Шевченко, безперечно, є народно канонізований святий або пророк, або і те, і те. Його канонізація відбулася в народі, в серцях людей, інтелігенції, і взагалі всіма українцями. Це був акт не державний, не релігійний, це відбулося без будь-яких підказок чи ініціатив. Це не був флешмоб, це відбулося само по собі, тобто українці визнали його своїм пророком.

Відповідно у кожного за великим рахунком свої стосунки з Шевченком. А держава і певною мірою вже примазалися до його канонізації. Держава завдяки тому, що ще в радянські часи намагалася дискредитувати цей народний образ, присвятивши Шевченку все, що можна й не можна. Наприклад, в Києві театр опери та балету носить чомусь ім'я Шевченка. Це повна маячна, але ви хотіли Шевченка — нате вам і провулок Шевченка, і площу Шевченка, і метро Шевченка, і кушайте не обляпайтесь. Тобто це такій спосіб боротьби шляхом дискредитації і гіперболізації.

Але тим не менше Шевченко це витримав, і відповідно сьогодні відбувається дуже цікавий процес. Громада намагалася завадити Порошенкові покласти вінок до Шевченка, і відповідно завадила, але він все одно поїхав у музей. Це яскравий приклад того, як навколо Шевченка відбувається боротьба. Тобто держава намагається його монополізувати у свою сферу, а люди весь час намагаються нагадати державі, що «ні, баста, Шевченко наш, і ми не дамо президенту покласти квіти до Шевченка». Тобто відбулася така боротьба за Шевченка між владою і народом. Нічого поганого в цій боротьбі немає, це тільки підтверджує статус Шевченка як пророка, який його отримав не від шкільних вчителів і навіть не від комуністичної пропаганди, а дійсно він був пророком, проголошеним багатьма поколіннями українцями, які, нагадаю, весь час знаходились в складі різних держав.

Тому відповідно відзначення дня народження Шевченка — це насправді індивідуальна справа кожного. Ми разом з вами готувалися, відзначали на Майдані, ми всі в такій спосіб відзначали 200 років Шевченкові. В свій час, нагадаю, біля пам'ятнику Шевченкові і в Києві, і в обласних центрах стояли кагебісти і переписували всіх, хто прийде з квітами. Тобто як тоді це було політичною акцією, так і зараз ось ця штовханина з державою, про яку я вже казав, не припинилася.

Насправді чим повинен бути Шевченко, це повинен вирішувати народ, і як народ вирішить, так воно і буде. Різноманітних способів святкування від банальних урочистих зборів до якихось акцій, як, наприклад, був конкурс двійників Шевченка, ми свого часу вигадали, були шевченківські читання, де всі поети одягали вуса і читали, і мистецькі перформанси, і офіційні заходи – кожен на свій смак, на свій розум, кожен, хто хоче його шанувати, обирає свій спосіб від банального покладання квитів до супер оригінальних ідей. Тобто Шевченко не мусить бути ніяким, він буде таким, як ми його вигадаємо, і кожен вигадує собі свого Шевченка, на то, власне кажучи, він і пророк.