Олесь БУЗИНА. Як смажити ляха
10.06.2009 07:50
..ляхи повтікають, і не буде, кого смажити. Тоді б вся кампанія втратила сенс. У війську почнуться заворушення. Невдоволенні стануть вимагати походу на Крим, а то й навіть й заміни керівництва, що не виправдало сподівань.

Козаки заслуговували б на найвищу
повагу, якби не здирали з полонених
ляхів шкіру, не смажили їх живцем на
повільному вогні та не робили інших
вчинків, не сумісних з лицарським
званням.


(П’єр Шевальє «Історія війни козаків
проти Польщі»)


Хоча навряд чи це відшкодувало б моральні збитки. Хіба ж може якийсь татарин зрівнятися з ляхом? Гарним, смачним, добре вгодованим ляхом, вихованим у єзуїтському колегіумі?

До того ж козаки погано розуміли татарську мову. А який сенс смажити людину, коли не розумієш, що вона верещить? Те саме, що дивитись американський фільм жахів без перекладу.

За старих часів кожен смажив ляха, як хотів – на власний розсуд. Проте поступово найкращі кулінарні здобутки стали загальною власністю, і пекти його почали лише за певними правилами. А з тих пір, як Мусій Шило довів, що найкраще для цього підходять липові дрова, а аж ніяк не ялинові чи соснові, від яких багато смоли, що закопчує ляха, і не дає по-справжньому насолодитися виразом його обличчя, – навіть малюки знали, як поводитись в тій делікатній справі.

Хмельницький, доля якого, як нічия залежала від успіху цієї операції, навіть відправив у засідку найкращий Кальницький полк з Іваном Богуном – на випадок, якщо ляхи дременуть через болото. Решту ж війська досвідчений гетьман повів сам.

Ніч була безмісячна. Перебравшись через вали, запорожці, мов голодні коти, шаснули поміж ворожих наметів і старих чобіт. Животи їм аж зводило від передчуття найулюбленішої розваги. Проте ляхів, як чорт язиком злизав. Хоч би якийсь ляшський хвостик трапився. І того не було…

Аж ось темряву розірвав чийсь відчайдушний зойк: «Лях! Лях, хлопці, я його тримаю! Вогню!». Невідома свята рука викресала іскру, і в світі люльки всі побачили, що той, кого вхопили за чуприну, був не лях, а лише Мусій Шило – сам знаний поціновував смажених ляхів.

Ляхи ж повтікали. І тут всі знову зрозуміли, які ж то хитрі і підступні тварини, не варті ніякої поваги.

Лише старий Панас Швачка, глянувши на Мусія, осудливо мовив: «І скільки я тобі казав, щоб ти стриг голову, як усі, під оселедець! Колись тобі її або відстрелять у темряві, або шаблюкою знесуть. Моднік!»

***
Ранок, що настав після тої ночі, козацькі літописці називають «страшним». Вразливі серця запорожців аж щеміли від туги. Хтось навіть спробував завести: «Ой, накрила Україну, та й чорная хмара», але йому врізали по потилиці, щоб не травив душу, і він замовк. Старшина зібралась на раду, і гетьман, хижо зиркнувши лівим оком, сказав:

– Треба знайти ляха. Бо, якщо їм сьогодні не буде, кого смажити, вони засмажать нас.

– Може, цього разу вони вдовольняться зрадником? – несміливо спитав Богун.

Гетьман ще раз обвів усіх своїм оком, і у кожного холод пробіг по хребту від думки, чи не йому доведеться бути зрадником.

– Ні, зрадником вони не вдовольняться. Треба ляха!

Порадившись ще трохи, вирішили послати у погоню Гусака і Півня – двох знаних запорізьких розвідників, що могли, як бували тверезими, не те, що ляха, а й живого крокодила з Нюрнбергського зоопарку притягти. За народним звичаєм такою тварюкою лякали неслухняних діточок. Хоча якось на одному віддаленому зимівнику її прийняли за москальського шпигуна і, відрізавши голову, наварили з неї холодцю.

Гусак і Півень скочили на баских коней і, весело гикнувши, помчали на захід, здіймаючи клуби куряви.

А війську, щоб розвіяти нудьгу, вирішили почитати уривки з трактату пана генерального писаря «Про найкращі способи смаження ляхів». Цей твір завжди благодійно впливав на січові души.

За літературними вправами непомітно минув час. Не встигли всі отямитися, як побачили, що знову настає вечір, а Півень і Гусак повертаються з поля, тягнучи на мотузці якогось неборака. Варто було Панасу Швачці розгледіти його з близька, як старий козарлюга зморщився і презирливо сплюнув:

– Хіба ж то лях? От у наші часи були ляхи. Пам’ятаю, смажили ми якось пана Красноставського, так з нього одного лою вісім пудів натекло!

Проте ніхто не став слухати старого Панаса, бо про пана Красноставського він розказував вже чверть віку. Причому пан у нього ставав все товщим і скоро, мабуть, не заліз би й на коня, щоб доїхати до Запоріжжя. Зате звідусіль неслись ділові запитання молодих ентузіастів:

– Та чи ж гарного ляха привели? Гарного? То добре! Бо якщо він не родовитий, то ми й смажити його не станемо! Родовитий? А ти бачив його папери? Бачив, кажеш? То й що? Його сестра заміжем за самим князем Потоцьким? Чого ж ти мовчав! Оце лях! Ану, джуро, тягни сюди дров, та найкращих! Нехай не кажуть, що ми не гостинна нація!

Всі зареготали, а джура Павло метнувся по духмяний хмиз, блиснувши новенькими шароварами. Він тільки зо три місяці був у війську, сумував за домівкою і дуже жалкував, що не зможе показати Галі, як гарно вони пекли ляха, та ще й з такого славного роду. Дівчат бо ж не пускали на Січ, а розказати в усіх подробицях Павло б не зміг, бо не мав такого літературного хисту, як у пана генерального писаря, що самокритичний, як і всі українці, добре розумів.

Раптом товариство аж присіло від зойку. Волав пан генеральний писар:

– Що ж ви наробили?
– Що? – витріщилися Гусак та Півень.
– Я вам казав почитати гарно папери.
– Ми й почитали…
– Почитали… Та й що ж того, що його сестра заміжем за Потоцьким? Він же Семашко! А Семашки усі з православної шляхти. А з-під Кракова в нього лише прапрабабка – то виходить він лях лише на єдну шістнадцяту. Та й то по жіночій лінії.

Якби кожному з війська чорт тричі плюнув межи очі, то й тоді б козаки не стояли з такими пиками. Хіба що у татарина міг бути такий само вираз обличчя, якщо його почастувати свинячою котлетою. Якщо, звичайно, татарський писок дозволити вважати за обличчя.

– Піду втоплюся, – прошепотів хтось.

– І я! І я! – загомоніли всі і посунули до болота, бо ж хіба може людина витримати таку наругу?

Мабуть, все військо скінчило б тут своє вже непотрібне життя, якби не вискочив сам Хмельницький:

– Стійте, дурні! – гаркнув гетьман. – Куди ви йдете? Хіба ж ті п'ятнадцять шістнадцятих заважають нам витопити з нього решту? Та нехай хоч море нашої крові випарується, аби тільки зникла та мерзенна крапля з-під Кракова!

– Гетьмане! Батьку! Веди нас! – заволали всі. – Хіба ж є хто на світі за тебе мудріший?

Раптом вдарили троїсті музики, замайоріли прапори, і джура Павло, запаливши хмиз, дмухнув на нього, мов ковальським міхом. Лях, злякавшись, що його зараз почнуть катувати, сам стрибнув у багаття і заверещав. Заверещав, як міланське сопрано.

«Чудо! Чудо!» – вигукнув піп Вавило і, замахавши хрестом, став всіх благословляти. А козаки, музичні, як всі українці, зачудовано слухали, як родич Потоцького перескочив зразу у восьму октаву і притримав верхнє «ля» аж п'ятнадцять тактів.

Коли ж голос ляха долетів до місяця, обличчя в усіх стали, як у опері, або ж, як ото у церкві на Різдво.

І навіть сам Хмельницький витер піт з чола і по-батьківські, по-доброму так посміхнувся.

***
...були ж і в нашій історії світлі моменти.