Мені доводилося брати участь в якості співробітника на той час Адміністрації президента України в урочистостях підписання Великого договору дружбу з Росією, який тоді відбувся за участі президентів Бориса Єльцина та Леоніда Кучми. Мені доводилося спостерігати, як протокол українського президента прагнув вирішити, а як бути з тим, що російський лідер занадто кволий, що він не вистоїть всю церемонію. Тоді шукали білий столик та два стільця для того, щоб вони могли спілкуватися і проводити якісь заходи.

Тоді, напевне, це була дружба, як і взагалі між всіма країнами, дружба з інтересами, як відкритими, так, на жаль, і прихованими. І, на жаль, ми маємо констатувати, що це була дружба між нерівними державами. Виглядало на те, що дуже часто ось ці приховані інтереси Росії були максимально цинічнішими і підступнішими. Ми не можемо повністю казати, що це є таким аморальним, тому що про мораль в політиці говорити складно, особливо в геополітиці. На жал, українська сторона не була настільки поступальною на сторожі своїх національних інтересів. Дуже часто внаслідок непослідовних дій політичного класу і бізнес-істеблішменту ми були надмірно відкритими, надмірно наївними, і ми, на жаль, не усвідомлювали цілком свою відповідальність перед історією за державність України. Ось ці елементи не були враховані.

Ну і відповідно на суспільство покладалася така відповідальність, і на експертне, на наукове середовище, адже зараз ми намагаємося по факту проаналізувати, чи були сигнали щодо загроз з боку Росії українській державності. Ми крім Тузли не можемо й пригадати. А проблема вся у тому, що українська сторона голосно про це не заявляла. Мені здається, що провідні українські аналітики, як то Володимир Горбулін, чи то Євген Марчук — їхній голос не був чутний, і як правило, такого загального одобрямса українсько-російських відносин, не було.

Ми знову ж в нашій дискусії маємо виключити таку категорію, як моральність, і покладатися більше на правові норми, на які ми і покладаємося, щоб і надалі ми усвідомлювали ту особливість, що, на жаль, в геополітичних питаннях для держав існують більшою домінантою національні інтереси державні, ніж, скажімо, більш описові риторичні заяви про віковічну дружбу, глибоку історію і спільні погляди в майбутнє. Ось на цьому був наївний період в новітній українській історії, цим сусідня держава вміло зуміла скористатися. Їхня доктрина державного розвитку була більш продумана. Вони і в тактичному, і в стратегічному плані виглядали більш підготовленими до тих трансформацій, які зараз відбуваються в світі, і, на жаль, в Україні її послідовно втілюють.

В цій ситуації актуальним є питання, яке доволі обережно зараз публічно висловлюється: а що ж буде після того, як ця українсько-російська війна закінчиться? Яке поствоєнне врегулювання ми маємо застосовувати? Які це будуть інструменти, міжнародні механізми? Чи зазнає до того моменту змін міжнародне право? Ось які питання ми маємо вже зараз ставити на рівні експертного обговорення на фоні того, що 1 квітня припинить свою дію Великий договір між Україною і Росією.