При этом необходимо отметить, что любовь к искусству у Гая Мецената никак не мешала его политической деятельности – он был одним из ближайших доверенных лиц императора Августа и успешно выполнял дипломатические и прочие весьма деликатные задания своего шефа. И наоборот, опекаемых поэтов, художников и скульпторов Меценат никогда не использовал, как сейчас сказали бы, в политических целях. Не пытался открывать речью творческий вечер Вергилия, ему в голову не приходило писать предисловия к сборникам Горация…
…Понятно, что мало кто из нынешних отечественных бизнесменов задумывается о своем месте в истории. Действительно, к чему эта «загробная философия», если тут при жизни необходимо успеть «отмыть» свой конкретный имидж, честно заработанный на (извините за тавтологию) ударном зарабатывании денег. А так как эти господа считают бизнес-подход универсальным методом во всех сферах жизни, то и получается: имидж мецената они хотят получить подешевле, причем на каждый доллар меценатства – на десять баксов имиджа. А иначе – нерентабельно…
Все эти, к сожалению, общие для отечественного бизнеса соображения, можно убедительно (или чисто конкретно – кому как понятнее) продемонстрировать на непродолжительных встречах с прекрасным двух из владельцев группы компаний «ФОКСТРОТ» – Геннадия Выходцева и Георгия Дигама. Впрочем, в их оправдание – простаков, попытавшихся стать персонажами культурных хроник (как говорят у наших северных соседей – с сытым рылом, да в калашный ряд!), они доверились первому попавшемуся политтехнологу. А первым попавшимся оказался когда-то Константин Рейзвих – своеобразный рекордсмен по проваленным кампаниям (как политическим, так и имиджевым). Впрочем, на сегодня г-на Рейзвиха давно уже в «ФОКСТРОТе» нет, но заложенная им PR-школа на благодатной почве Поля Чудес прижилась благодаря его поросли – Людмиле Лозовой и Алевтине Белецкой…
А далее – слово непосредственным участникам, павшим жертвами «меценатства» «от Выходцева – Дигама».
Юрій Комельков: «МИСТЕЦТВО – ЦЕ ВІЗИТНА КАРТКА УКРАЇНИ» Іноді доля розпоряджається так, що людина, котра давно й успішно займається бізнесом, на певний час відкладає ділові зустрічі і розрахунки грошей з єдиною метою: побачити Прекрасне. Далі – більше: підтримати Прекрасне. Подібне трапилося із керівником видавництва та рекламної агенції “Атлант ЮМС” Юрієм Комельковим, який розповів про свої ділові і мистецькі захоплення.
Ю. Комельков:
– Я отримав дві вищі освіти – медичну і художню, це було ще за часів СРСР, тоді освіта ґрунтовна була. Але я ніколи не думав, що художня освіта коли-небудь стане мені у пригоді. Але життя склалося інакше, і, вже маючи свій бізнес в Києві – рекламну агенцію і видавничу справу, я почав відвідувати галереї, мистецькі презентації. Знайомився з митцями, захопився сучасним мистецтвом. З часом галереї перетворились для мене зі звичайного хобі на діловий інтерес: першою приватною галереєю чи не у цілій Україні стала “Триптих”, що на Андріївському узвозі. Вона належала мені і Групі компаній “Фокстрот”.
М. Майстрова:
– Галерея “Триптих” – одна з найцікавіших в Києві, її відвідують відомі люди з України та поза її меж, у ній вважають за честь виставлятись відомі українські митці...
Ю. Комельков:
– Завдяки митцям, які виставляються у “Триптиху”, народився проект “Двісті імен України”. Одного разу до мене звернулася мистецтвознавець Зоя Чегусова і запропонувала видати книгу, чи то художній альбом, присвячений декоративному мистецтву. Моя перша реакція була досить скептичною: мовляв, черговий “геніальний” проект. А потім проїхав по київських галереях, побачив чудові роботи, подивився знімки робіт художників з інших міст – і зрозумів, що книга має бути видана! Тому що у середині і наприкінці 1990-х років декоративне мистецтво в Україні було у занепаді. І от, творчий колектив у складі двадцяти осіб на чолі з Зоєю Чегусовою (до речі, за це видання вона пізніше отримала Державну Шевченківську премію) засів за працю. Ми справді зібрали двісті творців декоративного мистецтва України під однією обкладинкою, там представлені кераміка, дерево, текстиль, метал – твори митців з усіх регіонів України.
М. Майстрова:
– Власне, до реклами цього видання долучились і ЮНЕСКО, і українські бізнесмени, чи це так?
Ю. Комельков:
– Так. Один із засновників компанії “Фокстрот” Володимир Шульга допоміг фінансово та органiзацiйно у виданні книги. Для друку і дистрибуції цього мистецького каталогу ми з ним створили компанію “Арт-Блюз”. Потім провели презентацію в “Українському домі” у Києві і штаб-квартирі ЮНЕСКО у Парижі. Саме наше видання про українське декоративне мистецтво стало “родзинкою” святкування 50-річчя членства України в ЮНЕСКО. А виставку в “Українському домі” експерти назвали “найбільшою презентацією декоративного мистецтва у Центральній та Східній Європі”!
М. Майстрова:
– Пане Юрій, вибачте, але інші керівники “Фокстроту” – Геннадій Виходцев та Валерій Маковецький, вони були незадоволені проектом, а також тим, як відбулась його презентація в ЮНЕСКО. Вони звинуватили Вас у провалі...
Ю. Комельков:
– Тим не менш, французька преса із захопленням писала про наших “Двісті імен...”, і після експонування у штаб-квартирі ЮНЕСКО робіт учасників проекту, декілька з них виставлялись у приміщенні Посольства України у Франції. Провал стався якраз у пана Виходцева та його незграбного політконсультанта, котрий цілий місяць готував Геннадія до виступу в ЮНЕСКО від імені українських бізнесменів. Написав для нього текст, котрий переклали англійською мовою, щоб Виходцев, читаючи його без папірця, виглядав ерудованим меценатом. Але протоколом ЮНЕСКО передбачено лише дві мови під час виступів: французька або рідна. Звідси та ще від інтриг невдахи-піаріста й виросло незадоволення. А ще з того, що ними очікувалось занадто багато грошей та власної реклами від проекту, котрий взагалі не був прибутковим. Валерій Маковецький відверто заявив, що продавати мобільні телефони – справа набагато серйозніша, ніж “колекціонування якихось картинок”.
М. Майстрова:
– І яка подальша Ваша участь цьому проекті?
Ю. Комельков:
– Фактично, авторське право на каталог “Двісті митців України” у мене вкрадено, знайшлося багато людей, які вирішили цей проект присвоїти: починаючи від Зої Чегусової, яка єдина з усього нашого творчого колективу отримала Шевченківську премію, і закінчуючи нинішнім керівництвом Групи компаній “Фокстрот”, котрих у проекті цікавив лише PR, а потім – можливість дешево заволодіти приміщенням ще однієї галереї „Арт-Блюз”, що також знаходиться на Андріївському узвозi – будинок №38а. Після нашого повернення з Парижу піарщик Виходцева так прямо і сказав: „Мені плювати на ваш проект! Я з нього все вижав!”. Що саме такою є позиція частини керівництва „Фокстроту” підтвердив також на зібранні засновників, присвяченій підведенню підсумків паризької виставки, Г. Виходцев. Тоді він заявив, що „Група компаній „Фокстрот” все, що хотіла отримати від цього проекту, вже отримала і більше витрачати на нього свої гроші не буде”. Конфлікт між трьома засновниками “Фокстроту” та спроби двох відібрати у В. Шульги його третю частину у спільному бізнесі, унеможливили мою співпрацю з цією компанією. Галерея “Арт-Блюз” працює без мене – її власниками нещодавно стали Дігам та Виходцев. З частини проекту Шульгу і мене “вичавлено”. Я думаю, що треба було юридично закріпити домовленості і принципи співпраці з Групою компаній „Фокстрот” у рамках мистецьких проектів “Арт-Блюзу”. Позаминулого літа такий самий центр з однойменною назвою, що працював успішно останні три роки на Андріївському узвозі, новий власник (ГК “Фокстрот”) передав у суборенду. Мені шкода, що так сталося, але це для мене урок: довіряй – але перевіряй і закріплюй договори офіційно.
М. Майстрова:
– Пане Юрій, але як же Ваша підтримка мистецтва?
Ю. Комельков:
– Я впевнений, що мистецтво можна підтримувати і без допомоги рейдерів-грабіжників з Групи компаній „Фокстрот”. Сьогодні, як виконавчий директор Благодійного фонду художника Івана Марчука, я спільно з В. Шульгою займаюсь проектом будівництва культурного центру „Музей художника Івана Марчука”. Не зважаючи на те, що на шляху проекту весь час створюються штучні перепони, у тому числі і моїми колишніми бізнес-партнерами, я впевнений: культурний центр буде побудований і стане мистецькою візитною карткою столиці України. Не зважаючи навіть на те, що на іншу мою компанію якось були організовані “наїзди” міського УБОЗу, ніби-то я друкую не каталоги відомих митців, а фальшиві гроші.
М. Майстрова:
– Кілька слів про новий проект.
Ю. Комельков:
– Іван Марчук – видатний український художник. Перший та поки єдиний представник України, хто включений в „Золоту гільдію діячів мистецтв світу” (лише 50 художників світу удостоєні такої честі), єдиний українець, котрий ввійшов за версією британської консалтингової компанії "Synectics" до списку ста живих геніїв сучасності. Будівля центру, за задумом автора архітектурного проекту Юнії Коваль, буде схожа на білу скалу, що "вросла" в схил. За висотою будинок нижчий за дерева і буде буквально зливатися з ландшафтом. Спеціалісти вважають, що проект є яскравим прикладом українського архітектурного бароко ХХІ століття. У великому, багаторівневому залі музею буде представлена постійно діюча експозиція картин Івана Марчука та виставки робіт молодих художників, українських та зарубіжних. У музеї передбачені фондосховища, конференц-зал, художній магазин тощо. Для того, щоб Іван Степанович міг проводити майстер-класи, передбачена його майстерня.
М. Майстрова:
– Удачі Вам у вашій благородній справі.
Ю. Комельков:
– Дякую! Я впевнений, що попереду на мене чекає не один яскравий мистецький проект.
…Архивы – самая великая производная письменности. Они позволяют нам повернуть течение времени вспять и посмотреть на них в обратном порядке. Вот, например, нижеприведенное имиджевое интервью должно было создать образ «нового Выходцева» – ценителя и мецената, стать промоушеном культурного проекта. Но звучит оно не услышанной вовремя эпитафией прекрасному проекту по вине «меценатов с большой дороги» и панихидой по ЧЕСТИ бизнесмена Выходцева.
Из интервью Геннадия Выходцева журналу «XXL»: «ГЛАВНЫЙ НАШ ПРИНЦИП — НЕ ЛГАТЬ!» «Мы редко задумываемся над тем, что декоративное искусство – такой же организующий элемент человеческой среды обитания, как, скажем, архитектура. Увы, в Украине профессиональное декоративное искусство незаслуженно забыто! Но, слава Богу, не всеми!.. Высокая образованность и прекрасные продюсерские способности директора компании «Арт-Блюз» Юрия Комелькова позволили совместить в проекте интересы и бизнеса, и искусства... На вопрос, что же составляет «модель» современного мужчины, я смогу ответить, пожалуй, только к концу своей жизни: тогда, быть может, и позволю себе это сформулировать. А пока хочется произнести только одно слово – ЧЕСТЬ!»
Следующее интервью уже вынесенной в заголовок цитатой четко разграничивает два, нередко смешиваемых понятия – «спонсор» и «меценат». И художнику Шерешевскому, на личном опыте столкнувшемуся со спонсорами из «ФОКСТРОТа», пожелавшими под руководством имиджмейкеров задешево прослыть меценатами, в этой сфере можно уже доверять как эксперту.
Владислав Шерешевський: “НЕ КОЖЕН СПОНСОР – СПРАВЖНІЙ МЕЦЕНАТ” Ця розмова виникла спонтанно – після виставки Шерешевського у київській галереї “Триптих”. Я отримала у подарунок до ознайомлення з симпатичними яскравими, з добрим гумором і здоровим цинізмом, роботами художника маленький каталог. Виявилось – каталог мав бути більшим, якби спонсори з «Фокстроту» не підвели. В. Шерешевський розповідає:
В. Шерешевський:
– Меценатів у мене ніколи не було. Лише один раз з‘явився – Георгiй Дiгам. З приводу видання каталогу два роки тому. Тобто, завдяки моїм власним контактам знайшлася людина, яка допомогла фінансово – і то не повністю. То я тепер кажу: не кожен спонсор може називатися справжнім меценатом, бо меценат – це людина, готова підтримувати мистецтво і митців постійно, я би сказав, на регулярній основі. І тому я про сучасних меценатів нічого доброго не скажу. Я ніколи ні від кого зайвої копійки не отримав. І після останнього випадку з каталогом вiд «Фокстроту» вже ні в кого не прошу. Можливо, як би я був не 43-річним художником, а 25-27-річною художницею, спонсори би з‘явились...
М. Майстрова:
- А чи потрібен закон про меценатство?
В. Шерешевський:
- Такий закон необхідний! Він би врегулював права та обов‘язки зацікавлених сторін – митців і меценатів, чи то спонсорів. Тоді би ніхто не зміг просто так тебе “кинути” чи пообіцяти щось, а потім безпідставно сказати: я передумав.
С одной стороны, комментарии вроде как излишни. А с другой – вновь хочется привести несколько показательных цитат, которые предшествовали этому грустному интервью.
«В конференц-зале группы компаний «Фокстрот» презентовали каталог работ известного киевского художника Владислава Шерешевского. Для многих собравшихся в тот день ценителей искусства Шерешевский – «гедонист отечественного поп-арта». Президент Группы компаний Геннадий Выходцев подчеркнул, что в своих картинах художнику удается соединить, на первый взгляд, несовместимое: радость и печаль, горечь и сладость, уродливое и прекрасное. «Но разве в нашей жизни все не так же?» – отметил он. «Мы гордимся тем, что смогли поддержать этот творческий проект, – сказал генеральный директор Группы компаний «Фокстрот» Георгий Дигам. – В этом каталоге получила новую жизнь незначительная часть работ – около 150 картин великого украинского импрессиониста. Но мне кажется, каталог в первую очередь ценен тем, что в нем удалось собрать работы разных тематик и периодов творчества Славы, начиная с 1991 года». (Александр Лещенко, «Факты»)
Импрессионизм, возникшее во второй половине XIX в. направление в европейской живописи, заключающееся в передаче общего впечатления (impression), которое краски предметов и фигур производит при различном освещении, избегая всяких подробностей в рисунке. В противоположность прежним художникам, не знавшим различия между освещением фигур на воздухе и комнатным освещением, импрессионисты стали исключительно стремиться к правде освещения, не заботясь почти о внутреннем содержании картин, пользуясь фигурами только для колоритных экспериментов.
(Словарь Брокгауза и Эфрона)
«Стиль художника Владислава Шерешевского – удивительная смесь ностальгических мотивов, китча, иронии и профессионализма. По краю его картин читается резюме, обычно почерпнутое из закромов интеллигентской поп-культуры".
(Олег Сидор-Гибелинда, Каталог)
Интересно, напоминают ли фокстротовские имиджмейкеры своим хозяевам об обязательствах, взятых ими на себя перед уважаемыми людьми? Обо всех красивых словах, под которыми стоят их фамилии? О том, что есть такое понятие, как «репутация», которую не может исправить даже сотня заказных статей в прессе.
А зачем? – заочно полемизируют с нами имиджмейкеры. Мы наших богатеньких Буратино легко перепрофилируем: не получилось с меценатством, изобразим «социально ответственный бизнес». А самих конкретных пацанов отправим в Норвегию со своим спиннингом.
Володимир Шульга: ТВОРЧІСТЬ ПОТРЕБУЄ ПІДТРИМКИМарія Майстрова:
- Пане Володимир, завжди, коли я спілкуюсь з бізнесменами, які творчих людей підтримують, у мене виникає питання: як вони приходять у мистецтво?
Володимир Шульга:
- У мистецтво насправді приходять не люди бізнесу, а ті люди, які мають туди прийти. Це можуть бути люди з бізнесу, з політики, зі спорту... і бомжі, наприклад. Був такий дуже талановитий художник Звєрєв, який геніальні картини малював шваброю. Наше суспільство “класифікувало” би його як бомжа. Власне, і помер він як бомж, його на якусь вечірку запросили – він прийшов, напився і помер. Тобто – у мистецтво приходять люди, які його розуміють, які мають хист, натхнення і хочуть до нього прийти. Справа “професійного бізнесу” допомогти їм розвинути творчі здібності, підтримати.
М. Майстрова:
- Але ж Ви на мистецтві розумієтесь, це вже не просто Ваше хоббі...
В. Шульга:
- Так, я до мистецтва прийшов не тому, що бізнесмен, а тому, що я, мабуть, до нього йшов окремо від бізнесу. Якщо тривіально висловлюватись: “хотілось долучитись до прекрасного”...
М. Майстрова:
- Я від митців і меценатів часто чую, що вони, мовляв, ціле життя ішли до мистецтва. Або – мистецтво заполонило після того, як почав (почала) спілкуватися з тим чи іншим митцем... От з чого починалося Ваше спілкування із знаним художником Іваном Марчуком?
В. Шульга:
- Як і мої дитячі враження, так і спілкування з І. Марчуком починалося з моїх емоцій та фантазій, хоча якраз з Марчуком вони не були пов‘язані... Вони були пов‘язані з коханням, яке сталося у мене у 2000-му році. А коли у когось закохуєшся – потрібна нестандартна реалізація почуттів. І от, я раптом потрапив на виставку І. Марчука і побачив у його роботах той настрiй, емоції, якісь iнопланетні картини, що сам тоді відчував і переживав. Співпала оця душевна енергетика – мене, закоханого, і самого Марчука, закоханого теж, але в мистецтво. Один з його пейзажів так мене вразив співпадінням моїх фантазiй, що я негайно захотів його придбати. Митець здивувався, чому саме її, але картину мені продав і ми, у підсумку, потоваришували.
М. Майстрова:
- Але Ви також були причетні до великого мистецтва як один з ініціаторів проекту “Двісті імен...”, чи не так?
В. Шульга:
- Ні – я мало причетний до того проекту, це ініціатива і розробка Юрія Комелькова. Між іншим, я йому пропонував спільно зробити каталог робіт Івана Марчука, але Юрій сказав, що є інший проект, який сильніше би спрацював на позитивний імідж України, на знайомство людей з українським мистецтвом – ішлося про “Двісті імен...”. Я його ризикнув підтримати, набрався досвіду, подивився результат – і згодом повернувся до своєї ідеї видати каталог Марчука. Здається, вийшло непогано.
М. Майстрова:
- Пане Володимир, Ваші мистецькі проекти і Ваше коло знайомств дозволяє мене спитати: ЩО для Вас – національна ідея України?
В. Шульга:
- Для мене українська національна ідея – це українська державність, бо я ніколи не ототожнював українця як представника національності з українцем як громадянином України. Друге для мене визначне. Наприклад, немає національності “американець” – є громадянин США. Для мене “українець” та “американець” мають бути тотожними поняттями, які визначають приналежність до держави. І якщо ми цього досягнемо, українська держава стане могутньою.
Та сама картина Марчука «Осiннi далi», а для Шульги вона має назву «Гiперiон»