десятиріччями та навіть сторіччями. Ми на початку такого шляху, нам дуже важко, журналістам дуже важко. Але журналістика, на мою думку, – це лише відображення тих процесів, які відбуваються у суспільстві, і лікувати або оздоровлювати саму лише журналістику – це замало.



Наталия: - Добрый день, Андрей. Скажите, как молодому специалисту попасть работать на телевидение, если нет опыта, связей и желания вступать с кем-то в интимные отношения?
Спасибо.


Андрей Куликов: - Насправді найважливішими з цих трьох є все ж таки досвід. Тому що зв’язки часто працюють продуктивно, і дехто зі ЗМІ може не захотіти брати людину, яка з кимось пов’язана. Так що не надто переймайтеся цим. Щодо бажання чи потреби вступати з кимось в інтимні зв’язки – це, звісно, огидно, якщо це виставляють умовою прийому на роботу для подальшої роботи. Зі свого досвіду маю вам сказати, що тут більше все ж таки легенди вигаданої, ніж правди. Хоча, звісно, і такі випадки бувають.

Головне – досвід. На жаль, дуже часто, я теж іноді переглядаю оголошення на роботу, шукають людей молодого віку, але щоб у нього було два-три роки стажу, з досвідом роботи, часто-густо це насправді розраховано на те, щоб було менше заяв. А коли їх менше – легше обирати.

Тому не звертайте уваги на це, подавайте свої резюме і заяви все одно, і намагайтеся пробитися до тих, хто приймає на роботу, для того, щоб показати себе і напряму переконати, що ви саме та людина, яка потрібна. Є варіанти набуття досвіду роботи не прямо там, куди ви хочете йти, або не за спеціальністю. Якщо ви хочете на телебачення – я вам раджу почати з радіо. Тому що радіо, як напевно, жоден інший, канал подачі інформації надає кращі можливості вдосконалення навичок роботи зі словом. І найкращі телевізійники країни пройшли школу радіо: це були і попередні, і зараз. Крім того, радіо – захоплива штука – так що попрацювавши в радіо, ви, може, і не захочете йти на телебачення.



Лариса, Вінниця: - Андрію, у мене одне-єдине питання. Воно хоч і риторичне, але все ж таки: скажіть мені, коли у нашій країні вже закінчиться цей безлад? Дякую!

Андрей Куликов: - Я б хотів, щоб людина з Вінниці визначила, який саме безлад вона має на увазі, тому що безладу у нас багато. Якщо ви маєте на увазі загальний безлад у країні, то часто-густо цей безлад добре організований. Тим, хто при владі, і я маю на увазі не лише тих, хто зараз при владі, дуже часто вигідно, щоб громадянин губився в тому, що відбувається у країні, а отже – не шукав способів об’єднання і спільних зусиль з іншими громадянами.




На риторичне питання, я даю нериторичну, хоча досить невизначену відповідь: безлад в нашій країні закінчиться тоді, коли ми усвідомимо, що багато все ж таки в країні залежить від нас, хоч ми і не на високих посадах, і коли ми будемо шукати однодумців, і разом робити, може, на перший погляд, незначні, непомітні, справи. Але я вірю, ба більше, я знаю, що сума малих зусиль часто дає великий результат.

Колись я думав, що Україна вже років за 15 після здобуття незалежності буде цілком усталеною державою, яка розвиватиметься у напрямку поступу, зміцнення і державності, і громадянського миру, громадської згоди, я б сказав. Але так не вийшло. Та якщо вже виставляти якісь часові рамки, то я думаю ще про 15 років.

Людмила, Киев: - Как Вы думаете, после смерти Гонгадзе свободы слова в Украине стало больше или меньше?

Андрей Куликов: - Важко вимірювати таке. Я гадаю, що загибель Георгія і ціла історія, пов’язана із цим, яка ще не закінчилася, вона увиразнила ті проблеми, які існують. Були сплески так би мовити свободи слова, були відступи у розвитку свободи слова. Як на мене, то може, не близький до ідеального, але найбільший розвиток свободи слова в Україні був наприкінці радянського періоду: кінець 80-х початок 90-х років, і може перший-другий роки незалежності.



Цей період був пов’язаний, зокрема, з тим, що ми шукали форми, в яких мала розвиватися і існувати свобода слова. І дуже багато було експериментів, новаторства, часто дуже вдалого. Потім переконалися, що деякі форми потребують занадто багато зусиль, деякі не дають належного ефекту, і поступово все ж таки усталилися в тих речах, якими називаються зараз.

Якщо вести мову про якість української журналістики, яка, на мою думку, напряму пов’язана зі свободою слова, то останнім часом, мені здається, що загальна якість падає. Правда, подібні приклади я спостерігав і в деяких інших країнах.

Але все одно, в українській журналістиці залишається дуже багато прикладів професійної журналістики, як журналістів окремих, так і видань, телеканалів, радіо, інтернет-сайтів. І якщо ми дбатимемо про те, щоб професійні стандарти зберігалися, щоб ми їх зміцнювали і постійно вдосконалювали свої професійні навички – я думаю, це та основа, яка доможе свободу слова і захистити, і розвивати.

Lada: - Как обстоят дела в Украине с защитой журналиста со стороны закона и в реальной жизни?

Андрей Куликов: - Знаєте, з боку закону так само як і в реальному житті. І стосується це, підкреслюю, не лише журналістів, а дуже багатьох, так званих, простих громадян. Судова система стала у нас „притчею во язи цех”. І іноді я думаю, що, на щастя, мені вже давно не доводилось з нею стикатися. Бо і від політиків, від урядовців, і від сусідів, і від випадково зустрінутих людей я постійно чую, що добитися справедливості – неможливо. Бо коли справедливе рішення приймається за гроші, воно насправді перестає бути справедливим. Хоча є певні закони, які регулюють діяльність журналістів і захищають їх, часто, за моїми відчуттями і спостереженнями, вони залишаються на папері.




Лак: - Добрый день. Сегодня внутри СМИ принято считать бывшую власть в лице БЮТ, НУ-НС, Фронта и Свободы, то есть тех, кто объединился в оппозицию, носителями прогресса, хотя для меня они в некотором роде в этом объединении некие пауки в банке. У меня - человека, который с начала 70-х прошлого века был в идейной оппозиции к КПСС и особенно к ее функционерам в лице той же КПСС и ВЛКСМ, вопрос. Как такое может быть, что заместителем госпожи Тимошенко, которая сегодня вроде как знамя демократии, является господин Турчинов, который во времена СССР функционировал в качестве начальника отдела пропаганды горкома ВЛКСМ? Иными словами, он пропагандировал, что КПСС - это наш рулевой. Причем это было уже в те годы, когда ни один порядочный молодой человек и мыслить не мог о том, чтобы работать в этих структурах - это было среди мыслящих неприличным. Я уже не говорю о Яворивском - это ниже моего достоинства. Неужели за 21 год независимой Украины людей, которые помнят о том, как все было и кто есть «ху», окончательно вычеркнули из списка живых и надеются только на тех, которых идеологически грубо слепили за последние годы, а потому и рассчитывают на их незнание прошлого? А не возникает ли вопрос, что идеологии, построенной на борьбе за власть, читай - кормушку, не существует, и мы имеем дело с безыдейным поколением, целью которого являются деньги любой ценой? Лично я себя не уважаю за то, что я не участвую в борьбе за детей - наше будущее, но я и не вижу той политической силы, к которой можно бы было примкнуть. А Вы видите эту силу?



Андрей Куликов: - Я бачу для себе таку силу, але я певний час до жодної політичної сили не примикаю в силу тієї роботи, яка в мене зараз є, бо я надто ціную нинішню роботу. І вважаю, що вона корисна в цілому для суспільства, щоб жертвувати нею заради політичних амбіцій. Але щодо перебування в КПРС, тут є насправді два найпростіші рішення: або свого часу провести було люстрацію і ухвалити законодавчо, що жодна людина, яка була членом КПРС або обіймала якісь відповідальні посади, не може обіймати відповідальних посад в Україні, принаймні, на якийсь час. Або зрозуміти і досягти суспільної згоди втому, що люди впродовж життя можуть змінювати свої погляди. І це може бути наслідком їхнього переконання, наслідком того, що вони отримують якусь нову інформацію, обробляють її і доходять до власного висновку.

За тієї пропагандистської машини, котра існувала в Радянському Союзі, я не вірю, я не вважаю, що всі, хто входив в КПРС, робили це з примусу або у пошуках особистої вигоди. Знаю людей, щодо яких переконаний, що вони свого часу щиро вірили в комуністичні ідеали і намагалися сприяти тому, щоб вони були здійснені в Радянському Союзі. І цим насправді було набагато важче потім переглядати свої переконання. Йдеться не лише про згаданого у запитанні Олександра Турчинова чи про Володимира Яворівського, про якого автор питання каже „я вже не кажу про”, але називаючи, він все ж таки про нього каже – це дуже цікавий прийом.

Йдеться про мільйони людей в Україні та в нинішніх колишніх радянських республіках. І якщо ми свого часу не наважилися зробити люстрацію, я думаю, зараз не є правильним ставити цим людям в провину, що колись вони були на керівних посадах КПРС або членами КПРС. Скажете, що я в такий спосіб захищаю і виправдовую самого себе? Так, я це роблю, тому що я сам був членом КПРС певний період, і саме тому я знаю, або принаймні, я вважаю, що знаю, як нелегко було позбуватися отих нав’язаних ідеологічних обмежень, які багатьма з нас керували.

Але є і серед колишніх членів КПРС, звісно, багато було людей, які боролися з режимом аж до того, що потрапляли у табори, позбувалися професій, змушені були виїздити з Батьківщини. Деякі з них і зараз в політиці. І практично в будь-яку мить може настати той час, коли людина каже собі: „Я поводитимусь інакше, тому що моє внутрішнє переконання тепер таке”. Я гадаю, що у більшості випадків більшість людей здатні починати заново, вони здатні тією доброю роботою компенсувати те погане, що вони робили до того.



Антон: - Скажите, а вам вообще интересна украинская политика? Она ведь стремительно синеет и движется к феодализму - скоро и разбираться ведь не в чем будет!

Андрей Куликов: - Так, мені цікава українська політика, і зокрема тому, що я не хочу, щоб вона рухалася до феодалізму. Хоча до феодалізму, якщо ми вживаємо такі терміни, може рухатися не політика, а вже наш суспільно-політичний лад. Я гадаю, що справа до цього не дійде, бо якщо є такі люди, які ставлять подібні запитання, то вони, сподіваюсь, знаходять відповіді, а знаходячи відповіді, вони знаходять засоби того, як цьому протистояти.




„Скоро и разбираться не в чем будет” – та ні. Справді, теми і предмети досліджень залишаються завжди. І щодо того, що „стрімко синіє” політика – я так не вважаю. Зараз період такий, коли ПР періодично демонструє, що вона практично може зробити все, чого в цій партії захочуть. Тому дехто з інших політичних партій або ті, хто не визначився, бачачи таку наполегливість, просто лякаються і переходять на бік влади. А дехто, може, й щиро вважає, що нинішня влада робить багато корисного для суспільства, і переходить не з міркувань остраху, а з міркувань того, щоб долучитися до розбудови української держави. Але все одно в суспільстві залишається дуже багато людей і політичних течій, які йдуть всупереч або, принаймні, не в тому напрямку, яким йде ПР. Багатоманіття, багатобарвність української політики залишиться, навіть не скажу надовго, – назавжди.

Сергей: - 1. Не считаете ли вы, что позиции всего лишь модератора, поднимающего в телепередаче острые вопросы, недостаточно для выражения гражданской позиции в частности и работы топового журналиста, в общем?
2. Скажите, что является вашей главной задачей в жизни - помимо семьи и прочих личных вещей? Интересует, за что вы боретесь и боретесь ли вообще. Ответы хотелось бы получить без воды и четкие, понятные.


Андрей Куликов: - 1. Таке запитання, скоріше, треба ставити топовим журналістам, якщо вони стосуються таких. Для цього ще треба визначити, що таке є топовий журналіст. А для вираження чи висловлення громадянської позиції ролі модератора справді недостатньо, з цим я згоден. Але це і є прийомом, завдяки якому організується дискусія, зокрема в програмі „Свобода слова”. І я вважаю це правилом, абсолютним для мене, - утримуватися від висловлення оцінок.



Я роблю два винятки у цьому, а може, навіть один. Коли починають заперечувати право українцям мати власну державу, право використовувати власну мову, розвивати свою культуру; коли лунають заяви, типу: „Це не Україна, її ніколи не було і не буде”, „Це Малоросія або називайте як хочете”, тоді я включаюся і висловлюю свою позицію просто в програмі.

Для іншого є позаробочий час: я беру участь у русі журналістів проти цензури, я беру участь у русі киян за збереження історичного обличчя нашого міста, я, наприклад, брав у участь у спробах відстояти Гостиний двір на Подолі. Я вважаю, що в такий спосіб я свою громадянську позицію достатньо чітко заявляю.

2. Щодо боретеся, якщо це „боретеся” можна назвати, я б це назвав все ж таки „діяти”, то це розвиток і збереження української культури, мови, Києва як унікального культурного осередку, де взаємодіють, перш за все, українська і російська культури, а також інші. При цьому зазначу: коли я кажу російська культура, в даному разі, перш за все, маю на увазі специфічну конкретно російсько українську, не через дефіс, культуру. Бо на мою думку, росіяни, які живуть в Україні, більшість із них, ще в радянські часи, принаймні, підсвідомо, а багато хто і свідомо, відчували себе не частиною цієї великої російської нації, яка переважно живе на території Російської Федерації, а частиною тоді населеної УРСР, а нині – однією зі складових тих спільнот, що творить зараз, або в процесі, українську політичну націю. От культура цих росіян, або російськомовна культура, яка існує в Україні, має дуже потужну, на мій погляд, недооцінену, а тому і недуже використану в інтересах розбудови спільної для всіх українців, незважаючи на їх етнічне походження, мову, вірування, державу.

Які мої прагнення? Якомога краще працювати. Мені подобається те, що я роблю, не завжди подобається те, в яких умовах це доводиться робити. Я, до речі, зараз ведучий програми „Пора року” на радіо „Ера ФМ”, це програма в основному про музику. Отам би мені хотілося, щоб вона виходила не 45 хвилин один раз на тиждень, а бодай 2-2,5 години. Я думаю, що матеріал і снага для цього у мене є.



Ще насправді я дуже хочу, щоб більшість українців порозумілися між собою і визнали право інших українців думати і діяти так, як ті вважають за потрібне для себе. Коли ми будемо поважати одне одного, тоді ми зможемо, по-перше, порозумітися, а по-друге, домогтися, щоб і нас поважали ті, хто іноді взагалі заперечують існування українців і України. Тоді нам легше буде разом давати лад нашій країні.



А ще я мрію про те, щоби піти до лісу не на півтори-дві години, а годин п’ять, і назбирати грибів стільки, щоб не лише засмажити на пательні, а ще й набити ними морозильник. Бо морожені гриби взимку – це такий аромат, це така смакота!!! :Р

Вадим, Киев: - Уважаемый Андрей, скажите, пожалуйста, возможно ли, чтобы в какой-либо из так называемых „цивилизованных стран” (европейских, например) граждане иного государства вели многочасовые политические передачи на центральных каналах страны, к тому же явно антиправительственной направленности? Спасибо!

Андрей Куликов: - Цікаво мені, хто це з громадян інших країн веде програми явної антиурядової скерованості у нас? Але гадаю, що суть явища не в тому, що це громадяни інших країн, а в тому, що, принаймні, в деяких з так званих цивілізованих країн, зокрема європейських, або відсутні такі програми, або їх одна на цілу країну. І це зокрема тому, що там уже усталилася чи визначилася та кількість телебачення, яку суспільство може спостерігати без великої шкоди для національного стану суспільства.

А у нас, на мою думку, надто багато телебачення. І оскільки йде конкуренція між достатньо слабкими командами чи каналами, то вони в спробах виграти в цій конкуренції, по-перше, повторюють одне одного, клонують програми, і оскільки місцевий людський і матеріальний ресурс часто-густо вже, як їм і керівникам здається, вичерпаний, вони і звертаються по допомогу до іноземців.

Але в тому, що політичні програми, особливо дискусійні, ведуть іноземні громадяни – я не бачу засадничої суперечності. Можна навіть обґрунтувати той погляд, що це краще, тому що іноземець буцімто однаково віддалений від усіх політичних сил.



Наталья: - Уважаемый г-н Куликов!
Конечно, по сравнению с двумя другими "свободами" (условно говоря), Ваша наиболее вменяемая. Однако, всегда возникает вопрос, кто и как подбирает зрительскую аудиторию на всех этих шоу? Наблюдая, как люди аплодируют совершенно безумным высказываниям отдельных представителей нашей Ылиты, создаётся впечатление, что и само население Украины какое-то полубезумное. Становится как-то неуютно жить в такой стране...





Андрей Куликов: - Хто добирає? Я не знаю, як там в інших програмах, у нас аудиторію добирає спеціальна соціологічна служба за певними соціологічними параметрами чи критеріями. І склад нашої аудиторії, тих 100 людей, які сидять у студії і через пульти висловлюють своє ставлення до того, про що йде мова і що говоритися, – цей склад відбиває в цілому демографічну структуру населення України. А те, що часом оплески лунають у відповідь на якісь необумовлені заяви, то, по-перше, у багатьох із нас різні уявлення про неоковирність чи необґрунтованість, по-друге, ми і на мітингах чи інших масових зібраннях людей бачимо, що найпалкішу і найзапеклішу реакцію викликають заяви або вкрай негативні, або вкрай позитивні.

А якщо незатишно жити в такій країні, то є два варіанта: або змінити країну з власною участю, або виїхати з неї.

Валентин: - Андрей, мы с Вами почти родственники. Наши матери практически в одно время закончили 45-ю школу. Я смотрю все Ваши передачи. Даже со спичками в глазах. Почему Вы, как коренной киевлянин, которых осталось очень мало, не проведете передачу, посвященную нашим удивительным мэрам последнего 20-летия, пригласив их и того архитектора, который согласовывал проект строительства возле дома Вашей матери?

Андрей Куликов: - Ой... Є кілька міркувань, одне з них суто, так би мовити, кон’юнктурне, телевізійне. Програма про якесь місто – це програма для міського телебачення. І хоча Київ для багатьох українців цікавий, а сама програма лише про Київ – є велика ймовірність, що вона може бути не такою цікавою для більшості. І ми просто не досягнемо цільової аудиторії.

Це, до речі, стосується закидів або запитань щодо того, що ми мало говоримо про політику якихось регіонів України. Те саме: або треба збирати з усіх регіонів представників, експертів, або намагатися виокремити ті проблеми, які спільні для всіх, і говорити про них по регіонам.



У мене насправді поміж планів чи мрій, пов’язаних із телебаченням, була така думка колись зробити програму або низку передач, присвячених саме розповідям про Київ, про те яким він є, яким був, яким він має шанс стати. Але я повторюю – це програма для одного з каналів на Київ та Київську область. І мені здається, на цих каналах в цілому є кілька програм такої спрямованості.

Будівництво на метро Театральна – це один із скандалів, це один із кричущих випадків повного зневаження інтересів киян, не тільки корінних. Я вважаю, що практично кожна людина, яка приїхали до Києва, дуже скоро стає киянином або киянкою. Наші дивовижні мери не дуже люблять ходити на телебачення, якщо їм не світить нове обрання. Мені здається, жодному з колишніх київських мерів таке обрання вже не світить.

Николай: - Г-н Куликов, три вопроса от коренного киевлянина коренному киевлянину:
1. Вы русскоговорящий человек, Вам не противно, когда галицкие бандеро-нацисты называют русскоговорящих людей манкуртами, а русский язык – собачей мовой?
2. Я за Союз России, Белоруссии и Малороссии (Украины), а Вы?
3. Мы наблюдаем за процессом превращения малороссийского (украинского) наречия русского языка в польську мову. Все эти нарази, панцерныки, спортовцы, наживо, продавчыни, или новоделы – автивкы, ВыШи и т.п. ВЫ согласны с этим маразмом?




Андрей Куликов: - 1. Мені це так само огидно, коли українську мову називають телячою. І чесно кажучи, коли я чую вислови, типу, як „галицькі бандери” чи щось таке. Що значить російськомовна людина? Так, я зріс у російськомовному середовищі, моя рідна мова – російська, я ніколи від неї не відступлюся. Рідна мова – є рідна мова. Але є також питання вибору. І свого часу я свідомо у своїй професійної діяльності, у громадському житті і в повсякденному житті обрав українську мову, залишивши російську для отримання частини інформації, для спілкування в родині. Було б смішно і неприродно, якби я з батьками раптом почав розмовляти українською мовою, коли вони в мене російською.

Ми можемо, звісно, відчувати дуже багато суперечливого щодо людини, яка розмовляє не тією мовою, що ми, має не той колір шкіри, ходить до іншої церкви, або не до церкви – до синагоги чи до мечеті. Це не може бути підставою, щоб ненавидіти або зневажати цих людей. Як на мене, це, навпаки, спонукає до більшого інтересу: чому вони такі, чого ми можемо в них навчитися, і що ми можемо їм в свою чергу дати їм такого, чого досі не маємо?



2. По-перше, я не знаю, чесно кажучи, чи можна вживати термін Малоросія, навіть з Україною в дужках. Я проти такого союзу, навіть якось офіційно оформленого. У нас можуть бути тимчасові або сталі союзи в сенсі спільних інтересів. Звичайно ж, у нас є спільні інтереси з Росією, я гадаю, що у нас є дуже багато інтересів з Білорусією. Хоча ми їх дуже мало усвідомлюємо. І в цьому сенсі я за співпрацю, я проти будь-якого об’єднання в державний або щільний наддержавний союз. В Україні, по-перше, достатньо своїх проблем для того, щоби перебирати на себе ще частину проблем, неминучих в якійсь союзній державі. По-друге, проблеми України найкраще все ж таки вирішать самі українці.

3. Ви маєте на увазі те, що я щойно почув? Перш за все, я проти визначень „маразм”, „шизофренія”, „параноя”, коли вони лунають не від лікаря. А тезу про перетворення „малоросійського наречия в польську мову” я сприймаю, як провокативну.




Donbass: - Свобода слова и то, что происходит на этой территории земли под названием страна, - это несовместимые вещи, и Вам это по статусу положено знать, я так думаю...
Вы знаете, как нужно работать журналистам? Где, у нас или вообще, так сказать, в мире?
Конгениально!!
Проблем в отечественной журналистике нет по одной простой причине - у нас нет журналистики как таковой, у нас есть более-менее грамотные писаки, которые за определённую плату пишут заказуху и не более, а раз нет проблемы, то и решать нечего. Журналисты - это продукт жизнедеятельности власть имущих, это не класс и даже не каста, это, по меньшей мере, сегодня, обязательный атрибут при каждом отморозке - олигархе, а по- простому - ворюге и беспредельщике.
По-моему, намного честнее продавать на рынке леденцы на палочке, которые сам сделаешь из купленного в магазине сахара.
Скажите, Вам не стыдно за ваше сословие, которое Вы называете журналистами?
Только, пожалуйста, прошу ответить однозначно - да или нет, не нужно размазывать подобие слёз по стеклу, я всё пойму.
Заранее благодарен.


Андрей Куликов: - Ні!

Показово, що про клас або касту журналістів сказано у запитанні. Я ніколи не сприймав журналістів як окрему касту чи стан (сословие). Це професія. Складна, дуже цікава, дуже вимоглива.

Якщо ви поділяєте тезу про те, що 85% українських журналістів – холуї, то раджу вам спробувати обґрунтувати її математично. Я, наприклад, вважаю, що не менше 85% українських акордеоністів – це люди, які щиро люблять музику і грають її так, як вміють.




Новости Украины - From-UA