«Спи мамин синочку, спи вічним сном!» На Вінничині загиблого морпіха Сергія Шандру люди зустрічали на колінах. ФОТО

В Літині, Хмільнику та рідному селі Торчин, що на Вінничині, загиблого морпіха – 24-річного Сергія Шандру земляки 8 серпня зустрічали на колінах, із приспущеними прапорами та встеленими пелюстками троянд дорогам. Але сльози його матері в цей скорботний для Вінниччини день не міг висушити серпневий вітер, пише 33 канал.

"Вічна пам’ять Героям! Слава Україні! Вінничани, помоліться за Героя Сергія Шандру! Він повертається вічною дорогою життя додому! Дорогий мамин синочок, рідний хлопчик, який став мужнім і сильним Захисником України! Він захистив наш з вами сьогоднішній день, наш спокій, наше майбутнє ціною свого життя! Спи мамин синочку, спи вічним сном! Спи Герою! Вічна, нетлінна пам’ять!!! Плаче дощем Вінниця, плаче і рве серце…., – з болем в серці зазначила в день похорон волонтерка Олена Верлан-Кульшенко.

А інша мати так описала свої емоції 8 серпня: «Важка дорога від матері Героя, від воїна, що вже в небесному вирі. Та думкою ще там а прапор вище й вище, ніби мовить -“я витримав,а ви?” Мусимо ! Заради тих хто вже не з нами, заради їх матерів – доки серце стучить в грудя ми поряд ми в строю, – написала після прощання із Сергієм Шандрою відома волонтерка Людмила Бобровська. - Сьогодні Вінничина зустрічає Сергія Шандра, Героя що загинув за наш мир. Може ви бачили нашого Героя, може зустрічали десь випадково в місті, може проходив повз вас. А може ви йього не добачили, йдучи в коловороті своїх справ, клопотів, турбот. Він так гарно, сердешно всміхався до знайьомих. Ви здвигаєте плечима, дивуєтесь, кажете, що не знали йього. Алеж ні… Подивіться в закутки своєї пам”яті, і знайдете йього, йього зовсім виразний, чистий, світлий образ. А втім… зараз це не має ваги. Йього очі втратили весь свій блиск і закрились на віки. .. духотний липневий день впав мов до якогось глибокого рову.. Нам тепер треба зустрітись і попрощатись. Прости юний козаче…прости… Везуть тебе до неньки що в скорботі . Ми ж так , орієнтуємось на час, а далі знову свої турботи. Аби ж не прогледіти, абиж, ..сердешна усмішка, ясні очі.. надалі.. колись..Бо кінця краю не видно скільки, скільки ще того болю».