Трагедія України полягає в тому, що вона була знеісторена. Її історичну генеалогію вкрала Росія і присвоїла собі.
Якщо різного роду ватні імбецили, обрані такими же імбецилами до українського парламенту, щось там вякають про Інститут національної пам'яті – отже, ІНП усе ж таки щось та й зробив. Звісно, ці вищезгадані істоти вимагають життя в умовах безнаціонального безпам'ятства – їм так значно комфортніше. Словосполучення «національна пам'ять» у них викликає вампірську реакцію на часник. Худобина, яка на полі тихенько ремигає травичку, значно більше зможе розказати про свій родовід, аніж ці манкурти.
Питання не у Вятровичі, до якого можуть бути претензії від найрізноманітніших середовищ, у тому числі й від мене. Питання в тому, що сучасна позеленіла Україна хоче на державному рівні відроджувати свою національну пам'ять – чи їй усе-таки далі кортить плекати манкуртів без знань про землю свого проживання. Трагедія України полягає в тому, що вона була знеісторена. Її історичну генеалогію вкрала Росія і присвоїла собі. А народ (носія пам'яті) кинула в жорна геноцидів і знищень за національною ознакою. У жахливому ХХ сторіччі місце українця зайняв чужинець зі сходу, москаль, воно.
З тих пір минуло майже століття. Воно народило купу маленьких «воно» - і так половиною населення стало оце «воно», яке тільке й те робить, що воняє ностальгією про дядю Сталіна. Половиною населення стали діти гвалтівників, нащадки «визволителів» і урків зі сходу. Вони зайняли титульні позиції, стали владою місцевою і центральною, наводнили собою всі медіа, всі радіочастоти й телевізори. Гвалтівники і їхні діти багато років будували цю країну під себе, під свою чужинську історичну пам’ять, під свій шансон, під свій язик, під свою безбожність, під свої москальскі корні. Для них ця земля – не українська. Для них ця земля – просто їхня.
Тож будь-які заклики пізнавати справжню історію цієї землі наражаються на їхній рефлекторний спротив. Тому що їм тоді доведеться визнати, що їхні дєди і бабушки – зайди. Що тут, у цих містах і селах, жили українці, яких фізично винищили. Що вони, діти гвалтівників, прийшли на все готове, на розчищений від українства простір.
Тому держава зобов’язана відроджувати національну пам’ять, яку цілеспрямовано знищували. Подобається це дітям гвалтівників чи ні.
Я вважаю, що національною ідеєю сучасної України має бути тотальна десовєтизація. Я шкодую, що ІНП не домігся офіційного визнання радянської доби як окупаційної. СССР і УРСР повинні на державному рівні бути визнані як окупаційні режими. Глорифікація радянської доби має присікатися в кримінальному порядку. Хто тужить за Союзом – може хоч завтра їхати на ПМЖ в Росію чи Білорусь. Десовєтизація – це те, над чим ми лише почали працювати.
На жаль, «советский человек» підняв свій хвіст і виплодив нам нову владу, яка має на меті назад прив’язати нас до Азіопи. Територія втраченої пам’яті чи Україна: в якій країні ви б хотіли жити?
Нащадкам гвалтівників треба зрозуміти одну річ: навіть якщо їх, манкуртів, і більше – це нічого не означає. Тому що в цій землі зарита пам’ять про всі лихоліття, всупереч яким українці не лише вижили, але й пережили більшовизм. Для манкуртів це просто земля, на якій вони живуть. А для українців це земля, за яку вони помирали кілька століть. Тому я дуже спокійний за ІНП. Навіть якщо зелені манкурти й ліквідують його – в нас є інша половина країни, для якої історія цієї землі – священна. І ніяких інститутів тут не треба, аби щодня нагадувати манкуртам, чия це земля.