Почну з цитати Івана Франка “Сідоглавому”:
“Ти, брате, любиш Русь
За те, що гарно вбрана, —
Я ж не люблю, як раб
Не любить свого пана.
Бо твій патріотизм —
Празнична одежина,
А мій — то труд важкий,
Гарячка невдержима.”
Іван Франко не знімав з себе вишиванки, а от Василь Стефаник ніколи в вишиванці не ходив. Якщо вишиванка не відображає внутрішнього змісту, то вона є маскою. Якщо вишиванка є в гармонії з внутрішнім змістом, то це щастя і торжество нації. Відчуваємо ми сьогодні торжество нації? Запитання риторичне. Коли одягати вишиванку? Коли ти внутрішньо чистий, світлий, піднесений. Вишиванка — це сакральний символ українського буття. Особисто одягаю вишиванку за дуже виняткових обставин. А сьогодні на мені — лише фрагмент, тому що в Україні є лише малий фрагмент українського змісту і форми одночасно.
Та передусім має бути мова! Одягати вишиванку і говорити мовою окупанта — це бути папуасом, якщо не сказати ще крутіше. Вишиванка — це той елемент української культури, який не має ставати модою, тому що мода минає. А що не минає? Не минає стиль нації. Лише у нації переможців незнищенний стиль.
16 травня почалося повстання в Кенгірі, яке тривало 42 дня, до 26 червня: так от там реально одягали вишиванки, які ставали символом протесту. Якщо і сьогодні вишиванка стає символом протесту, то це позитивне явище, але у дуже багатьох випадках вишиванка є ознакою лицемірства і фарисейства у певної категорії істот. Не людей, а власне істот. Тому треба бути уважним і ніколи жодне сакральне явище української культури не перетворювати у масовізм і у гру форм. Це надто небезпечно — бавитися з такими символами, за якими стоїть твоя соціальна дорога. Свого часу Степан Бандера казав, що світ форми тепер валиться, і наступає світ змісту. Ну, дай Боже нам осягнути український зміст.
Для більшості українська мова — не рідна, тому що якщо б це було так, то вони б не обрали ні такого президента, ні таку владу, тому що і для цього президента, і для цієї влади мова не є основою буття української нації. І про це свідчить політика Міністерства освіти, яка усіма методами намагається понизити статус державної мови і підняти статус мови національних меншин, хоча ми не можемо московитів в Україні вважати національною меншиною. Це є окупанти. Нам треба дати раду з ними, а потім говорити, хто яку мову має де вивчати.
Тобто на рівні освітньої політики суспільство абсолютно демонструє неготовність бути спільною нацією. Це постійне угодовство і постійні компромісі. Наслідок цього — війна, яка триває вже четвертий рік, і кінця їй не видно. І знаходяться люди, які розповідають нам, що ті, хто воює, спілкуються російською мовою. У мене до них запитання: вони читали закон про Збройні сили України? Там є ст.13, де чітко написано, яка мова є мовою армії. Тоді виходить, що вони порушують закон? Що ж це за люди, які порушують закон? Сильна держава тоді, коли працює закон, а не просто живе на папері.