Чим довше українська влада відмовляється від реалістичної і об'єктивної стратегії відновлення територіальної цілісності України, повернення Донбасу та Криму, тим менше українців вважають цей процес таким, що може відбутися, навіть у віддалений час.
Є певний стан відмирання цієї пам'яті спільності з Донбасом і Кримом українців, така собі заморозка ментальної пам'яті спільності. Лише певні окремі групи мілітарного характеру, патріотичні, радикальні групи залишають у своїх повістках Крим і Донбас як українські землі.
Це серйозна проблема, і вона є штучно імплантована в голови низки українців саме чинною українською владою. Перш за все, Мінськими угодами, які вилучили з їх світогляду Крим як частину української державності і національної території, її суверенної географії.
Друге — це власне підписання під угодою Москви певної капітуляції, певної мирної угоди з втратою Криму та Донбасу через символьованість в цьому документі, особливо в мінських протоколах, нової стратегії по наданню Донбасу, який окупований зараз Росією, широкої квазідержавної автономії з можливостями такої квазідержавності, коли ця автономія може вільно підписувати будь-які угоди з РФ, аж до створення там військової бази.
І очевидно, що в цих умовах ця осяжна політична місія, тобто відмова від переслідування тих осіб, які приймали участь у терористичних акціях, вбивствах українців, заборона в звинуваченні у колабораціонізмі, вона привела до відторгнення українцями цієї ідеї Донбасу. І добре, що ініціативні групи продовжують боротися за Донбас.
І це є вкрай важливим, бо якщо відмовитися від Донбасу і Криму, то як держава в наступному вона може опинитися в зоні надзвичайного ризику існування цільної держави, так як сепаратизм, який вже визначений сьогодні як регіональна політика на Закарпатті, перекинеться на Буковину, Західну Україну і інші місця. Рано чи пізно з'являться політичні сили, партії всередині країни і за її межами, які будуть підштовхувати українців до боротьби за захист регіональних інтересів, за вихід з центральній системи управління, з унітарності, за створення федеральної системи хаосу, коли об'єднати зусилля надзвичайно важко в цих умовах. Тому без сумніву, ключова проблема якраз полягає у тому, щоб не відмовитися від стратегії державної політики по Донбасу.
Але цього недостатньо. Потрібна абсолютно нова політика повернення діалогу зі всім суспільством. Якщо ви пам'ятаєте, то в Гельсінкі Путін запропонував Трампу провести референдум на Донбасі щодо його незалежності. І Трамп не сказав «ні» , хоча в наступному в американській пресі з'явилось заперечення цього. Позиція Меркель була протилежною — вона запропонувала ввести там міжнародну адміністрацію під егідою ООН і потужним 40-тисячним контингентом миротворців і повторити досвід Хорватії, і таким чином передати частину української території і повернути її через певний період часу під контролем ООН Україні.
Але ця тема, і Путін визначив її в Сочі, коли він зустрічався з експертами по Росії на Валдайському форумі, може виникнути тільки в промові, в тому числі і на міжнародних площадках, після завершення виборів президента України. Він також сказав, що питання України може вирішитися лише тоді, коли в Україні з'явиться нова влада.