24 августа 1991 года реальность для более чем 50 миллионов жителей нашей страны изменилась. 26 лет назад украинцы, засыпавшие в Украинской Советской Социалистической Республике, проснулись в молодом независимом государстве. Кто-то из них зевнул, перевернулся на другой бок и продолжил наслаждаться советскими снами. Кто-то же, освободившись от дымки прошлого и выпив чашечку-другую все еще дефицитного кофе, отправился менять настоящее и создавать светлое будущее.

К обретению Украиной независимости многие в то время отнеслись по-разному. И если для одних наступил «очередной новый день», а для других «все пропало», то нашлись на просторах нашей страны и те люди, которые были готовы поддержать Молодую Украину и внести свою лепту в создание принципиально нового государства.

Со многими из этих людей мы и пообщались накануне 26-летия Независимости Украины. Они поделились своими воспоминаниями, проанализировали текущую ситуацию и рассказали, чем отличаются украинцы образца 1991 года от современных наших сограждан.

Самые яркие выдержки из комментариев знаменитых политических и общественных деятелей Украины, людей искусства, журналистов, философов и экономистов, мы и приводим ниже.

…Меня, конечно, не столько интересуют автобусы, телефоны и прочая…

– Аппаратура! – подсказал клетчатый.

– Совершенно верно, благодарю, – медленно говорил маг тяжелым басом,

– сколько гораздо более важный вопрос: изменились ли эти горожане внутренне?

Михаил Булгаков, «Мастер и Маргарита» - специально для украинцев 2017 года

Володимир Чемерис (український правозахисник, громадський та політичний діяч, в 1991 - один з лідерів переможної Революції на граніті)

Сьогодні наші громадяни по краплі видавлюють з себе рабів, але раніше українці були більш свободолюбними, вважає експерт.

«Українці дійсно змінилися.

Я думаю, що змінились в першу чергу тим, що тоді люди прагнули свободи, а зараз вони погоджуються з тим, що свободу у них віднімають, і треба думати тільки так, «як положено», - додає співрозмовник видання.

Владимир Дубровский (старший экономист Центра социально-экономических исследований «CASE-Украина»)

По мнению эксперта, Украина осталась достаточно провинциальной страной. Тем не менее, современное государство нельзя сравнивать с временами СССР.

«Тогда она страной вообще не была. Получается, что все люди, которые перерастали определенный уровень, они, как правило, уезжали в Москву, потому что только там они могли самореализоваться, там была столица.

Эта тенденция до некоторой степени продолжалась и в годы независимости - довольно много артистов переехали из Киева в Москву и сейчас оттуда хают свою историческую родину.

Но в целом у нас все-таки уже сформировалось что-то свое, и оно уже стало на вполне приличном уровне, то есть в этом смысле Украина встала на ноги».

Ірина Фаріон (український політичний та громадський діяч, член ВО «Свобода»)

На думку Ірини Фаріон, найкраще у розчавлюванні рабської краплі - ставати з нації-скиглія, нації-жертви, яку вісь час гноблять, нацією-месником і нацією-експансіоністом, яка має повертати собі свої території:

«І не треба з зігнутою шиєю заявляти, що ми ніколи нікого не завойовували. Завойовувати треба. В світі поважають тільки сильних, експансивних і агресивних. Агресивні — це власне ті, які ненавидять зло. Які люблять зло - їх називають толерантними, а толерантні — це ті, які не вміють опиратися мікробам.

Тому основне завдання сьогодні для українця — це спустити толерантність у каналізацію, інакше він стане хворим до кінця... Начебто на перший погляд ситуація в країні стрімко погіршується, і економічна, і морально-духова, але мені здається, що це просто чергове коло пекла, через яке українець має пройти, аби реально стати месником».

Юрий Гаврилечко (журналист-аналитик, экономический обозреватель, эксперт ОО «Фонд общественной безопасности»)

По мнению экономиста, в течение последних 26 лет в Украине выросло полтора поколения, которые не знают, что такое Советский Союз.

Но чтобы рассуждать о том, как изменились украинцы со времен обретения нашим государством независимости, нужно опираться на результаты исследований, а не на персональные экспертные умозаключения:

«Экспертным мнением это не свяжешь и не вытащишь. Это невозможная ситуация для выяснения путем анкетного опроса.

Нужны регулярные исследования, которые бы проводились на протяжении всех этих лет с одними и теми же вопросами. И только на основании такого анализа можно было бы сделать какой-то вывод. А у нас, насколько я знаю, государство этим вообще не занималось».

Олександр Мороз (український політик та громадський діяч, Голова Верховної Ради України у 1994–1998 та 2006–2007 роках, в 1991 - народний депутат України)

Сучасний українець став індивідуалістом і залишився наодинці зі своїми проблемами, вважає Олександр Мороз.

У 90-му році, за словами політика, українець мав ознаки людини з потребою колективістських начал. Сьогодні, через 20 з лишним років після перемін, які відбулись в Україні, він став нікому не потрібним та залишився сам по собі:

«Якщо говорити стосовно людини, її настроїв, її зміни, то людина, яка думає про майбутнє, про свою сім'ю, то вона або себе не бачить в цій державі, або вона не їхня. Це держава нинішньої влади, влади олігархів. Бізнес у нас не може працювати без криміналу. І ось цю проблему, аналізуючи розвиток, якщо це можна так назвати, чи деградацію України за часи незалежності, ми повинні брати за основу. Щоб знаходити відповідь — а що робити далі?..»

Микола Вересень (український журналіст, телеведучий, громадський та політичний діяч, актор, в 1991 - кореспонден)

Українець «радянського зразку» та сучасний громадянин - це дві абсолютно різні людини, які навряд чи могли б зрозуміти один одного, зазначає Микола Вересень.

За словами експерта, було важко взагалі повірити в те, що українці 91-го року були українцями, і що вони можуть повстати:

«Було важко повірити, хоча в 90-ті вони вже повставали — буди студентські страйки, був студентський Майдан, але все одно в це вірилося важко. А зараз у все це віриться.

Так що зміни відбулися за 26 років такі, що я не переконаний, що ці люди впізнали б один в одному українця та змогли б один одного зрозуміти».

Юрий Романенко (сооснователь Украинского института будущего, политолог)

По словам Юрия Романенко, на протяжении всей своей истории украинцы постоянно находились на перекрестье интересов больших игроков. И в те редкие моменты, когда у граждан появлялась возможность создать некую субъектность, то есть создать независимое государство, не было достаточно мирного времени для того, чтобы сформировалась полноценная элита.

«У нас было более 20 лет мирного периода, и это время было как раз инкубатором, когда эта социальная группа выросла, встала на ноги. И только она может решить проблему украинского кризиса на сегодняшний момент, потому что поколение, которое выросло после развала «совка», которое выросло в независимой Украине, его проблема заключается в том, что оно еще слишком юное и у него проблемы с образованием и, как следствие, проблема с компетенциями.

Потому что для того, чтобы управлять государством, и для того, чтобы осуществить модернизацию, необходимо системно мыслить и хорошо понимать процессы внутри страны и за ее пределами, понимать контекст. А вот с этим у них большие проблемы. И при этом наверху по социальной иерархии все уже занято поколением «пепси» и поколением Х. Поколение «пепси» — это поколение, которое сформировалось в 50-60-е, еще при «совке», и которое на сегодняшний момент имеет большую часть рычагов».

Александра Кужель (украинский политик, народный депутат Украины 2-го, 7-го и 8-го созывов, член Всеукраинского объединения «Батькивщина» с 2012 года)

По словам Александры Кужель, «в нашей стране за 20 лет не люди изменились, в нашей стране за 20 лет была циничная и хамская власть, которая ничего не делала для этого»:

«У наших людей слишком большой задел доверия, но к нам ни разу не пришла власть от Бога. А в Библии написано, что власть от Бога - это власть, которая не приумножает злато-серебро.

Поэтому я для себя понимаю, что как бы ни хотелось сказать, что во всем виноваты избиратели, они каждый раз оказывают доверие, и каждый раз им хочется лучшей жизни, но власти от Бога у нас нет.

А люди у нас не поменялись. Они как были искренними, доверчивыми, трудолюбивыми, такими и остались».

Владимир Лановой (украинский экономист и политик, доктор экономических наук, в 1991 - министр по делам предпринимательства УССР)

По мнению собеседника издания, сегодня в Украине материальные ценности доминируют над духовными и моральными принципами. По сравнению с украинцами «образца 1991 года» современные люди стали более циничными:

«Из хорошего. В 1991 году люди были более пассивны, они довольствовались тем бытом, в котором жили, той работой, которой были заняты... Они молчаливо соглашались с тем, что происходит в верхах. У них была неуверенность в том, что их активность, их положение, их собственное мнение будет что-то решать.

Это была малоорганизованная общность людей, малоактивная. Молодежь, которая думала о том, куда устроиться на работу, а не как самому получить знания, развиваться, находить себя в жизни и создавать что-то новое. Сейчас молодежь более окрыленная, более высокая, и помыслы молодежи значительно более высокие».

Юрій Шухевич (український політичний діяч, народний депутат України VIII скликання, член Української Гельсінської Групи, в 1991 - недавно звільнений багаторічний політв'язень)

За словами співрозмовника видання, різниця між сучасними українцями та громадянами УРСР доволі велика:

«Ми все ж таки усвідомили, що ми не молодший брат, не додаток до Росії, а що ми - окрема нація зі своєю історією, культурою, навіть зі своїм характером, якій відрізняється від Росії. І ми це усвідомили, і тому вже зовсім інші. Вже дехто народився і став дорослим в незалежній Україні, самостійною людиною, з поглядами, сформованими вже без того радянського виховання. Тому дійсно люди змінились».

«Це парадокс, але можна подякувати і Путіну, тому що його поведінка, його політика і те, як він ставиться до України, дуже вплинуло на нас і багато чого змінило, в користь для нас, для українців».

Виктор Лисицкий (президент Ассоциации судостроителей Украины «Укрсудпром», член Совета предпринимателей при Кабмине, в 1991 - народный депутат СССР)

По словам Виктора Лисицкого, среднестатистический современный украинец понимает, что если не его личный успех, то успех его детей и внуков очень сильно зависит от того, насколько Украина будет интегрироваться в мировое экономическое сообщество, на данном этапе - в Европу.

В 1991 же году такого понимания не было.

Эксперт считает, что трансформация жителей Киева, Донецка, Николаева, Крыма и Западной Украины имела совершенно разные траектории.

Лариса Скорик (український архітектор та громадсько-політичний діяч, в 1991 - один з лідерів Народного Руху України)

Українці перетворилися на натовп, який не бажає визнавати своїх помилок, вважає пані Лариса.

Аналізуючи зміни, що відбувалися в українському суспільстві протягом 26 років, співрозмовниця видання зазначає наступне: «Я буду дуже не щира і неправдива, якщо я скажу, що щось змінилось на краще. Краще не стало.

Все погіршилося. Практично все - від культури до економіки.

А відносини між людьми взагалі стали жахливі: вони відкрили, що можна страшенно ненавидіти когось і на цьому ґрунті спробувати винищувати себе».

Геннадий Балашов (украинский предприниматель, политический деятель, либертарианец, народный депутат Украины III созыва)

По словам эксперта, в 1991 году граждане, проживавшие на территории УССР, были по сути советскими людьми: «Они на самом деле не знали, украинцы они или не украинцы, советские или не советские, и дилемма была - отделяться от СССР или нет. В принципе, даже референдумы тогда показывали, что в один день 90 % украинцев думали об отделении, а в другой день - что надо быть вместе с СССР, потому что мы братский народ. Вот такая особенность украинцев».

Новые же украинцы, по словам Балашова, это уже совершенно другие люди: «Всё советское в них умерло, остались лишь незначительные рудименты. Современные украинцы все меньше и меньше думают о государстве, и это говорит о выздоровлении нации. Эта нация умнее и осознаннее, потому что в 1991 году было неосознанное и хаотичное бегство к свободе: то ли к независимости, то ли к зависимости...»

Мирослав Маринович (український правозахисник, публіцист, релігієзнавець, член-засновник Української Гельсінської групи, організатор амністерського руху в Україні, віце-ректор Українського Католицького Університету у Львові, в 1991 - недавній політв'язень, засновник першої в СРСР групи "Міжнародної Амністії")

Розмірковуючи на тему, як змінилися українці протягом 26 останніх років, наш співрозмовник зазначає, що сучасні громадяни почувають себе більш вільними:

«Я думаю, що від нас відходить тоталітаризм в плані страху перед свободою, тому що вона несла за собою покарання, відповідальність.

Ось цей страх зникає. Взагалі рівень свободи в душі є незрівнянно вищий.

Це відчувають всі ті, хто приїжджає з Росії.

Це можна помітити по усмішках, по манері поведінки людей, в решти решт, по тому, як ми бунтуємо проти власного уряду і президента. Тобто рівень свободи перед усім — це те, що мені особисто впадає в око».

Остап Дроздов (український письменник, журналіст, ведучий хард-ток-шоу «DROZDOV» та політичного ток-шоу «Прямим текстом» на українському телеканалі ZIK)

«26 років – це чверть століття. Це тотально багато для сучасного цифрового світу, в якому час компресований удвічі, а то й утричі.

Інші народи, які стартували в один із нами час і з гірших умов, за свої 26 років здійснили квантові стрибки в майбутнє, стали членами ЄС і НАТО, та головне – вони повністю й безповоротно порвали з совдепією, з соцреалізмом.

Основна біда 26-річної України – її совковість. Ані люди, ані істеблішмент не захотіли (і досі не хочуть) рвати пуповину з радянською добою і заснувати новий, реально європейський проект», - зазначає журналіст.

«Європейській Україні лишень 3 рочки, ми на початку великого шляху, і все в нас вийде!», - вважає Остап Дроздов.

Павел Казарин (украинский журналист)

По мнению собеседника издания, реальной, а не имитационной независимости Украины всего лишь 3 «с хвостиком» года. В этом смысле в историческом времени мы находимся в каком-нибудь 1994 году:

«Именно начиная с 2014 года, мы избавились от большого числа иллюзий, во власти которых мы пребывали еще несколько лет назад. Мы прекратили ненужные споры о количестве языков, о векторе интеграции, о том, где заканчивается Украины, какой она должна быть.

Мы поняли, что весь спор о том, что Украина должна быть европейской, российской или нейтральной, был на самом деле спором ни о чем, потому что любой разговор о нейтральности Украины - это лишь промежуточная стадия перед тем, чтобы констатировать, что Украина стала российской».

Дмитро Корчинський (український політик, громадський діяч, журналіст, телеведучий, лідер партії «Братство», в 1991 - один з лідерів УНА-УНСО)

За словам Корчинського, за роки незалежності українці змінилися в кращий бік:

«Люди, які готові були до продуктивної праці, виїхали за кордон, і залишилася переважно та публіка, яка здатна на авантюри і боротьбу за незалежність. Тобто зміни відбулися у кращий бік.

Ми бачимо перед собою вже зовсім іншу націю, але всі ці радикальні зміни сталися саме з 2013 року, з Революції гідності.

Тобто це вже воююча нація, а відповідно це вже зовсім інша, не пострадянська публіка».

Степан Хмара (український політик, правозахисник, довголітній політв'язень радянських концтаборів, народний депутат України І, II та IV скликань, в 1991 - народний депутат України, один з лідерів опозиції)

За словами Степана Хмари, за останні три роки в Україні колосально збільшилася кількість людей, які позбавляються від величезної і трагічної ілюзії про те, що російський народ - це братній народ Україні.

«Дуже багато українців заражено ось цим малоросійським комплексом, якій визначає, що московити — це друзі і брати. Зараз це змінилося кардинально.

Я вважаю це найголовнішим.

Поки українці не зрозуміють, що наш смертельний ворог — не просто влада, царі, імператори, диктатори, а саме московити, російський народ, тому що імператори, генсеки, президенти — їх поведінка це є замовлення російського суспільства».

Володимир Яворівський (радянський і український журналіст, письменник, політичний діяч і народний депутат України I, II, IV-VI скликань, член КПРС з 1971 по 1990 р,, в 1991 - народний депутат України, один з лідерів опозиції)

Порівнюючи сучасну Україну з незалежною державою, що народилася у 1991 році, співрозмовник видання зазначає наступне:

«Для мене це дві різні України. З одного боку, звичайно, була велика радість на референдумі, коли велика кількість людей проголосувала за незалежну Україну. Однак пізніше стало зрозуміло, що багато в чому це було голосування не свідоме, а на рівні інтуїції.

Була дуже тривожна ситуація: розвалювався СРСР, йшли війни (Вірменія - Карабах, Придністров'я), і дуже часто люди просто проголосували, щоб не жити на цьому вокзалі, а мати країну».

Сьогодні, каже Яворівский, набагато більший, ширший сегмент українського суспільства є патріотичним і свідомим.

Георгий Крючков (партийный деятель Украинской ССР, экс-член КПУ, в 1991 - народний депутат СРСР, помічник голови Ради Міністрів УРСР)

По мнению собеседника издания, для абсолютного большинства украинцев годы независимости были годами разочарования.

«Люди поверили обещаниям, что наша страна станет независимой, превратится в передовую, мы будем жить, как в Европе. Это оказалось, к сожалению, наивной мечтой. Поэтому люди сегодня еще больше замкнулись в себе, чем это было раньше. Они практически никому не верят и никому не доверяют.

Все опросы общественного мнения показывают, что все ветви власти и все высшие должностные лица не пользуются практически никаким авторитетом. Вот это больше всего отличают нынешних граждан от тех, которые то ли приветствовали, то ли молча согласились с тем переворотом, который произошел в их жизни, в жизни нашей Украинской республики».

Леонід Кравчук (перший Президент України, в 1991 - голова Верховної Ради УРСР)

«Кожні три роки я збираю ровесників незалежності. В минулому році на Лівому березі я зібрав майже 300 осіб, яким приблизно всім по 25 років. Я з ними спілкувався 2 години - такого задоволення за останні роки я фактично не мав. Це зовсім інші люди.

Вони, по-перше, дивляться на життя по-іншому - вони його сприймають реально, а не через комсомольський статут. Вони знають мови, вони об'їздили пів-Європи, а може, й більше. І вони в своїх запитаннях не ставили проблеми, мовляв дайте, допоможіть і т.д.

Вони говорили про те, як треба змінювати життя, як усунути з дороги ті колоди, які заважають нам йти вперед, як краще допомагати людям, як краще зрозуміти себе і допомогти зрозуміти нас Заходу. Я багато чого знав, але акценти не так розставляв. Виявляється, що на рівні молоді Європи Україну знають погано», - зазначає Леонід Кравчук.

Тарас Чорновіл (український політичний діяч, син лідера Народного Руху України Вячеслава Чорновола, в 1991 - депутат Львівської облради)

Пригадуючи останні роки СРСР (кінець 80-х - 90-91 рік), співрозмовник видання розповідає наступне: «Тоді була пасіонарність, причому вона була тотальна по всіх регіонах. Ми весь час повторюємо «Донбас, Донбасс»… Я пригадую, яким чином у ті часи поводили себе шахтарі на Донбасі, як вони стали одним з рушіїв розвалу тої комуністичної системи.
Взагалі шахтарі в російському Кузбасі, у нас, в інших регіонах стали достатньо знаковою силою, яка виступала з дуже жорсткими політичними, антикомуністичними лозунгами. В тому числі мітингуй в Донецьку з вимогою прибрати ст. 6 про КПСС і тому подібне.
Та ж сама пасіонарність спостерігалася фактично у всіх промислових центрах і основних урбаністичних центрах, таких як Київ, Львів, Західна Україна тотально...
Але ця пасіонарність дуже швидко пішла на спад, і людей дійсно як підмінили
»

В рамках спецпроекта «Украинцы 1991-2017» мы также опубликовали ряд интервью и аналитических материалов.

Стартовый капитал: как становились миллионерами в 90-х

С падением социализма сотни тысяч украинцев ринулись искать счастья и больших денег в бурном море рыночной экономики. Но улыбнулось оно далеко не каждому. Лишь немногие из первой волны отечественных предпринимателей вышли за рамки челночного бизнеса и базарных контейнеров, и еще меньше смогли заработать свой первый миллион - да и то лишь в 21-м веке. Однако были и те, кто сколотил свой начальный капитал уже в начале 90-х, а затем начал свой путь к заветному миллиарду - прямо по головам, а иногда и по трупам.

Грицак: «Росія застрягла у минулому, тоді як Україна пробує це минуле подолати»

"Якщо б нації мали паспорт, то в українському національному паспорті у графі народження стояв би 1917 рік. Надіюся, що ви розумієте: я говорю не про народ, а про націю. Нація — це народ, який має політичні прагнення, тобто хоче жити у власній державі. 1917 рік — це тільки початок процесу, який завершився аж в 1991-му році. Він затягнувся так довго, тому що у ХІХ ст. формування української нації було спинене Російською імперією, а ХХ – Радянським Союзом. Імперська влада у Петербурзі та радянська у Москві добре розуміла значення українського питання: як тільки українці стають нацією, їхня імперія перестане існувати. Тому українців терпіли і навіть підтримували, коли вони були народом – такими собі малоросами з їхніми галушками, задушевними піснями та водевілями. Але як тільки українці заявляли про свої політичні права, їм зразу ж стинали голови. Тому в українській історії було водночас так багато малоросів при владі і так багато дисидентів у тюрмах", - каже український історик, професор Ярослав Грицак.

От 1991-го до наших дней: как менялись быт и сознание украинцев

Вопреки утверждению ностальгирующим консерваторов, в эпоху потребительского общества украинцы вошли задолго до распада СССР, еще при Леониде Ильиче. Но советская экономика оказалась не совсем готовой удовлетворить выросший на порядок спрос сама, и не захотела сделать это с помощью импорта. Что и спровоцировало появление периода дефицита, продолжавшегося до середины 90-х годов и сменившегося нынешним периодом тотальной нехватки денег. Вот так украинцы и живут уже почти полвека со своим неудовлетворенным спросом, и всё так же отчаянно тянутся к лучшей жизни – стандарты которой меняются с каждым новым сезоном.

Вопрос, который испортил украинцев

Почему людей невозможно сделать одинаково счастливыми, дав им равные возможности и условия жизни? Потому что им всё время будет чего-то не хватать, ведь они бывают по-настоящему довольны только тогда, когда чем-то выделяются на фоне остальных. Непонимание советскими марксистами-ленинистами этой социальной аксиомы человеческой природы и стало основной причиной краха СССР. Но добились ли украинцы своих целей, стали ли они более счастливыми, чем четверть века назад?