Обрання Зеленського президентом сформує нову еволюційну епоху для України. І не тільки: для Росії, Білорусії та ближнього зарубіжжя. Команда Зе оголосила себе делегатами покоління Z (Зет). До 2020 року їх буде вже 2,6 мільярдів. Реально – це цифрові аборигени. Вони переважно використовують інтернет і гаджети з раннього дитинства. Суперактивні із підвищеною здатністю до переробки і сприйняття інформації з багатьох джерел. McKincy називає їх шукачами правди. Вони спокійно сприймають різні точки зору, вірять у ефективність рівноцінного діалогу для прагматичного пошуку взаємовигідних рішень. Цим вони протилежні Мілліналам (Y) яких називають «поколінням Я» - егоїстичні егоїсти, котрі не чують інших. Зеленський проти Порошенка.
Особливістю Зет-команди має бути підвищена інклюзивність: немає різниці між спілкуванням онлайн і реальністю. Плюс – використання в максимумі технологій. Тому, це покоління повністю цифрове. Із особливим критичним сприйняттям реальності. З особливою вірою в друзів і цінить думки середовища.
Виборча компанія Зеленського, як і його передінаугураційний дискурс, ще не вийшли за межі своєрідного політичного стартапу, який базується саме на такій картинці. Інфіковані радянськістю внутрішні і зовнішні філософи з політологами називають це позасистемністю. Зеленський не перший поза системою, котрий кинув їй виклик і почав її злам. Він – свідчення можливого кінця олігархічно-кланової історії. На його стороні – нове суспільство з невідомим, поки що, обличчям. Проти – 24% «ображеної еліти», маргіналів і політичних невдах.
Світ неоднозначно і бурхливо зреагував на лідера покоління Зе. Independent оголосила, що «Україна вже майже точно входить у нову політично еру». Spiegel назвав Зеленського «сенсацією із невідомим порядком денним». Le Monde: «Україна зробила стрибок у невідоме… з новим типом популізму, який прагне до об’єднання різних ідентичностей». Так і є.
Найбільша проблема Зеленського – чужий світ, глибоко ворожий до нього, який він обрав як новий лідер. Компроміс – неможливий. Інакше іншому Зе прийдеться прийняти частину його правил, що стане смертельною інфекцією. Зламати – нереально, оскільки сили його цифрової команди і відданих йому виборців не співставні із демонами, які будуть спокушувати, пити кров і творити чорну магію проти будь-яких його радикальних кроків. Не вдасться й пристосувати існуючу клептократичну, наскрізь прогнилу, брехливу, чварну, просякнуту страхами і невпевненістю систему, під стратегію нових змін. Саме на них зробило ставку українське суспільство, найнявши Зеленського. Як могильщика минулого.
Петро Порошенко ніяк не випустить із рук стерно. Позірно визнавши поразку після шокових екзитполів, він не прийняв її і не відступив ані на сантиметр від своїх амбіцій – бути розпорядником країни. Милостиво запропонував новому президенту керувати країною удвох. Загнаний в кут тотальною недовірою двох третин виборців, він не наважився на зрив демократичного виборчого процесу. Проте, всіляко затягує передачу влади. Більше того, користуючись правовим вакуумом перехідного періоду транзиту влади, робить цілу низку закладок на майбутнє, які мають ускладнити політичну активність нового президента: видає Укази, підписує закони, призначає на важливі посади, блокує інаугурацію з допомогою БПП, Нарфронту та «національного вилоносця». США з 1933-го року перехідний період передачі влади триває 11 тижнів. У цей час новообраний президент оголошує свою стратегію і називає прізвища людей на ключові посади. Старий – звільняє 5 тисяч держслужбовців, створює робочі групи разом із Новим по виробленню уточненої стратегії президента, робить ремонт Білого Дому і відшукує собі нову резиденцію. Інаугурація відбувається перед будівлею Капітолію. Під відкритим небом. Уільям Гаррісон після двогодинної промови на холоді 4 березня 1841 року захворів запаленням легень і через місяць помер.
Петро Порошенко не може забезпечити ефективну передачу влади і не хоче «підставити плече» президенту в усіх його рішеннях. Зеленський вимагає інаугурацію 19 травня. Це його прохання в умовах реального вакууму влади, ризиків воєнного часу і фінансово-економічних прогнозів наближених до дефолту. Ініціатива за Порошенком, який не хоче зустрічі з президентом Зе і не допускає публічних організаційних контактів з його командою.
На тлі скасування санкцій відносно компаній і осіб, які сприяли російській агресії, шантажу законопроектом Сироїд «Про президента України» по позаконституційному переходу до канцлерської республіки із передачею основних повноважень прем’єр-міністру і загрозою відставки голови КСУ, який приводить до присяги новообраного президента на урочистому засіданні ВРУ, адреналінова активність Петра Олексійовича свідчить про те, що він не готовий надовго віддавати владу Зеленському. Постійна мобілізація і активізація порохоботів, спротив контрольованих президентом партій і груп в парламенті з очевидністю змушують думати, що саме Порошенко може стати і залишається основною загрозою для стабільного виконання конституційних обов’язків новим президентом. Реванш має відбутися на парламентських жовтневих виборах. До цього часу Петро Порошенко хоче перетворитись на лідера «антизеленої опозиції». Під видом націонал-патріотичних та інших псевдогасел втримати свій ядерний електорат і розширити його за рахунок нових розчарованих. Оскільки парламент, згідно чинної Конституції, формує не лише Уряд але й і, в більшій частині, внутрішню і зовнішню політичну повістку, то Зеленський цілком може перетворитись на «кульгаву качку» з обмеженими повноваженнями.
Союзником у державного олігархату, який ніяк не змириться з поразкою, залишається Путін. Він розширив стратегію гібридної війни і підняв у ній ставки. Особисто для Зеленського. Спочатку – ультиматум: капітуляція в обмін на дешевий газ, інвестиції і дружбу з «Русским миром». Зеленський блискуче скористався словом. Як зброєю. У відповіді Владіміру Владіміровичу показав себе жорстким державним патріотичним діячем. Кремль вистрілив й з другого стволу – запропонував російські пашпорти українцям в ОРДЛО, Криму і тим, хто хоче жити на ще не освоєних вічних мерзлотах та пустощах Московської Федерації. Для переконливості він посилив інтенсивність втрачених ракетно-артилерійських обстрілів на Сході України.
Примушення Зеленського до принизливого миру. Порошенко мовчить і вводить в дію застаріле і формальне рішення Радбезу про посилення обороноздатності країни. Новий президент обмежений заявами, які, в наслідку, порохоботами і тролями з Ольгіно, розбираються на елементи, труяться і засмічують мізки інтернет-спільнотам. Зеленського перетворюють у заручника як дій Порошенка так і Путіна. 10 квітня цього року через рішення Радбезу після першого туру Порошенко-Уряд несподівано ввели санкції проти Росії: на скляні банки для консервування, пляшки, пружини для вантажних вагонів, формалін і карбамідо-формальдогідний концентрат. Москва чекала на них. 18.04, за пару днів до другого туру, Медвєдєв ввів зворотні санкції: на ввезення в Україну товарів вартістю у 250 млн. доларів, а з 1 червня – торгове ембарго на нафту, пропан і нафтопродукти. Вартістю більше 2 млрд. доларів. Спільний подарунок на інаугурацію. На відміну від такого дня у 2014 році, який був освячений російським послом Зурабовим, Москва не збирається визнавати Зеленського законно обраним президентом України.
Зовсім несподівано за весло у цьому човні і сів Ігор Валерійович: соратник, сподвижник, креативний партнер і частина політичного обличчя нового президента. «Позитивний олігарх». За даними «Новое время» - 5 місце в клубі національних олігархів із 1,6 млрд. доларів. Перед завершенням виборів Порошенко назвав Зеленського «маріонеткою Коломойського». В десятках масштабних інтерв’ю після завершення президенткампанії той свідомо, хоча й хаотично, позиціонує себе як батько перемоги і рівний партнер Зеленському. З Аваковим вони створили навіть його «фан-клуб», де вболівали за нього «і Юлю та проти Пєті». Головним ресурсом перемоги Зе він вважає канал 1+1. Даючи постійно поради через журналістів, а можливо і телефоном, новообраному президенту, як треба керувати державою, він очікує для себе теж якогось місця біля керма. Не обов’язково з капітанським кашкетом. І навіть не на палубі. Можна й дистанційно. Але все має бути за Ігорем Валерійовичем. Головним олігархом країни. Аби довести серйозність своїх намірів він провів дві радикальних атаки. Першу – в Окружному адміністративному суді Києва. Десятками позовів через загрозу денаціоналізації Приватбанку, з якого було виведено 5,5 млрд. доларів, отримати компенсацію не менше 2 млрд. доларів: «Тільки на патріотичні почуття не потрібно тиснути… Мені не треба говорити, що хтось голодує або не вистачає на армію, а я буду отримувати 2 млрд. Я не поспішаю». Це прямий напад на Зеленського. Він змушений був дати публічні гарантії, що Приватбанк буде збережений, як державний. Коломойський не відступає і нарощує тиск на державу, створюючи важку загрозу для управління Зе, оскільки націоналізація Приватбанку була вимогою ЄС і МВФ.
Олігархи – погані політики, хоча вони себе вважають бездоганними спеціалістами в державотворенні. Як і Янукович, Порошенко. І навіть Трамп. Ігор Валерійович заявив, що «на Донбасі йде громадянська війна, воюють українці проти українців, але одним з них допомагає Росія», «Майдан – погано, а революція – це завжди погано». Треба відрізняти «гарну корупцію» і «погану корупцію». Це повістка Кремля, який скористався Майданом для анексії Криму і вторгнення в Донбас. Одночасно він вчинив якусь сховану від нас угоду з Порошенком і Мінськими угодами перевів свою воєнну інтервенцію у внутрішнє протистояння між українцями. Тепер Путін всюди позиціонує себе як миротворець. Цим Коломойський заганяє Зеленського в глухий кут з якого так і не зміг вийти Порошенко. Москві має сподобатись така позиція єдиного олігархпартнера нового президента. Водночас це серйозно стурбувало експертів, які вбачають у подібній заяві спробу знайти комунікацію з адміністрацією Путіна за рамками навіть тієї стратегія яку вже оголосив Зеленський: Росія агресор, має повернути всі захоплені території та заплатити компенсації. Очевидно, що це вплинуло на близьке оточення новообраного президента. Досвідчений військовий і безпековий радник Ів.Апаршин в інтерв’ю Апострофу запанікував: «…в Азовському морі ми сьогодні не здатні протистояти Росії». Це якщо мислити за Карлом фон Клаузевіцем: стінка на стінку. У гібридній війні силова перевага не завжди свідчить про перемогу. Дальше – більше: «…і тут я би не хотів, щоб наші експерти вимагали від нового президента відновити військово-морські сили…». Це серйозна фахова і політична помилка. Не можна розкидатись необережно словами без добре підготовленої і узгодженої із Західними союзниками стратегії. Тим більше, ще недавно пан радник на гребні ейфорії перемоги амбіційно заявляв, що «може зібрати в Україні людей, які проведуть планування операцій по визволенню окупованих Росією територій».
Зеленському дійсно варто визначитись між двома стратегіями розвитку України: воєнною і реформаторською. Поєднувати їх неможливо і неперспективно. Треба знайти способи зупинити, заморозити війну у форматі бойових дій на Донбасі. Це можливо тільки в одному випадку, коли такий план буде запропонований Вашингтоном Москві і Києву одночасно. Як зараз це робиться для Ізраїлю і Палестини.
Одночасно Зеленському вкрай необхідно розробити стратегію, як мінімум, капітального ремонту, реконструкції політичної системи. Порошенко спирався на законодавчі і бюджетні повноваження, практично контролюючи парламент і уряд, розподіляючи в них важливі портфелі. Він активно доповнював це тіньовими інструментами, основними з яких були обмін послугами, залякування та підкуп. Він створив в цілому вдалий законодавчий картель, використовуючи неформальні зв’язки і залежності між депутатами, урядом, судовою і правоохоронними системами. Разом із спецслужбами та армією. У Путіна – протилежна, хоча теж побудована на вертикальній корупції, система. В її основі домінантна президентська партія, повний контроль над опозицією і врахування силовиків над бізнесом. Отже, Зеленському для внутрішнього і зовнішнього протистояння потрібно спертися на власну сильну політичну партію і громадянські рухи. Він має знати, що українська конституційна політична модель близька до французької: президент сильний тільки тоді – коли його партія контролює парламент. У нього немає шансів, якщо він не дасть Коломойському покласти руку на кермо державної машини, посилити свої конституційні повноваження і вплив неформальною владою та ресурсами. Завдяки клієнтальським мережам, що пронизують державу та економіку. Мапа їх є у Ігоря Валерійовича. Невипадково він заявив, що Ренат Ахметов майже його друг, хоча вони й лаються.
Як буде діяти команда Зе покоління, покаже недалекий час. Їм важко. Але кому було легко. Вони мають нашу неймовірну довіру. Головне не втратити її. Для цього треба діяти рішуче, розуміючи, що на веслах човна, який штовхає своїм носом Україну в протилежному напрямку, сидять сильні, досвідчені мореходи, що виграли не одну битву. Але війну вони мають програти.