Ірина Фаріон. Студенти хочуть не просто знання, а свою національну державу
28.05.2021 17:00

Ірина Фаріон. Студенти хочуть не просто знання, а свою національну державу

МОН має готувати випускників для української держави, а не робочу силу для Євросоюзу

Сьогодні лунають останні дзвоники для 11 класів, це вже другі випуски школярів за період пандемії. І все змінюється в зв’язку з цим.

Якщо говорити взагалі про все студентство, то можна сказати, що це єдина аудиторія, яка абсолютно реанімує викладача. Тобто, це молоді і красиві люди, які спраглі на знання. Уявіть собі, викладач не може закінчити пару, тому що має завжди ще цілу купу запитань від учнів, бо вони хочуть працювати ще. Ми недооцінюємо, яких гарних і молодих людей ми маємо, і як наша система освіти в країні працює на викачування цього мозку за кордон. Наскільки потім ці молоді люди приголомшені нашими низькими зарплатами і неможливістю себе реалізувати в Україні. Ось це наша основна проблема.

Від колег також можна почути, що діти стали, скажемо так, розбещені. Але це спірно, бо не всі такі. Можливо, таким викладачам вдається організувати роботу так, що їм вдається плисти на одній хвилі. Тобто, це абсолютно переконливе націоцентричне українське покоління, незважаючи на всіх міністрів, починаючи від Діми Табачника, Лілі Гриневич, які намагалися нейтралізувати національний складник.

Такі студенти не просто хочуть мати знання, вони хочуть мати свою національну державу. Вони не хочуть бути найманою силою чужинця, тому що чужинець ніколи не працюватиме на твою ідентичність. Чужинець буде завжди заходити у поле твоїх переконань і намагатиметься ці переконання зробити такими, як у нього. Це означає, що ми втрачаємо взагалі цілу націю. Тому, маючи свій досвід роботи зі студентами, можу заперечити, що це то покоління зрештою, як і всі наступні покоління, яке усвідомлює свою державу, як свій дім.

Взагалі, достатньо випускників вступає зараз в закордонні виші. Точної статистики не має, але така тенденція є, це факт, бо, очевидно, вони там мають і більше можливостей зреалізувати себе фінансово. В першу чергу фінансово. Нам треба думати над таким чинником. І вищі навчальні заклади мають найтісніше працювати із підприємницькою цариною, щоб планувати одразу забезпечення першого робочого місця для молодої людини. Крім того, змістовність дисциплін, а це, в першу чергу гуманітаристика, вона має бути винятково україноцентрична. Вона не може бути розмита в глобалістичному місиві. І наша держава, врешті-решт, особливо міністерство, має усвідомити, що вона готує випускників для української держави, а не робочу силу для Євросоюзу, Америки, чи ще когось іншого. Тобто у нас немає в суспільстві цього пріоритету, ні на рівні держави, ні на рівні мислення споживача. Він не сприймає Україну як свій дім. Він шукає просто комфортного місця. А людина — це передусім належність до нації, це передусім належність до етнічної спільноти, а не просто той, хто заробляє гроші. Тоді ти просто товар, якщо ти зважаєш лише на цей чинник.

Тобто наша молодь має бути патріотично мотивована. Якщо ти продаєш свою працю, то задля чого і задля кого? Власне, суспільство таких умов не створює, і не створює їх не лише для молодих людей. Викладачів також просто вбивають. Їх вбивають зарплатами. Професор, викладач має 12 тисяч гривень, це не вкладається в голову. Якщо раніше вчителів-україністів просто відстрілювали і відсилали в Сибір і на Колиму, то тепер їх розстрілюють і знищують через фінанси. Крім того, їх заганяють в систему публікування своїх праць, за яку потрібно платити, і працює це знову ж таки на чужі країни. Наприклад, є така платформа Scopus і Web of Science, де виходять публікації. Вони розповідають, що публікації українських вчителів будуть бачити в цілому світ. Вибачте, але хочеться, щоб українські публікації бачив наш народ і наша країна. Щоб україноцентричні публікації впливали на свідомість українців, бо вони не будуть впливати ні на американців, ні на французів, тому що в них інші цілі. І в нас з ними цілі не тотожні. У нас забирають основу основ, в першу чергу у викладачів.

Звісно, що це мимоволі відображається на якості викладання і на студентах, тому що викладач втрачає будь-яку мотивацію. Його загнано в глухий кут, його перетворено в злидня. Якось ще будуть одержимі, які завжди будуть служити, незважаючи на зарплату, але однаково цей чинник завжди буде працювати. Тобто у нас системна катастрофа, передусім у сенсі фінансування оплати праці викладача, доцента, професора, асистента. Прибиральниця має більше, ніж асистент.

Вчителі вже давно не чекають подачок, особливо в обіцяних чотирьох тисячах доларах заробітної платні. Це коли ти постійно думаєш про те, як ти маєш дожити від авансу до зарплати, при таких божевільних вимогах, які влада виставляє. Найцікавіше, що ці вимоги абсолютно не працюють на державу, на зміцнення українського суспільства, на інновації, на розвиток. Вони працюють на вбивство. Нам не потрібен європейський простір. В нас є карта, ми знаємо, що Україна в центрі Європи. Нам нікуди не треба інтегруватися. Нам треба зберігати свою ідентичність. І якщо спілкуватися, то з позиції сили своїх переконань, а не з позиції залежностей від них.

Только экстренная и самая важная информация на нашем Telegram-канале
Ірина Фаріон
Екс-народный депутат Украины