Коли ми говоримо про конкретно сам закон про розірвання Договору про співдружність, то він передбачає, що договір, пункт перший, відповідно до норм, які в ньому виписані, не продовжується, не пролонгується; пункт другий — договір фактично скасовується з моменту непролонгації, тобто з початку квітня.
Але його відновлення саме через цю форму рішення ВР в даному випадку вже буде неможливе, тобто якщо колись хтось в Україні прийде на президентську посаду, хто дуже хотітиме продовжити цей договір, він вже не зможе, йому треба буде почати все з нуля, а це може бути в Україні дуже “чревато”, ми вже це бачили по ситуації 2014 року. Тому насправді в законодавчому плані це дійсно “прощавай”.
Коли ми говоримо про весь загальний комплекс, то він йде, він робиться. Пункт перший: ми у військовому плані більше не розглядаємо Росію як країну-партнера, а розглядаємо як країну-ворога. У нас до початку 2014 року війська, добре озброєні війська з протиавіаційними комплексами, з системами протиракетної оборони тощо, де знаходились? Всі у колишньому західному військовому окрузі, всі вздовж польського, словацького, угорського і румунського кордонів, і кордон з Росією був практично голий. Це буда ознака того, що Росія — це друг, який ніколи не може напасти, а Захід — ми з ним дружимо і все, але стара доктрина зберігалася, що нібито там якась потенційна загроза є.
Пункт другий: зміни в гуманітарному плані. Томос — в силу того, що це йде перед виборами, що це один з моментів, на якому акцентує президент, пробують це применшити, принизити, хоча ті ж самі люди, які пробують зараз це так знівелювати, саме ще недавно дуже багато на цьому акцентували, особливо ті, які бігали до Філарета, розказували, як би це було добре і важливо зробити. Зараз, коли це робиться, вони пробують знизити значення цього, але всі, в принципі, розуміють, що для сьогоднішньої Росії, в якій є фактично три стовпи, які її тримають — це цареслав'я, православ'я і гола сила — група військова.
І фактично один з цих стовпів рубається, тому що коли Українська церква починає виходити з-під російської влади, коли вона потроху буде більш притягати, тому що зараз насправді вона не отримала того колосального перетікання, зокрема на заході, в центрі України, тому що ось ця історія з неканонічністю грала свою роль. Зараз, коли відновлюється канонічність, офіційний статус, то фактично в Україні буде жорстке скорочення російської церкви, і це фактично, враховуючи, що це основа парафії РПЦ, тому що на сьогоднішній день їх збереглося набагато менше і кажуть, що там активних мусульман, які дійсно оцерковлені більше, ніж православних. Тому відхід української церкви повністю міняє основи, і “руський мир”, який тримається на цьому, він фактично руйнується. І ми в цьому виконуємо певну сутність, віддаляючись дуже сильно.
Декомунізація — вона руйнує ще один зав'язок. Можна сказати: ну яке це має значення? Ну, Леніна перейменували, Сталіна вже нема, а там якісь Ворошилови, ще хтось — кому воно заважало? Ніби й так, але один маленький момент — той, що саме в Росії нав'язують і вдома, і всьому світові той образ, який називається “деды воевали», хоча там ще треба добре розібратися, де воювали, тому що найбільша за всю історію 20 століття колаборантська структура була саме в Росії: мільйон солдатів під фашистськими прапорами росіян. Ні одна країна такого не зробила, тільки Росія. Тому насправді це ще дуже велике питання, за кого діди воювали, але в кінцевому рахунку на цьому робиться колосальна пропаганда, відновлення культу Сталіна тощо. Тому декомунізація теж руйнує, це на далеку перспективу.
Нехай, молодшому поколінню і так наплювати вже, старшому це ще може трошки важити. Але старше відходить, і коли молодшому це не буде ткнути на психіку, ще один місток, який зв'язував - взаєморозуміння, ментальна єдність тощо — він відходить.
Діяльність формування української армії, яка в оборонпромі, в військових статутах, в системі цінностей була повністю пов'язана з Росією — все перекрито, тут вже зміни просто кардинальні. Питання економічної взаємозалежності: було 35% українського експорту в Росію — зараз 8%. По імпорту трошки гірше, тому що енергетичний сектор нас тримає. Але зараз фактично і там буде великий обвал. Перехід на Європу — фактично адекватно. У нас змінилося дзеркально те, що було з Росією і Європою. Зараз навпаки — Європа і Росія показники дзеркально помінялися. Насправді розрив колосальний.
Безвіз зробив можливість для тих, хто має змогу десь поїхати, подивитися, пошукати, попрацювати, тому що Польща, а зараз Чехія і Угорщина нібито готують по безвізу працевлаштування так само. І коли нам розказують про кілька мільйонів українців, які працюють в Росії, то це вже нас тримати не мусить, тому що це поки така норма, якою граються наші урядовці, тому що трошки проворонили питання відомчого скасування угод з РФ. Затримка вийшла, і зараз цим виправдовують. Насправді всі ті, хто реально шукає, де заробити, вони всі вже переорієнтовуються на працю в Європі, де і безпечніше, і ліпше, і зручніше, і кращі заробітки. А в Росії лишаються ті, хто і так не повернеться. Тобто насправді в ринку праці, і ринку контактів, в ринку поїздок тощо у нас теж перелом вже відбувся.
Тому ми можемо говорити по всіх пунктах. Перелом вже є, ми вже повністю відділяємось. Тільки є маленька проблема — цей процес не став незворотнім. Єдине, що нас єднає з Росією, це колосальна віра. В Росії це віра в царя-батюшку, у нас в це не вірять, тому що одразу того, кого оберуть, починають ненавидіти, але превентивно, доки не обрали, ми все одно віримо: от прийде хороший цар, який за нас все зробить, який сам нам все дасть. Ось це нас єднає — психологічна залежність від якихось очікувань, певна внутрішня психологічна паразитарність. Це, мабуть, останній ланцюг, який з'єднує нас з Росією, і він завжди створює загрози на будь-яких виборах. Єдине, що можуть зробити ці зміни — цей розрив, зруйнувати їхню незворотність, хоча я надіюсь, що в суспільстві вже настільки почали це розуміти, що навіть прихід проросійського кандидата чи кандидатки вже навряд чи змінить ситуацію кардинально.