«Дорогі діти! Під акорди осені ви ступаєте на стежку знань», - це все, що я памятаю з дебільних радянських лінійок, на яких у мордор знань заводили переполошених діток, які ладні були спалити ту кляту школу з усіма її вчительками, що мали великий бюст і золоті зуби.

Радянська школа – потворна естетично. Вона була місцем убивства індивідуальності, місцем урівняння всіх під один гребінець. Радянська школа – це кузня, в якій особистість перековувалася в колективну одиницю. Я проклинаю радянську школу саме за це - за знеособлення, за ліквідацію одиниці во ім'я маси нулів. І першовереснева лінійка – це той рудимент, який ще досі не подолано в сучасній Україні.

У суботу, 1 вересня, повернувся до Львова з чергової поїздки й був неприємно здивований великою кількістью людей у вишиванках. Подуріли зовсім! Вам, йолопи, національних свят мало, що ви радянську шкільну лінійку перетворили собі на вишиване свято? Дивина та й годі.

Боже, як це контрастує з іноземними школами, де нема такого поняття, як 1 вересня з усіма його лицемірними букетами, промовами в мікрофон і вдаваним хвилюванням! В Америці мої знайомі віддали дитину до школи (типово американської) – нічого подібного взагалі нема! Навчання починається такого-то числа, всі діти прийшли на заняття, разом з ними прийшли вчителі: один у шортах, другий у в'єтнамках на босу ногу, третій у татуюванні весь. Зібралися, сіли й почали навчальний процес. Ніяких тобі зборів під палючим сонцем, ніяких патріотичних гостей біля трибуни, та й трибуни ніякої. Не знаю, чи коли-небудь дочекаюся, коли в Україні нарешті відімре цей совєтський атавізм «під акорди осені».

Вважаю, що Україна взагалі не має майбутнього, допоки наша школа не пройде фундаментальної декомунізації – але не в назвах, а в суті. По суті українська школа – глибоко радянська. У ній далі виховується не одиниця, а маса нулів. У ній далі розтоптується індивідуальність. У ній далі в старому пориві виховують не особистість, а громадянина-гвинтика, бажано мазохістичного, з навиками «терпіння». У ній далі патріотичний наратив підміняє собою справжнє приживання країни до дитини. У ній країна силою вливається в дитячу душу, від чого блювати іноді хочеться.

А потім ми дивуємося, чому в нас такі туманні перспективи. Та тому що школа не орієнтована на особистісний підхід і в ній досі багато чого робиться для галочки. Мене часто запрошують виступати перед старшими класами, я маю багато знайомих директорів і вчителів. Є величезна кількість модерних, цікавих людей, які всю душу вкладають у свою роботу – але завжди знайдеться зграя «радянських педагогів», які, таке враження, встали з ленінського гробу і продовжують сіяти «вічне й розумне». Думаю, добру третину вчительського корпусу треба гнати мітлою. І звільнити місце для нового покоління вчителів, які мають новітній підхід до дітей, вміють їх запалити і зацікавити.

Свято 1 вересня повинно нагадати всій країні, наскільки ретроградною є наша школа. Вона повинна закохати дитину в Україну. Але не через калину й черемшину, не через традиційні образи 19-го сторіччя – а через моду на сучасне українське, через широту мислення. Не через традиційну літературу «народних страждань і поневірянь», а через сучасні меседжі, які будуть зрозумілими й близькими для безвізового покоління українців.

Бачили б ви, з яким захопленням дітиська слухають, коли їм розповідаю про Шевченка з позиції «сам себе зробив», а не з позиції «пророк у хутряній шапці». Або коли їм розказую любовну історію Коцюбинського-двоєжонця. Або про Лесю Українку з позиції «як доньку олігарха полюбили простий люд». Наші діти, повірте, дуже просунуті, тому вони хочуть своїх світочів бачити живими й життєвими. Навіть поему «Катерина» вони читають із засудженням дій матері, тому що хіба цілковита ідіотка свою вагітну доньку вижене з хати.

Надворі – третє тисячоліття. Яка до біса лінійка? Які до біса акорди осені?