Фінальний свисток
16.01.2007 13:02
…викликало у журналістському і експертному середовищі несподіваний резонанс. Несподіваний – у розумінні поверхових і поспішних оцінок того, що відбулося. Тому, будучи далеким від адекватного сприйняття, діапазон реакції простягнувся від жалісливого лементу на одному фланзі і до танців навколо тотемного стовпа під співи неприхованої зловтіхи – на протилежному.

Вилучений тромб

Якщо все таки вникнути у суть неупередженим поглядом, то очевидним стане те, що 12 січня відбулися дві незворотні події, і водночас склалася ситуація, яка спонукає усіх учасників українського політичного процесу до дії і до відповідальності за ці дії.

Незворотнім мусило бути те, що у результаті прийняття Закону про Кабінет міністрів України Президента позбавили можливості відчутно шкодити інтересам держави, чим він і його оточення з особливою інтенсивністю займалися останнім часом. Водночас так само не міг не настати час і для ігрищ Януковича, які полягали у тому, що свої промахи він мав можливість оправдовувати наявністю постійних перешкод із Банкової.

Те, що приведено у відповідність із оновленою Конституцією позбавлення впливу Ющенка на кадрову політику у виконавській владі, визначення структури цієї влади, може розцінюватися як виключно позитивний фактор.

Справа у тому, що Віктор Андрійович володіє рідкісним талантом, майже, як цар Мидас, тільки із зворотнім знаком – до чого би не торкалася його владича правиця, чим би він не зайнявся – об»єкт президентської дії негайно перетворюється у жалюгідний «державотворчий» продукт із запахом передчасного псування. Перелік таких досягнень глави держави великий, розпочинаючи із провалу євроінтеграційного проекту, який був чи не єдиним шансом України прорватися в еліту людства, і закінчуючи тим, у що він перетворив СБУ, яка покликана бути важливим державним інструментом.

Так що обмеження творчого потенціалу Президента рамками його безцінного сімейства, пасіки і ненаглядних «глечиків» - діяння благотворне і ,безумовно, на користь країни.

Щодо другого персонажа, то Віктор Федорович, замість малозрозумілого посилання на складнощі боротьби із «ігом президентського секретаріату» - нарешті отримав можливість чітко і без зайвих пояснень рапортувати народу, як відбувається поліпшення його життя – «уже сьогодні».

Отже, завершилася «лафа» для обох – взаємною боротьбою оправдовувати відсутність результатів виконання ними їхніх головних і прямих обов»язків – піднімати добробут і зміцнювати державу.

Йдеться про те, що розсмоктався політичний тромб, який один із київських зубоскалів порівняв із «затичкою» в одному проході, яка не давала здійснювати ні природні, ні протиприродні фізіологічні процеси.

Карти – в руки!

У гвалті начебто постраждалої сторони чується нотка із старої пластинки – те, що сталося, порушило баланс влади. По-перше, цього балансу ніколи й не було за останні три роки. А насправді зруйнований дуже небезпечний баланс безвладдя і безвідповідальності, а крім того – анульована дуже брудна і цинічна гра, настільки вигідна обом командам, настільки шкідлива для держави.

Варто сказати, що такий вид політичного спорту культивується в Україні не вперше. Варто згадати, як полум»яно боровся Леонід Данилович із страшним комуністичним реставратором Петром Миколайовичем, у результаті чого Кучма успішно перевибирався і отримував у парламенті усе необхідне, а Симоненко ставав все благопристойнішим зовні і все менш виразним, як слухняна піддавка. А відтак у другій серії цього спектаклю загіпнотизовані кролики на трибунах не могли не помітити, що без такого чудового спаринг-партнера, як Янукович, Ющенко ніколи не став би Президентом, а відтак реванш Януковича був можливим тільки при такому Президенті, як Ющенко.

Замість того, щоб працювати на країну і народ, ця «солодка парочка» тривалий час імітувала бурхливу діяльність на ниві взаємознищення, втягуючи у ці ігрища все більші маси населення і реально дестабілізуючи і розколюючи Україну.

Тепер же сиквел зачинено – у зв»язку із тим, що глядацький інтерес вичерпано. «Батьки вітчизняної демократії» змушені показати себе не у ролів імітаторів, а у реальних справах, кожен – на своєму полі: один – продемонструвати видатні досягнення на ниві європейського прориву, а другий – на полі поліпшення добробуту громадян.

Більше того, ситуація, що склалася, має не тільки персональний, а загальний, суспільно-політичний вимір. Адже цей урок заставить усіх інших «слуг народу» розпочинати робити бодай що-небудь для користі держави. Уже немає потреби позиціонувати себе у тупій системі координат «За Януковича чи за Ющенка», - зате є можливість проявити себе, спробувати справді втілювати у життя грандіозні виборчі обіцянки, про які якось усі дружно забули, бо усі – пішли на «фронт».

Для прикладу, Мороз має тепер усі шанси завершити трансформацію України у парламентську республіку, доказавши особистим прикладом, що парламентська форма державного управління на порядок ефективніша і чесніша. Ніщо не відволікає тепер Тимошенко приховувати свою опозиційну наступальність і агресивність, щоб не допустити Великого Донецького «Хапка» і тупої реставрації.

Стіл – чистий, карти в руки, панове!

Повадки інфальтильної істоти

Кілька слів про лемент у гурті новоствореної кагорти професійних плакальників, - професійних тому, що їм більше нічим зайнятися, та й на ніщо інше вони й не здатні. Уся ця група із її почесним головою нагадує ватагу погано вихованих і вкрай вередливих та розбещених дітлахів, у яких одна проблема – ніяк не можуть визначитися з тим, чого хочуть. При цьому цей процес вимагання «іграшок» виконується тільки у формі істерики, падання на підлогу у дригання ногами, що супроводжується несамовитим ґвалтом.

Головна проблема партії Ющенка НСНУ – у глибокій інфальтильності, умноженій на розбещеність і безвідповідальність. Остання ілюстрація – як НСНУ підтримувала пропозиції свого почесного лідера, який працює за сумісництвом Президентом України, до Закону про Кабінет Міністрів України. Один голос у підтримку, два, нуль…

Варто згадати і передісторію. Перша ознака інфантилізму – необмеженість «хотюнчиків». Подивіться, скільки в НСНУ «президентів», »прем»єрів» і просто «Голів усієї земної кулі», наскільки вони здатні до командної гри, елементарної дисципліни і субординації.

Уся ця рать два роки самостверджується, знищуючи один одного і навколишнє середовище. Уся історія першого помаранчевого уряду – це історія буйноцвіття «хотюнчиків», причому без елементарного уявлення про наслідки і відповідальність. У цьому середовищі був приречений будь-який уряд, і Тимошенко просто виявилася першою на «роздачі».

Друга прикмета істоти інфантильної – небажання рахуватися із реальністю. Мова йде не тільки про рівень владних претензій діячів із НСНУ, а про те, що вони принципово недоговороспроможні. Згадайте, «бодягу» з приводу створення оранжевої коаліції і хто фактично зірвав цю коаліцію. Аж ніяк не Мороз, а НСНУ, яка сама не знала, що хоче. Морозу просто першому усе це набридло. Була і друга серія – переговори із регіоналами, які заради союзу із Президентом були готові на немислимі уступки. Хто знову зірвав? Врешті, була третя спроба – про створення опозиційного фронту, і одночасно про розподіл країни із правлячою коаліцією. Підсумки – як на долоні.

Тільки інфальтильне створіння намагається жити, повністю ігноруючи оточуючий світ, не бажаючи помічати, що у цьому світі є й інші люди.

Третя ознака інфальтильності – гостре небажання чого-небудь вчитися і повна відсутність самокритичності. Хто-небудь чув, щоб почесний голова партії публічно заявив, що він у чомусь помилився, а підстав – більш, ніж достатньо, щоб він зробив висновки і розкаявся. Запитання риторичне.

Не вміючи і не бажаючи працювати системно, професійно і відповідально, НСНУ побудувала свою політичну діяльність як ланцюг спроб створення незручних ситуацій для інших. І не більше. Інфальтильність призвела до того, що ця президентська партія і її лідер послідовно і невблаганно налітають на граблі власного виробництва; спочатку «профукавши» владу у країні, відтак утопивши у помиях шанс на повернення цієї влади, врешті, втративши останній із шансів – шанс на співіснування.

Жила-була пані, за професією – унтер-вдова офіцерська. Якось вона поставила на собі дуже глибокодумний і тонкий експеримент – взяла і сама себе висікла, після чого довго захоплювалася глибиною переживань, майже, як Ющенко у Мукачеві. Жаль, що у керівних колах НСНУ, як і у голови партії, знайомство із класикою якось не спостерігається. А раптом щось та дійшло би…

P.S. Що стосується розкиданих «несунами» звинувачень у «зраді і порочних зв»язках», - нагадаємо про факти і фактики. Наприклад, про плідну і абсолютно «безкорисливу» дружбу головної улюблениці Віктора Андрійовича Віри Іванівни Улянченко із головним серед «донів» – Рінатом Леонідовичем Ахметовим, про важку «битву» Петра Олексійовича Порошенка із Миколою Яновичем Азаровим та братами Клюєвими. Спитаймо, врешті, хто фінансує луценківську самооборону, як і між ким діляться «відкати» від патронованого Ющенком «Росукренерго»… Фактикам таким – несть числа, а факти, як учив класик, - річ вперта і переконлива.