Олесь БУЗИНА. Кіллєр з села і живий классік
05.05.2009 12:30
Читайте первую публикацию нашего «живого классика» на языке народа и Верки Сердючки.

Тепер трудно хлопцю з села закріпиться у городі. Не ті врємєна. Дівчатам – тим проще. У которих груди великі або стегна необходімого розміру. Ті по-прєжнєму льогко в інститут льогкой прошлєності поступають. Чи то пак, льогкого повідєнія. Ні один прохвесор не встоїть. І даже взятку не попросить.

А хлопцям – трудно. Прохвесорів-підарасів мало. І хлопців таких мало. А взятки не у всіх є.

Я до армії був трактористом. А у армії – на танку. Більш ніякої прохвесії не знаю. Тіки помню зо школи шевченкове: «Борітеся – поборете!»

Пішов у міліцію. У Київ прямо. Кажу: хочу у вас служить, защищать обществений порядок! А вони у воєнний білєт глянули: «Не можем тебе прийнять. Бо у нас танка немає. Поки що. От, може, демократія ще трохи укріпиться, та шахтьорам ще годів за пьять задержать зарплату, то будеш і на танку охранять. А поки не треба. Бо демократія ще не зовсім в державі кріпка».

Я туди-сюди. Дивлюсь: і у Києві людям нелегко. Стройки вєка закінчились. А які не вспіли достроїть, по домам розтягли. А ті, шо у метро їздять – вони тіки по наружності, як люди. А унутрі, як мавпи. Бо немає грошей.

Я на автобус і додому. Хотя там тож нема чим зайнятися, окромя самогоноваріння. Человєку з духовними запросами хіба шо всраться од вселенської скуки.

І тут случай помог. Точніше, зразу два случая. Спочатку за селом на леваді сіла літаюча тарілка. І з неї повилазили гуманоїди. Маленькі такі. Півтора метри – не більше. Хлопці розтірялися, бо в армії не служили. А я за оглоблю і самого крупного по черепу. Наповал. Решта кинулись у свою тарілку і полетіли. Аж загуло. Чи то од мотора, чи от страху...

А забитого я одвіз у район. На експертізу. Тіки мені не повірили. То, кажуть, у вас од алкоголізму такі родяться. От дурні! У нас од алкоголізму куди страшніші родяться! Ми їх нікому не показуємо. І самі на них дивиться боємось.

Такий був первий случай. А другий, шо Петро-шохвер купив відіка. І показав нам тріллєр. І як я тіки його побачив, так зразу пойняв, у чому моє призвання. Я должен стать кіллєром – найомним вбивцею. Бо я безстрашний і добре стріляю.

Тоді я знову на автобус. По дорозі купив газету «Авізо» з оголошеннями. І зразу те, шо нужно: «Фирма «Ворошиловский стрелок» ищет новых сотрудников».

От, думаю, як свобода слова пустила корні. Годів десять назад шукав би я ту хвірму!

Прийняли мене з розпростертими обьятіями. Шефа справді звуть Ворошилов. І даже кажуть, шо він чи син, чи внук того самого маршала. Тіки без вусів. Понравилось мені у нього страшно! Отношенія – прекраснійшиє. Костюм. Машина. Дівка з того самого інстітута. І главне, постоянка работа. Як у хвільмі. Бах! Бах! Бах! І з автомата. І со снайперської гвинтовки. І з гранатомьота. Увечері відік сядеш дивиться і не хочеш. Наче все те вже сьогодні десь бачив.

Тіки ж розказати нікому не можна! Як Штірліцу. Скажеш – не повірять. А скіки ж кумедних моментів!

Якось на Кіпрі работав. Прямо на пляжі. Два рожка зразу у бізнесмена одного нехорошого розрядив. В упор. Прямо на глазах у безутєшной родні. І упав він прямо у піну того самого моря, звідки колись вилізла Афродіта. А я глянув йому у пузо для контролю і ледве не розреготався. Бо ж даже дураку понятно, шо після мого півкіла свинцю обід туди навряд чи влізе.

К слову, обід. Рішив якось перекусить. Захожу у своє любиме кахве. А там прямо коло дверей «Опель» стоїть, по зав’язку набитий трупами. І кров з нього хлеще, як соус з консервної банки. Ще й чиясь фуражка кухонною тряпкою валяється. І пульовий шов по дверцятах стікає. Прямо до колеса. А те тоже дух іспустило – картіна! І калюжа крові смачно так парує на холодку! Аж зависно стало, шо тіки шо тут хтось так прохвесіонально поработав!

Кому таки розкажеш?! Тіки колезі! А де його знайти? Всі ж засекречені...

Но один раз попалось просто суперзаданіє. Визива мене Ворошилов. Секретарша приносить кохве. Сидим. Пьєм. І тут шеф протягує мені фотографію якогось заграничного діда.

– Це, – каже, – пісатєль. Дуже хороший. Учора він получив Нобелівську премію. З чим ми його поздравляєм.

– Присоєдіняюсь, шеф! Тільки нащо він нам?

– Я, – веде дальше Ворошилов, – поклоннік класіческої літератури. А оцей дід – новий живий класік. Хоть і дуже старий. Якісь маніяки убивають поп-звьозд. Та ще й задарма. Збиваючи нашій роботі ціну. А я хочу вернуть інтерес людей до книжки. Якщо його вбить, мільони людей зразу заінтересуються, шо він таке написав? Но не стану от тебе скривать: для нас це ще й рекламна акція. Боротьба за мірові ринки збиту. У мене серце обливається кровью, коли я чую, шо наш заказ перехватили якісь хранцузи! Невже вони стріляють краще, чим такі, як ти, потомки запорозьких козаків? І нарешті, я хочу трохи всколихнуть людство. Доказать, шо воно ще способно на високі почуття. На горічь утрати. На переживання невосполнимої потєрі. Понімаєшь?

Я чуть не розридався:

– Ну, шо ж. Гуманна ідея. Я простий чоловік, шеф, а все понімаю. Буде зроблено!

***

А через неділю у Римі ясним погожим днем взяв я у того пісатєля автограф. І тут же його хлопнув. З парабелума. Одбіг трохи, і раптом мене осяяло: «Тепер, шоб по-справжньому замести сліди, треба порвать цепь. То єсть, застрелицця. Нехай не кажуть, шо ми тут усі совки. Бракодєли. Хай поймуть, шо й серед нас зустрічаються настоящі мастєра!»

Так і зробив. Бах! І в рай. А там знову сидить Ворошилов – перехватив, шустряк, чийсь чужий заказ і згорів.

– Матвєй, – каже, – то була твоя найкраща операція. Тільки ти напрасно застрелився.

– Чого?

– Бо лишив чоловіка роботи. Шоб тебе прикончить, я ж спеціально підготовленого агента послав. А ти поспішив. І він без гонорару остався. У нього мама з голоду дуже бідувала і трійко діточок... А я ж йому всі карти розкрив про тебе. І його тоже прийшлось того... Шоб цепочка порвалась.

І підводить до мене якогось закривавленого чоловіка, з головою в руці, бо її йому гранатою одірвало:

– Знакомтесь!

– Шо ж, – кажу. – Якби ж-то знаття! Зате нарешті з колегою здибався. Хоть буде з ким поговорити. Привіт, друже!