Про проблеми сьогодення у політичному, економічному та соціальному середовищі країни, про наболілий „український вибір” – до кого врешті приєднатися та кому ми потрібні, про незасвоєні уроки історії та неминучі наслідки для нас розповів в ексклюзивному інтерв’ю екс-спікер Верховної Ради України, народний депутат VII скликання, голова Комітету ВРУ з питань національної безпеки та оборони Володимир Михайлович Литвин.

Новости Украины – From-UA: - Володимире Михайловичу, чи подобається Вам таке життя, яким нині живе Україна? Що саме подобається? Що не подобається? Яким, на Вашу думку, воно має бути?

Володимир Литвин: - Не можна гнівити Бога, бо ми не знаємо, яким би могло бути життя, я маю на увазі у гіршому плані, особливо із нашими успадкованими історичними вадами. Звичайно, ми всі відчуваємо і розуміємо, що життя має бути кращим. За великим рахунком в абсолютної більшості людей немає підстав демонструвати і оптимізм. Останні тижні я фактично провів на окрузі, особисто по районах прийняв сотні людей. А це говорить про те, що люди не йдуть на такі зустрічі, коли їм добре і у них немає проблем. Спілкуючись з ними, перебираючи на себе їхні болі, тривоги, розчарування, мимоволі насичуєш себе негативними емоціями й настроями. А разом з тим вони живуть, працюють, чесно кажучи, виживають, пристосовуючись до ситуації, думають про себе, про свої рідних, переживають про своїх дітей та онуків.

Звичайно, ми мали і маємо усі підстави стверджувати, що наше життя мало б бути більш успішним. Тим більше, що, наприклад, у сусідній Польщі демонструють динаміку, хоча у них економічна ситуація на старті була гірша, ніж в Україні. Люди, які живуть поруч із білоруським кордоном, також вважають, що там більше стабільності і передбачуваності. Можливо, спрацьовує наше одвічне українське «у сусіда хата біла, у сусіда жінка мила» – що усе у сусіда краще. Але я думаю, що ми всі за великим рахунком відповідальні за те, що й досі перебуваємо у транзитному стані, на півдорозі від попереднього минулого. Ніяк не можемо стати на шлях, який би дав виразну перспективу. Багато чого у цьому плані потрібно змінювати і, якщо хочете, ламати. Але у нас, якщо ламати, то завжди це виходить через коліно. Стійка недовіра між суспільством і владою – одна із ключових причин нашого невизначеного сьогодення.



Новости Украины – From-UA: - Іноді мимоволі ловиш себе на думці, що ламання стереотипів у людей дійсно б пішло б на користь і народу, і державі… А як думаєте Ви?

Володимир Литвин: - Знищити все до останку, а потім почати будувати з чистого аркушу – це дуже складно. Радикальні перетворення можна було здійснювати на зорі незалежності, коли у нас був значний запас виживання, коли мали багато чого, нагромадженого попередніми поколіннями. Тоді був і запас суспільної міцності, люди жили надією, що станемо цивілізованою країною і народом. Але цей період минув в балачках і протистояннях. Втратили дуже багато.

І зараз будь-які перетворення, які називають реформами, у людей викликають відразу. Тим більше, що в теоретичному плані вони вибудовуються за хрестоматійними лекалами і водночас не враховують суспільний стан та той факт, що наші люди живуть відчуттям патерналізму (мовляв, держава все дасть і усім забезпечить), що люди прихильні до махрового популізму.

За великим рахунком, країна не працює, живе в очікуванні благ, які щедро обіцяють політики перед виборами. У нас за всі ці роки, як мені здається, не відбулося серйозної розмови: у якому стані перебуваємо? Які є можливі альтернативи? І що дає кожна альтернатива? Не говорили, що будь-які здобутки вимагають самообмежень, титанічної праці і згуртованості. На превеликий жаль, до такої розмови не доходило, оскільки політики звично здобували голоси на заклинаннях і солодких обіцянках.

Коли на зустрічах з людьми кажу, що потрібно працювати, розумію, що втрачаю підтримку. Люди старшого покоління зазвичай погоджуються із цією тезою, а молодь каже: нас запевняли, що зарплата буде 1000 євро, а пенсія – 500 євро. Нічого не потрібно робити, держава – це дійна корова, яка забезпечить усіх. Відтак ти змушений йти або всупереч загальним настроям, або розуміти, що повинен підлаштовуватись під них.



Та як правило, після виборів людей очікує величезне розчарування. Наприклад, під час виборів говорили про те, що нам потрібно змінити систему передачі майна у спадок, бо вона забюрократизована, потребує величезних витрат людей. Уявіть собі, держава жодним чином не допомагала будувати сільський будинок, а сьогодні, щоб оформити усі документи на передачу нерухомості у спадок, потрібно заплатити до 10 тисяч гривень. Те майно у далекому поліському селі навіть не коштує цієї суми. Прийняли відповідне рішення, що цю роботу будуть виконувати сільські ради. Проголосували закон – після виборів його заблокували, оскільки існує вузька група людей, які живуть за принципом „мы не сеем, не пашем, не строем – мы гордимся общественным строем”. На людях заробляють величезні кошти.

Друга проблема – ціна молока. Гривня шістдесят не варта того, щоб утримувати корову. Прийняли рішення підняти ціну до двох гривень двадцяти копійок – звісно застрайкували переробники. Та люди вітали таке рішення, мовляв, хоч щось буде – після виборів його забули.

І перераховувати такі проблеми можна безкінечно. У людей опускаються руки, вони опиняються віч-на-віч із бюрократією. Щойно отримав довідку про те, скільки потрібно заплатити, щоб отримати земельний пай в оренду. Орендатор не зможе взяти пай в оренду, якщо не заплатить за селянина необхідні суми або тоді він просто не буде сплачувати селянам за земельний пай. Ми на цьому втрачаємо, а заробляють певні структури, якими обставлені міністерства і відомства.

Скажімо, реформа охорони здоров’я або те, що нею називається. В ідеалі правильно, коли ми не фінансуємо ліжко в лікарні, адже довкола нього нічого не має, причому умови бажають значно кращого. Але разом з тим потрібно створити ці умови, показати людям, що те, що пропонується – це краще, якісніше, і люди самі потягнуться до такого. А що зробили? Усе перевели у районні центри, опорні пункти швидкої медичної допомоги ліквідували. Тепер в сільській місцевості швидка медична допомога до пацієнта повинна діставатися протягом 20 хвилин, а у місті – протягом 10-ти. Я ставив питання представникам влади з цього приводу: якщо від райцентру до місця призначення 40-60 кілометрів, дороги немає, і якщо є бензин в машині, вона в кращому випадку приїде через дві години, коли людина з інсультом або з інфарктом уже відійде в інший світ. Навіть якщо швидка і прибуде до людини – то це буде «уазик», в якому із медичного обладнання є тільки брезентові ноші. Та коли людину покладуть на ці ноші і довезуть, то допомога вже теж буде не потрібною.



А в ідеалі – все правильно: зробити диспетчерські пункти, щоб незалежно від районів, якій бригаді швидкої ближче, та і виїжджає. Щоб вони працювали для людей, а не для району. Але для того, щоб це запрацювало, потрібно, ще раз підкреслю, спочатку створити умови та показати їх людям. Повірте, вони будуть іти туди, де можна отримати кращу медичну допомогу.

Реформи – це коли ситуація в тій чи іншій сфері змінюється на краще. А ми кажемо, що реформи – це дуже болісно і потрібно почекати, починаємо хірургічним способом видаляти задавлені хвороби, діючи за принципом «той, хто виживе, той продемонструє, що може жити у суспільстві майбутнього».

Новости Украины – From-UA: - Володимире Михайловичу, свого часу під час виборів Ви презентували так звану «третю силу». Нині в українському політикумі її немає. Начебто це сталося в рамках політичного структурування і начебто це добре. Але парламентська криза і жорстке протистояння між владою і опозицією говорить про те, що «третя сила» була б дуже доречна. Що Ви думаєте про це?

Володимир Литвин: - Я не схильний говорити про те, що у нас тільки зараз криза, бо ми перманентно живемо в умовах кризи. Для нас це вже звичний стан, нормальне середовище існування. Сьогодні насправді не стільки жорстке протистояння між владою і опозицією, скільки відбувається загострена боротьба за владу. Борються не проти влади, хоча про це говорять, а борються за владу в тому об’ємі з тими її вадами і з тими її принадами.

А чому так захоплено борються? Так чи інакше, болісно, з відступами Україна йде в напрямку суспільства, де буде приватна власність, прозорість, де все-таки буде утверджено верховенство права. І тоді не можна буде розпоряджатися країною в ручному режимі. І через те йде така затята боротьба і водночас відбуваються кулуарні домовленості опозиції з владою. Щоб отримати владу – потрібно мати фінансові ресурси. А вони будуть тільки тоді, коли ти будеш таврувати владу і в домовлений час вести перемовини і пояснювати суспільству: нічого особистого – це політика. На 2015 рік величезні ставки, бачимо велику зацікавленість з боку різних країн щодо результатів майбутньої виборчої президентської кампанії. Зараз активізується чергова фаза боротьби за Україну.



А третьої сили немає і не буде. Ті люди, які натягують на себе цю ковдру, – це все те, що вже було: бажання захопити і привабити людей термінологією. І це вже фактично не спрацьовує. Нам потрібно здорова консервативна ідеологія, яка б рахувалася із традиціями українського суспільства і давала менше приводів для тривоги. Українці (в політичному контексті) хочуть мати визначеність, нормальне життя, їх не дуже влаштовує перманентна виснажлива боротьба. Вони хочуть, щоб рахувалися з їхньою індивідуальністю.

У нас так складається, що влада випромінює оптимізм і завжди на всіх етапах демонструє впевненість і вимальовує перспективу. А люди, як правило, мовчки із цим не погоджуються, вони насторожені і готуються до гіршого, щоб про всяк випадок убезпечити себе від ще гіршого. Це є одна із наших особливостей. Сьогодні ми повинні говорити про незасвоєні уроки минулого. Чому Україна не може відбутися? Чому в Україні не може відбутися парламентаризм? Минуле має стати лабораторією для сучасного.

Далі буде...