Я належу до числа тих істориків, які не вірять, що історія може чомусь навчити, тому що ми звично робимо одні і ті самі помилки двічі, тричі і більше раз. Якщо говорити про загальний урок бою під Крутами, то він полягає у тому, що є брак довіри і солідарності. Це є самовбивчим, тому що пам'ятаємо, як починалася революція 1917 року, який був ентузіазм, як формувалися українські частини, як проводилися українські військові з'їзди, які вимагали автономії чи самостійності, а в кінці, коли дійшло до вирішального моменту, то виявилось, що є лише невеличка група молодих людей, які готові реально захищати батьківщину.
Це є той головний урок, що ми навіть при всіх суперечках, і те з рештою є неминучим, бо кожне суспільство не може без конфліктів, але що ми і в тих конфліктах не втрачали перед собою почуття солідарності заради більшої цілі, тому що загальна теза є така. І вона, на жаль, підтверджується 20 століттям, що немає нічого гіршого, ніж брак державних структур. Як тільки державні інститути починають занепадати, починається загальний хаос, війна всіх проти всіх, депресія, розчарованість, і в кінці кінців населення стає легкою здобиччю чужих сил.
Однозначності в цих історичних подіях навряд чи ми можемо чекати, адже однозначно трактувати події можуть тільки в Росії, і ми бачимо, як це є. В таких випадках потрібно говорити про консенсус, про певну згоду щодо підставових речей. А підставова річ є та, що для безпекою українців має бути Українська держава. Якщо її немає, то українці стають жертвою, причому жертвою масовою, тому що Україна, на жаль, і далі знаходиться на політичному порубіжжі, а ставки дуже високі, тому ситуація є дуже і дуже напруженою. Як казав колись один відомий історик, що громадянська війна в Україні, байдуже, холодна чи гаряча, є надто великою розкішшю, щоб людина могла собі її дозволити.
Якщо говорити саме про бій під Крутами, то це залежить, як про неї говорити, яку мову знайти для цієї події. Якщо говорити мовою героїчною, що, мовляв десятки чи сотні молодих людей, які піднялися і стали забороною проти чужої навали, то навряд чи ця мова подіє на все населення України, навіть на значну більшість. Для мене інша мова — що ми не можемо більше допускати такого. Що часом поразки є більш важливіші ніж перемоги, в тому сенсі, що вони більше вчать і гуртують.
Звернімо увагу на те, як в останні 10 років в Україні стався консенсус щодо голоду, про який українці взагалі мало думали чи мало знали. І раптом за якийсь десяток років бачимо, що більшість населення України зі сходом, півднем згоджується, що голод був геноцидом, тому що є щось в нашій історії, в нашої свідомості, що нас краще змушує символізуватися з жертвами, а не героями, тому що жертва — це та, що добровільно віддала життя, це щось таке, що підносить нас над рівнем щоденного життя, зрештою, це те саме, що жертви Небесної сотні. Це не є українське явище, це явище, про яке давно говорять історики.
Власне ці поразки, жертви часто є сильнішим цементом, ніж перемоги і герої, але треба для того відповідна умова: цього більше ніколи не може повторитися. Українці більше ніколи не можуть собі дозволити занепаду своїх державних інституцій, ніколи не можуть дозволити собі впасти в депресію — це остання справа. Це справа слабаків, яка тільки підсилює нашого ворога. Якщо ми говоримо про це мовою солідарності, мовою жертовності, думаю, що є великий шанс, що у нас складеться національний консенсус щодо цієї події. Ну і крім того, це були молоді красиві юнаки, в це особлива жертва. Навіть з моральної точки зору ми повинні шанувати їхню пам'ять.