Російська анексія Криму, а потім і початок воєнної агресії на Донбасі мали би привести українську державну машину до жорсткого протистояння захопленню України і підриву її суверенітету, позбавлення її значної частини територіальної цілісності. Як мінімум, для того, щоб можна було вирішувати питання з використанням силової дипломатії, існував Будапештський меморандум, який був просто проігнорований і знятий з порядку денного на самому старті. Хоча американці в Женеві, ведучи прямі переговори з Лавровим, Джоном Керрі, Ештоном і нашим Дещицею, фактично створили умови для дискусії саме в цьому напрямку Будапештського формату. Але обрання президентом Петра Порошенка привело до того, що в Нормандії він погодився на нову стратегію — стратегію Путіна, яка була пов'язана з переходом в Мінськ і відмову від Женеви.
До цього часу президент так і не сформулював, чому це сталося і які на те були причини. А вони очевидні. Очевидність їх полягає в тому, що президенту потрібна була легітимізація його обрання як президента з боку Путіна. Він чудово розумів, що якщо Москва не погодиться на його обрання, шансів на управління державою у нього немає жодних. У нього не було команди, у нього не було розуміння дипломатичної перспективи, і найголовніше, що його попередні переговори під час Майдану з Меркель показали залежність Європи від Росії. Він зрозумів, що в тих умовах політика жорсткого протистояння з Росією і опора на США, які хотіли використати цю ситуацію для тиску на Росію і поставити ультимативний бар'єр щодо руйнування Ялтинсько-Хельсинкських угод щодо непорушності кордонів, він не влаштовував, звичайно, Путіна, і зрозуміло, що тоді та шахова комбінація в два ходи закінчувалась матом для України. Ми вийшли в Мінський процес і програли.
Мінський процес з самого початку готувався в Росії під керівництвом Суркова. І очевидно, що він не передбачав нічого іншого, крім як достатньо різкої позиції Росії щодо анексії політичним шляхом Донбасу, перетворення його на воєнну автономію. В зв'язку з цим очевидно, що Україна не планувала і не могла планувати, і це було неможливо в цій стратегії, розірвати будь-які двосторонні відносини. Між нами і Росією приблизно діяло біля 300 різноманітних великих і малих спільних документів, починаючи з великого договору про дружбу і співпрацю, якій діє до цього часу, і на який президент киває час від часу пальцем, погрожуючи його викреслити особисто, що неможливо, і закінчуючи різноманітними діючими протоколами між урядом і президентом, які пов'язані зі спільним кордоном, спільною торгівлю, культурно-гуманітарними відносинами, ж/д сполученням.
Крім того, президент розумів, що Україна сидить на російській енергетичній іглі. Це не тільки газ і нафта. Ми отримуємо ці ресурси в основному і виключно з Росії, оскільки в силу корумпованості економіки Україна не може скористатися власними надрами для цього. І питання не тільки в тому, що ми розкрадаємо ці ресурси, але питання в тому, що ми використовуємо індустрію для ще більшого розкрадання газу, який використовується для надзвичайно допотопної індустрії, яка спалює в 3-4 рази більше, ніж це роблять сучасні системи. І олігархи не модернізують цю індустрію, тому що держава, фактично дотуючи за рахунок платників податків газ, дає їм дешевий газ.
Одночасно ми сидимо на ядерному паливі. Ми до цього часу купуємо його у Росії. Всі 15 ядерних блоків України — це україно-російські ядерні реактори, які обслуговуються РФ, ресурс яких закінчується в 2020-2022 рр., і їх потрібно модернізувати. І без Росії ми зробити цього не можемо. Потрібно шукати інші стратегії, а їх у влади немає.
Нарешті товарообмін між країнами, хоча і впав суттєво, майже наполовину — на 9 млрд доларів, але він впав не тому, що Україна відмовилася від цього. Ми прийняли декларативні санкції, але навіть в цьому контексті ми їх не виконали. Захід був змушений понести збитки, особливо Європа застосувала економічні санкції, досить важкі, проти великих індустрій Росії. В зв'язку з цим Україна має спільний бізнес з Росією. Українські ключові олігархи і російські ключові олігархи — це спільний бізнес, який використовує не тільки індустріальні і трудові, а й політичні ресурси.
Посередником між Порошенком і Путіним є одна конкретна фізична особа. Саме вона несе критичне навантаження з точки зору політичних і економічних питань. Саме через такі особисті комунікації вирішується питання економіки. І поки не буде обвалена ця політична система, поки не буде змінена в цілому політична влада, говорити про будь-які конкретні нові процеси, які могли би змінити цю залежність від Росії, неможливо. Є речі, які ми не можемо скасувати у найближчий час, це очевидно, наприклад, ту ж ядерну енергетику, але є велика кількість ринків, де ми можемо почати модернізацію і обійтись без Росії. Ми цього не робимо, оскільки це найпростіше. Російські ринки є мало вимогливими, ніж західні. Нам не потрібно модернізувати економіку і проводити реформи, ми можемо працювати з Росією в напівсировинній стратегії відносин. Оскільки додаткова вартість залишається в великих схованках олігархів в Україні, в офшорах, в том числі і в Росії, і українські олігархи мають там і нерухомість, і значні фінансові ресурси, значні інвестиції.
Найгірше те, що й у президента є моральний імператив, який він не розглядає в якості морального. Це його бізнес у РФ, Липецька фабрика. Це створює постійно ситуацію подвійної недоброчесної дипломатії, відсутності навіть якоїсь перспективи на іншу стратегію. В зв'язку з цим говорити, що ми можемо змінити сутність торгово-економічних відносин з РФ, неможливо. Ми будемо діяти в цьому напрямку навпаки. За дослідженнями західних експертів, в тому числі і Стокгольмського інституту стратегічних досліджень миру, ми не тільки розширюємо економічні — товарообіг з РФ за 2017 р. виріс на 33%, але і в військовій співпраці: ми продаємо РФ на десятки мільйонів доларів зброї або похідних до зброї. Ми продовжуємо ресурси для ракет, це є українські ракети, які робились в Дніпрі. Без нас вони не можуть фактично існувати, і продовження ресурсу для тих ракет виключно залежить від інженерів дніпровського заводу і їх технологій. Це стосується також і виробництва вертолітних двигунів і багатьох інших речей, які пов'язані з співпрацею в оборонній сфері. Попри те, що Росією захоплений Луганський патронний завод, який не тільки виробляв патрони, але і мав величезні можливості і ресурси для утилізації зброї, Україна до цього часу так і не збудувала не тільки його аналога, але й будь-якого невеличкого заводу, який вкрай потрібний для України, якщо ми збираємось переходити на інші стандарти стрілецької зброї.
Тому питання полягає в тому, що українське політичне керівництво, заявляючи про свій опір російській агресії, в реальній практиці діє навпаки. Воно змушено відступати під тиском суспільства від певних прямих стосунків, демонструючи час від часу якісь кроки через уряд, що “ми введемо санкції”, денонсуються чи скасуються якісь відносини, які вмерли вже давно і нікому не потрібні. Або говорять про те, що “ми відмовилися від співпраці в економічній сфері”, коли Росія вже давно від цього відмовилась. Вона і так ввела цілу низку ембарго, а також різноманітних торгових і митних обмежень для України, які стосуються ключових позицій в аграрному ринку і не тільки. Росія повністю виходить з ринків України, розуміючи, що вони низького економічного переділу, які мають тенденцію до збереження напівсировинного статусу. Росія переорієнтувалась на західні ринки, які для неї є ключовими. Наприклад, Росія сьогодні обмежила запуск своїх супутників, тому що 70% всіх необхідних комплектуючих — це західні технології, які попали під американські санкції. В зв'язку з цим Росія шукає власнможливості і, але це зробити неможливо для того, щоб вийти на такий рівень, це потрібно років 20 не просто нових реформ, але й надзвичайно дорогих внесків в науку, чого вона зараз не може зробити. За цих умов Україна сприяє тому, щоб російські олігархи заробляли в Україні, з другого боку, Росія сама заробляє на Україні. І цей симбіоз є симбіоз корупції, яка є моделлю існування самої Української держави, де бізнес і влада нерозривно між собою з'єднані, як сіамські близнюки.