…огромное количество слухов, сплетен и неимоверных догадок. Батальоны казенных и добровольных исследователей разгребают, как будто расхитители древних гробниц, всю жизнь покойного. Но часто-густо истину и виновников гибели никто и не думает искать. И тогда одна трагедия порождает десятки, а то и сотни, тысячи новых.

Далее редакция From-UA приводит текст статьи на языке оригинала.

Розслідування чи вирок

Яскравим прикладом такої «лавини» є трагічна загибель одного із більшовицьких лідерів – Сергія Кірова у 30-ті рр. минулого століття, вбивство якого стало приводом для повного фізичного знищення будь-якої опозиції. У незалежній Україні подібне відбувається зі смертю журналіста Георгія Гонгадзе.

Ось що пише з цього приводу журналіст Ігор Лосєв: «Георгій Гонгадзе – це наш Кіров ХХI століття. Всім так само, як в історії з Кіровим, глибоко плювати, що собою являла ця людина (легенда не може бути порочною), навколо сама лише спекуляція на його імені. Для Сталіна було «справою честі» розкрити вбивство Кірова. В Страсбурзі Ющенко сказав те саме, при цьому загнав себе ще й у часові рамки: один-два місяці – й убивці будуть знайдені... Фактично «справа Гонгадзе» може бути запущена у «вільний динамічний процес розкриття» з наступним тиском на політичних опонентів». (Сайт аналітичної публіцистики www.lenta-ua, 3.03.2005, «Справа Гонгадзе: живе й перемагає»).

Саме тому видається вкрай небезпечною та очевидна тенденція, яка останнім часом стає все виразнішою: під виглядом «журналістських розслідувань» виголошувати власні вироки, привселюдно звинувачувати у «злочинах», ґрунтуючись при цьому не на фактах чи документах, а виключно на своїх вигодах та симпатіях (антипатіях). Це, до речі, також спадщина сталінізму, коли газетярі «ставили до стінки» людей задовго до того, як їм виносили вироки «трійки» та трибунали. І нічого спільного зі свободою слова така практика роботи масмедіа не має!

Яскравий приклад такої досить брудної ролі наших колег в організації масових політичних та ідеологічних репресій демонструють протягом останнього року ті українські журналісти та ЗМІ, які на власний розсуд «розслідували» трагічну загибель ректора Ужгородського національного університету Володимира Сливки. До речі, одне з таких «розслідувань», автором якого є ужгородський журналіст Володимир Мартин (псевдонім кореспондента газети «Факты и комментарии» Ярослава Галаса, який регулярно з'являється і на сторінках «Дзеркала тижня»), посіло третє місце у номінації «Журналістське розслідування року».

Нагадаємо суть цієї трагічної справи. 24 травня минулого року дружина професора Володимира Сливки, повернувшись додому, знайшла свого чоловіка непритомним у ванній кімнаті. Довгий кухонний ніж був застромлений йому у серце майже по самісіньке руків'я. Окрім цієї страшної рани, що й стала смертельною, на тілі було ще кілька порізів, перерізано вени на руках та ногах. Ось як змальовує цю жахливу картину Володимир Мартин:

«В понедельник (24.05.2004 р.) В.Сливка, как обычно, собрался на работу, но выглядел таким усталым (последнюю ночь спал не более двух часов), что жена убедила его остаться дома. В полвосьмого В.Сливка позвонил в ректорат, сообщил, что чувствует себя плохо, и попросил провести производственное совещание без него. Еще через несколько минут жена В.Сливки, как всегда в это время, отправилась на работу. А вернувшись около одиннадцати часов, к своему ужасу, обнаружила супруга в ванной с кухонным ножом в груди и порезанными рукой и ногой. У ректора еще прощупывался нитевидный пульс, и вызванная «скорая» (которая довольно долго не приезжала) доставила его в реанимацию областной больницы. Здесь врачи вскоре и констатировали смерть». («ЗН», №26 (501), 3–9.07.2004)

Факт такої страшної загибелі людини, широко відомої і глибоко шанованої в області, негайно збурив вир пристрастей: від простої цікавості до справедливого гніву. Закарпатці вимагали від влади та правоохоронних структур НЕГАЙНО ЗНАЙТИ І ПОКАРАТИ винуватців загибелі відомого науковця. Жодних виправдань слідчих органів, посилань на таємницю слідства, на брак доказів, на досить дивні обставини смерті народ просто не сприймав: «Ці «менти» лише з біднотою хоробрі, а до мафії у них – руки короткі!»

Можливо, саме тому, аби хоч якось заспокоїти громадськість та зняти напруження, прокуратура Закарпатської області поквапилась оприлюднити свій висновок: «Самогубство!». Саме таку версію причин загибелі професора Сливки і було оголошено на прес-конференції в ОДА.Ніхто не повірив.

В області почали ширитися чутки, що ректора «звели зі світу» вищі чини Закарпатської облдержадміністрації, аби посадити у спорожніле ректорське крісло професора Василя Різака, брата колишнього голови ОДА.Цю «версію» вельми активно поширювали ті засоби масової інформації, які традиційно обслуговували інтереси двох найпотужніших бізнес-політичних кланів Закарпатської області: ужгородської групи народного депутата С. Ратушняка та мукачівської – народних депутатів В.Балоги та І.Іванчо, які, власне, і є «Нашою Україною» на Закарпатті.

Брудна роль ЗМІ

Уже через кілька годин після смерті Володимира Сливки «Українська правда», посилаючись на прес-службу «НУ», категорично звинувачує в загибелі ректора екс-губернатора області Івана Різака та народного депутата України, тоді ще члена СДПУ(О) Іштвана Гайдоша. Акт судово-медичної експертизи ще не було (!) підписано, а добровільні «слідчі» з «НУ» вже точно знали і про те, що ректор покінчив життя самогубством, і про те, хто саме довів його до фатального кроку. Неймовірна проникливість! Чи, може, у штабі «Нашої України» заздалегідь знали, що того ранку ректор Сливка піде з життя?.. До речі, дуже скоро ця інформація щезла з офіційного сайту «НУ». Чому? Замітали сліди, як і годиться в подібних випадках? Можливо. Але «замітали», до речі, погано, бо в архіві «УП» цю інформацію від 24 травня 2004 року все ж було збережено.

Забули прибрати і повідомлення, що з'явилося на сторінках сайту ProUa також 24 травня, навіть раніше за повідомлення «УП» (о 14:17):

«Загинув ректор Ужгородського національного університету.

В реанімації Закарпатської обласної клінічної лікарні помер ректор Ужгородського національного університету Володимир Сливка, повідомляють «Українські новини».

Попередньо міліція розглядає версію самогубства. В той же час до редакції ProUa надійшла заява представництва блоку «Наша Україна» на Закарпатті, в якій йдеться про сумнівність офіційної версії правоохоронців про самогубство ректора Ужгородського національного університету Володимира Сливки. «Останнім часом проти Володимира Юлійовича велась активна медійна атака проесдеківських ЗМІ.Та й сам Сливка не раз звертав увагу своїх близьких та друзів на тиск, який чиниться на нього з боку обласної влади.

Все робилося для того, аби усунути з посади відносно незалежного від обласної влади ректора і всадити в крісло рідного брата губернатора Закарпаття, голову обласного осередку СДПУ(О) – Василя», – йдеться в заяві».

Як бачимо, закарпатський штаб «НУ» під керівництвом народного депутата і «двічі губернатора» В.Балоги хизувався своїм дивним всезнайством на сторінках багатьох ЗМІ.Так, наприклад, в інтернет-виданні «Обком» пан Царегородцев навіть стверджував, що В.Різак уже став проректором УжНУ.І хоча професор Василь Різак ніколи навіть не претендував на будь-яку адміністративну посаду в УжНУ, заглибившись у «чисту» науку, ця пропагандистська афера зіграла підступну роль: частина населення повірила, що такий задум міг існувати, але від нього відмовились, злякавшись громадського осуду.

Утім, карта «брата губернатора» була аж занадто непевною. Адже наукова громада Закарпатської області чудово знала, що Василь Різак ніколи не претендував на ректорську мантію. Тим паче, що виконуючим обов'язки ректора УжНУ було призначено колишнього декана медичного факультету, доктора медичних наук професора Василя Русина.

Цей факт, можливо, підказав «розкрадачам гробниць» іншу «версію»: професора Сливку, мовляв, «прибрали» лідери місцевої організації СДПУ(О), аби напередодні виборів президента підкорити своїм інтересам величезний колектив УжНУ.Саме її пером журналіста Володимира Мартина підкинуло українцям «Дзеркало тижня»: «Именно здесь и следует искать причины давления на ректора, которое дало основание народным депутатам от Закарпатья опосредованно или прямо обвинить в смерти В.Сливки правящую в области СДПУ(О)...» (3–9.07.2004)

Подібна позиція – це вже не «журналістське розслідування», а вирок без права оскарження. І дуже дивно, що солідна газета тиражує його, створюючи досить спотворене враження про Закарпаття.

Тактика «помаранчевих»

Хоча... Можливо, така позиція газети і журналіста була зовсім не випадковою. Вона цілком відповідає основним принципам тактики «промивання мізків», застосованої лідерами помаранчевої революції. Безапеляційні звинувачення в «бандитизмі», в «організації вбивств» і «політичних розправ», у «зрощенні криміналу і влади» минулого року настирливо лунали з усіх політичних трибун. Сьогодні такі звинувачення лунають уже з вуст високих державців. Результат відомий – декілька гучних самогубств. Звели рахунки з життям люди, чия суспільна вага була куди більшою, аніж авторитет ужгородського ректора. І, що характерно, ні прокуратура держави, ні будь-яка інша правоохоронна структура знову не поспішає зі слідством. Самогубство – і край! Тобто картина в Україні нині точно така, якою вона була і в Ужгороді після загадкової смерті професора Сливки.

Але ніхто не поспішає звинувачувати ні керівників нинішньої влади, ні їхню «правлячу партію», ні ЗМІ, які так щедро навішували ярлики «злочинців» на вчорашніх міністрів.

Версія доведення до самогубства навіть зручніша для «дьогтьового піару», оскільки жодних конкретних доказів (зброї, відбитків пальців, крові під нігтями тощо) не потребує. Все будується на припущеннях і здогадах. А тому задіяно всі можливі і неможливі плітки:

«Уже несколько месяцев подряд ректорат «трясли» тотальные проверки силовиков. Источник в одной из контролирующих структур утверждает, что рядовым сотрудникам, которые никак не могли выявить существенных нарушений в работе ректората, начальство по нескольку раз отдавало приказ: «Искать еще»... Ко всему этому в некоторых областных средствах массовой информации началась целая кампания по дискредитации УжНУ.Даже поверхностного взгляда достаточно, чтобы понять – проверка силовиков и кампания в СМИ проводились не без ведома областных властей». («ДТ», 3–9.07.2004).

Ну, що ж... «Побіжного погляду», мабуть, справді цілком достатньо для того, аби зробити такі ж «побіжні» висновки, а вже на цьому ґрунті побудувати «багатоповерхове» звинувачення цілій політичній структурі та її лідерам. Але погляньмо на події в УжНУ минулого року поглядом уважним.

По-перше, «тотальні перевірки» силовиків аж ніяк не були пов'язані ні з колишньою владою, ні з соціал-демократами, ні з виборами президента. Хоча з Президентом вони все ж були пов'язані. Точніше, з указом Президента України Леоніда Кучми про посилення боротьби з корупцією та хабарництвом у навчальних закладах. Після такої вказівки чиновна челядь, як водиться, щосили заметушилась, аби догодити вищому панству. Так у нас, на жаль, заведено споконвіку, і так, мабуть, буде ще дуже довго. Хтось хоче довести свою професійну придатність, хтось – звести особисті рахунки, скориставшись зручним політичним моментом. І всі прагнуть вислужитися. Саме тому подібні «кампанії» завжди нищили сотні людей, інтелігенцію – найперше й найбільше.

До речі, точнісінько таке саме прагнення вислужитись за будь-яку ціну ми спостерігаємо і тепер, коли ті ж таки силові структури, які вчора «пресували» ректора Сливку нібито за «наказом СДПУ(О)», несамовито «пресують» всіх, хто лише причетний до цієї «партії вчорашньої влади». Професора Сливку, до речі, ніхто на допити не тягав, не заарештовував «за наказом екс-губернатора Різака» і до тюремної камери не кидав. А ось самого Івана Різака таки засадили за ґрати, ледь помінялися хазяї на олімпі...

Та й не було підстав у покійного ректора Сливки аж занадто болісно перейматися наслідками перевірок. Чому? Та хоча б тому, що з керівниками закарпатських правоохоронних структур він мав дуже гарні, майже дружні стосунки. Так, перевірки, проведені співробітниками УСБУ у 2003 році, виявили, що протягом кількох останніх років наукові експедиції УжНУ здійснювали археологічні розкопки на території Закарпаття, не маючи на те відповідних дозволів і ліцензій. Досить серйозне порушення, за яке міг постраждати не лише ректор УжНУ, а й навчальний заклад у цілому. Двічі керівництво УСБУ офіційно інформувало губернатора області Івана Різака про свої наміри дати хід цій справі і притягти керівництво університету до передбаченої законом відповідальності. І якби Іван Різак справді хотів усунути ректора Сливку, то кращої нагоди у нього, мабуть, просто не було. Але ж сталося все навпаки: справі не тільки не дали хід, а й про грубе порушення законодавства ніхто в області навіть не довідався. Це також вияв «тиску» на покійного ректора?

Ще один приклад. Навесні минулого року, незадовго до загибелі В.Сливки, до прокуратури області надійшов брудний донос на ректора, його заступників та деяких інших керівників ужгородського вузу. Судячи з усього, автором доносу був хтось із вельми компетентних співробітників УжНУ.Прокурор області Володимир Лемак сам ознайомив і ректора, і одного з проректорів з текстом наклепу. Обуренню двох поважних професорів, кажуть, межі не було! А прокурору вони щиро подякували за те, що наклепам не повірив.

І все ж є певна провина правоохоронних структур у тому, що смерть професора Сливки стала предметом брудних політичних інтриг. Як ми вже казали, прокуратура аж занадто поквапилась заспокоїти громадськість однозначним висновком: «самогубство». Ні до причин, ні до можливих винуватців цієї трагедії докопуватись не вважали запотрібне? Чому? Швидше за все, не хотіли травмувати рідних та близьких покійного ректора. Чи не хотіли, аби слідство висвітлило деякі «темні плями», пов'язані не з політикою, а з оточенням професора Сливки?

Зрештою, якби влітку минулого року слідство знайшло конкретні причини смерті ректора, можливо, встановило б винуватців цієї трагедії, то сьогодні не було б відвертих спроб шантажу та політичних репресій під виглядом «слідства».

Якщо слідство твердо переконане у самогубстві покійного ректора, то чому воно навіть не намагається встановити авторів тих самих доносів? Адже ті анонімки так і лежать в архівах правоохоронних структур. До речі, доноси як практика боротьби за ректорське крісло є досить звичним явищем в УжНУ.Свого часу саме доносами вкоротили життя колишньому ректору Дмитру Чепуру. Доносами, наклепами та нашіптуванням вижили й молодого ректора Шульгу, відібрали рештки здоров'я у ректора Лендєла.

Але навіть сьогодні, коли скандал, викликаний смертю ректора Сливки, розлетівся по всій Україні, слідчі органи не намагаються знайти любителів «анонімного жанру». Чому? Бо донощики виявляться не з оточення колишньої влади і не з партійних лав СДПУ(О), а із середовища самого ж університетського панства? Прокуратурі нинішнього зразка це уже не потрібно. Нова влада вимагає інших «жертвоприношень».

В числі новопризначених жертв – журналісти колишніх «провладних» видань та телеканалів. Їх нині настирливо допитують про те, хто саме «замовив» журналістам ректора Сливку? Яка підстава для подібних підозр? Та жодної! Торік газети надрукували лише два-три критичні матеріали про вияви корупції в УжНУ.Телепрограм з цієї тематики було не більше. Та й приклади наводились відомі, офіційно зафіксовані правоохоронними органами. Про самого професора Сливку ні у газетних, ні у телевізійних виступах журналістів не говорилось ні слова. Ніхто й не думав звинувачувати покійного ректора у всіх смертних гріхах.

Але все ж була на Закарпатті газета, яка наполегливо, не шкодуючи газетної площі, щотижня публікувала цілі сторінки «компромату» на університетські порядки. Але цю газету «провладною» просто неможливо назвати. Це ужгородський тижневик «Правозахист», заснований і редагований відставним підполковником СБУ Михайлом Тємновим. І пов'язана ця газета саме з тією партією, яка підтримала «НУ» на виборах, за що й отримала нині невеличкий шматочок «владного пирога». Ця ж партія і є «хрещеною матір'ю» всеукраїнського громадського об'єднання «Правозахист». А пан Тємнов тривалий час був головним редактором партійної обласної газети «Эхо Карпат». До цього можна додати ще одну деталь, яку пан Тємнов ретельно приховує: газета «Правозахист» фактично (хоча і потай) обслуговує інтереси групи нардепа Сергія Ратушняка, який свого часу був пов'язаний і з Олександром Морозом, і з колишнім прем'єр-міністром Павлом Лазаренком.

Саме ця газета починає з кінця 2003 року публікувати цілі сторінки «компромату» на університетські порядки. З багатьох деталей, які можуть бути відомими лише працівникам адміністрації вузу, легко здогадатись про те, що справжніми авторами друкованих анонімок були не працівники редакції «Правозахисту» і навіть не «студенти УжНУ», як то було підписано під матеріалами, а вельми компетентні особи з адміністративно-викладацького складу. Для чого потрібні були ці пасквілі? А для того, мабуть, аби примусити професора Сливку піти нарешті на пенсію. Адже недаремно злива злих публікацій з'являється саме тоді, коли Володимиру Сливці виповнилося 60 років. Але все ж на пенсію Володимир Юлійович не пішов. Ось тоді і почалося цькування.

«Сімейний бізнес» ректора

І навіть це можна було б визнати за випадковий збіг, якби не ще одна цікава деталь. У «Правозахисті» з'являються публікації, які, на перший погляд, нічого спільного ні з університетом, ні з ректором не мають. Мовилося в них про «злочинну діяльність» приватних медичних фірм «Анна» та «Асклепій». А ці фірми фактично належали членам родини покійного ректора. І в університеті цей факт був чудово відомий, що й викликало неминучу хвилю пліток, чуток та побрехеньок щодо «сімейного бізнесу» покійного ректора.

Крім того, «Асклепій» та «Анна» були тісно пов'язані з фармацевтичними структурами мукачівського комерційного монстра «Барва», який фактично був фінансовою та організаційною базою «Нашої України» на Закарпатті.

З'ясувати ці деталі мало б професійно проведене слідство, а не аматорське «журналістське розслідування», більше схоже на звичайнісіньке збирання пліток. Принаймні слідству необхідно було б з'ясувати, хто саме надавав інформацію «Правозахисту» про діяльність медичних фірм. Адже інформація подібного роду не могла надходити до газети пана Тємнова з кабінетів колишньої ОДА або офісу СДПУ(О). Важко повірити в те, що керівник ОДА Іван Різак звернувся б по допомогу до редактора тієї газети, яка напередодні президентських виборів 2004 року щедро поливала багном владу, екс-губернатора і партію соціал-демократів. До речі, «чорнуха» про університет публікується у «Правозахисті» і нині, хоча Іван Різак уже кілька місяців не є губернатором Закарпаття. Хто ж справжній замовник компромату?

Натомість про діяльність медичних фірм ректорської родини чудово знали їхні бізнес-партнери з Мукачевого. Однак на цю обставину також не звернули увагу. Керівник слідчого відділу прокуратури Ужгорода Михайло Данча чомусь цілком задовольнився «поясненням» Тємнова, що «наїзд» на керівництво УжНУ йому нібито «замовив» екс-губернатор області Іван Різак. А сьогодні Тємнов публікує вже нові звинувачення: Сливку довели до самогубства... співробітники СБУ, які нібито організували таємне стеження за професором.

Цілковитою мовчанкою колишні опозиційні, а нині провладні газети обходять і тему кількох останніх візитів до В.Сливки деяких «вождів революції». Про те, що за кілька днів до трагедії ректор мав зустріч з колишнім есдеком, народним депутатом Іштваном Гайдошем, голосно кричали всі «помаранчеві» видання. Згадав про цю зустріч і журналіст В.Мартин. Згадав він і про те, що до ректорату якось навідувався ще й один із заступників губернатора області. Хоча нічого дивного чи підозрілого в тому, що представники офіційних органів влади зустрічаються з керівником найбільшого в області наукового колективу, начебто і немає, але пан Мартин робить із цього несподіваний висновок: ці зустрічі – доказ «тиску» влади на покійного ректора. Довели, мовляв, до самогубства.

І знову парадокс: варто було лишень Іштвану Гайдошу оголосити про вихід із СДПУ(О) та вступ до фракції О. Мороза, як про всі звинувачення та підозри на його адресу негайно забули. І нині ніхто не викликає його на допити, не вимагає жодних пояснень. Цікаво, а якби Іван Різак взяв та й вийшов з лав соціал-демократів? Не було б, мабуть, ні абсурдних підозр, ні брудних звинувачень, ні допитів, ні арешту...

І, можливо, лише тоді слідчі нарешті згадали б, що саме напередодні трагедії професора Сливку настирливо шукав у ректораті... народний депутат Ратушняк. Як розповідали співробітники ректорату журналістам деяких закарпатських газет, пан Ратушняк декілька разів навідувався до УжНУ.Навіщо? Причин своїх пошуків пан Ратушняк не пояснював.

Але газети розповідали про те, що напередодні трагедії, у неділю, Володимиру Сливці зателефонував лідер обласного підрозділу «Нашої України» – народний депутат і нинішній губернатор Закарпатської області пан Віктор Балога. Він попросив ректора зустрітись із Сергієм Ратушняком. Навіщо? Це також невідомо. Але цілком можливо, що нардепи намагалися переконати ректора стати на бік «НУ». Не виключено, що для тиску застосовувалися і оті вірогідні бізнес-зв'язки його родичів з комерційно-політичним угрупуванням пана Балоги.

Як розповідає пан Володимир Мартин, ректор тієї ночі майже не спав. А наступного ранку його знаходять з ножем, застромленим у груди. Результат цієї трагедії виявився негайно: розгніваний колектив УжНУ майже одностайно став під помаранчеві прапори опозиції. А якби не сталося тієї загадкової смерті? Якби професор Сливка залишився живий і здоровий? Що ж... Швидше за все, він не допустив би перетворення свого колективу у «бойовий загін революції».

Адже Володимир Сливка був не лише видатним науковцем, а й депутатом Закарпатської облради. І в цій раді він був лідером не опозиції, а саме пропрезидентської більшості.

А тепер пригадайте слова В.Мартина, які ми цитували на початку: дружина ректора вранці пішла на роботу, залишивши вдома хворого чоловіка. Але чи так це було? Адже навіть у закарпатських газетах минулого травня з'явилися свідчення очевидців про те, що того трагічного ранку Сливка був на роботі, а додому повернувся лише через кілька годин.

Сталося так, що того трагічного ранку ректора шукала співробітниця однієї із закарпатських газет, яка заочно вчиться в УжНУ.Але у приймальні – вона зустріла одного з проректорів, який повідомив дівчині, що Сливці щойно подзвонили з дому, і він поїхав туди. Зауважте, ця розмова відбулася ще до того, як стало відомо про трагедію. Говорити неправду чи щось приховувати від студентки проректору просто не було потреби.

Таким чином, є певні підстави вважати розповідь про те, що ректор того ранку залишився вдома на самоті, у пригніченому настрої, м'яко кажучи, неправдивою. Ректор був на роботі, а додому повернувся лише тому, що хтось викликав його туди телефонним дзвінком. Хто і навіщо? Слідство навіть не намагалося з'ясувати цей факт, який заперечує версію «самогубства». Не міг накласти на себе руки чоловік, який щойно був на роботі, роздавав вказівки підлеглим, щось планував на майбутнє.

Незрозумілим залишається і той дивний факт, що Володимиру Сливці зателефонували саме з його домівки. Адже, якщо вірити розповіді вдови покійного, яку навів пан Мартин-Галас, нікого у помешканні в той час просто не могло бути. Пані Наталя Сливка була на роботі, а її чоловік, виявляється, в ректораті. А хто ж телефонував покійному ректору?

Інша незрозуміла деталь: Мартин-Галас пише, посилаючись на слова родичів ректора, що першу допомогу Сливці намагалися надати члени його сім'ї, а «швидка», мовляв, приїхала вже запізно.

Але це також не відповідає дійсності. Як розповідали лікарі «швидкої допомоги», вони прибули, щойно одержали виклик з помешкання. А прибувши до будинку, лікарі побачили, що навколо непритомного ректора метушаться члени його родини – також досвідчені лікарі. Чоловік сестри пані Сливки, який також намагався надати ректору допомогу, – один з найдосвідченіших лікарів-реаніматорів області. Словом, біля помираючого професора були далеко не дилетанти, а досвідчені лікарі, професіонали. І тут відбувається щось неймовірне – протягом досить тривалого часу просто не підпускають до помираючого лікарів «швидкої». Про це згодом останні з обуренням розповідали журналістам однієї із закарпатських газет. Та й до обласної лікарні непритомного ректора доправили не на машині «швидкої», як пише пан Мартин, а на авто родича-реаніматора.

До речі, міліцію, СБУ чи прокуратуру повідомили про жахливу трагедію лише медики обласної лікарні, куди привезли вже майже мертвого ректора. Але ніхто з родичів, які знайшли пораненого в будинку і тривалий час були біля нього, навіть не подумав зателефонувати в міліцію. Чому? Що приховують ці свідки від слідства та громадськості?

Відповіді на ці запитання може дати лише кваліфіковане слідство. Але в такому слідстві нині, здається, не зацікавлений вже ніхто із нових можновладців. Їх цілком влаштовує версія «самогубства» відомого науковця, нібито доведеного до відчаю колишньою «бандитською владою». Слідство ця «версія» також, здається, влаштовує. Адже не треба шукати гіркої і непростої правди, досить призначити вбивцями тих, на кого тицьне пальцем влада.

Роман Черкашин, "Світогляд"
Только экстренная и самая важная информация на нашем Telegram-канале