Те, що її передають в управління Вселенському патріарху, – по суті, це оренда, якщо так можна сказати, право користування, але церква, безумовно, залишається у власності України. Тому тут немає жодних протирічь між цими двома статусами.
Що стосується взагалі ситуації в релігійній і церковній сфері, то отримання автокефалії України якраз і було спрямовано на те, щоб подолати ту ситуацію розколу, яка всі ці роки існувала у нас. Це є неприпустимим, що якась частина не то що священиків, але й вірян, прихожан маркується як розкольники, які не мають права отримати ті чи інші обряди в церкві Московського патріархату.
І те, що знята анафема з Української православної церкви Київського патріархату і автокефальної церкви, це означає, що всі – і священики, і священнослужителі, і прихожани вирівнюються в правах, і на цьому етапі держава свою функцію виконала. Далі це вже завдання міжрелігійного, міжцерковного, міжконфесійного еволюційного процесу – але всі взаємоіснують на рівних умовах, а не конкурують. І прихожани мають право ходити у ті церкви, в які вони хочуть. Хочуть ходити в Московського патріархату — нехай ходять, захочуть ходити в єдину помісну православну автокефальну церкву — теж можуть ходити. Але ніхто нікого не буде називати розкольником або неканонічним. І в цьому сенсі отримання автокефалії і було спрямоване на те, щоб цей розкол подолати.
А далі це вже питання еволюційне. Тут не повинно бути втручання держави. Держава може лише спрямовувати свої дії на те, щоб якраз попереджати різні провокації, які можуть бути в цій сфері. Мається на увазі щодо храмів і щодо висловлювань для того, щоб спровокувати ситуацію і показати те, що робить Російська Федерація, яка зараз каже, що «в Україні нібито дійсно починається релігійна війна». Але навпаки, отримання автокефалії повинно зняти такий розкол і цей принизливий для вірян поділ на канонічних чи не канонічних, на розкольників і інших.