...з-поміж інших поетів сьогодення. Сам Костянтин Коверзнєв не вважає себе „білою вороною», втім, відмежовується і засуджує псевдолітераторство, яке панує в Україні. Про своє становлення, творчість та погляд на нинішнє літературне середовище Костянтин Коверзнєв розповів у ексклюзивному інтерв’ю «Погляду».

- Як ти визначаєш свій стиль?

- Впевнений, що будь-який поет повинен мати своє пояснення того, що він хотів сказати за допомогою власного вірша. 1997 року я розробляв теорію синергетичної поезії, яка відвойовує у хаосу територію для гармонії. Це пограниччя між хаосом і гармонією, ці креси завжди надихали мене на пошук нових асоціацій, образів, неординарних метафор і симфор. Коли 1998 року я видав першу книжку «Немає жалю», то поет Юрій Бедрик, здається, відзначав єдність мого стилю, хоча він і не є палким прихильником такої поезії...

З іншого боку, від поетів Київської школи поетів-метафористів я перейняв надзвичайну увагу до метафори та симфори. Коли 1995 року я познайомився з одним із найталановитіших представників цієї школи Станіславом Вишенським, то він допоміг мені зробити масу естетичних відкриттів. Починаючи від важливого питання богоборства митця та його перманентного божевілля, закінчуючи розумінням сенсу живопису Далі та Мунка, поезії Рільке та французьких символістів.

Зрештою, Андрій Підпалий дав визначення поезії низки київських авторів, як київський неоавангардизм. Під таким «соусом» нашу поезію вже розглядають у вищих навчальних закладах на семінарських заняттях, аналізуючи літературу кінця ХХ століття.

Звичайно, це все питання теоретичні й для звичайного читача мало цікаві. Для мене важливо, що певні мої літературні зусилля мають відгук. Скажімо, в новій двотомній «Літературознавчій енциклопедії», яку видало видавництво «Академія», стаття про верлібр проілюстрована прикладом з моєї першої книжки. Нині будь-хто береться писати верлібри, бо це модно, їх тупо штампують, не відчуваючи суворості й дисципліни цієї форми при позірній розкутості. Тому й виходять вони (верлібри. - Ред.) всі на один копил.

Коли на початку 90-х років нам доводилося безкомпромісно відстоювати сюрреалістичну естетику, то літературне середовище мстилося нам цілковитим ігноруванням. Натомість дехто з моїх розпіарених нині за ґранти ровесників у ті часи їздили в турне за діаспорні гроші, щоб читати силаботонічні «пріколи» про поруйнування Єрусалима, а тепер виступають у барах з вільними віршами й верлібрами, що ці форми вони колись, м’яко кажучи, змішували з лайном... Це елементарне естетичне проституювання. Але суспільству це «по барабану», воно ведеться на піар. «Хаває» упаковку.

- Якщо вже ти згадав про 90-ті роки, то як ти оцінюєш ці часи, коли фактично відбулося твоє поетичне становлення?

- Складний і цікавий час. Зараз розгорнулася така марґінальна дискусія на тему видатної ролі покоління «дев’яностиків». На жаль, частина з цього покоління вже літературно вмерла й намагається продовжити своє існування за допомогою мемуарів. Це ні на яку голову не налазить. Бо ж рано писати мемуари. Це привілей мудрих і сивих, які переросли своє покоління.

Зрозуміло, що нашим молодшим товаришам, яким зараз 20-25 років, не цікаво, як пили в 90-ті. Але річ у тім, що я і мої друзі не стільки пили, скільки активно шукали (і зараз шукаємо) способів розширення поетичної свідомості. Тому ми й плювали на літературних генералів на кшталт Андруховича, без підтримки якого дехто й тоді, і зараз не уявляє свого існування. Тому якщо й потрапляли ми до якихось антологій, то це була велика випадковість. Тому й не робив ставки на нас Осип Зінкевич і видавництво «Смолоскип», яке прокатало «жаданів і кокотюх» по всій Україні, повезло показати це «чудо» до Гамерики.

На щастя, в мене утворилося таке міжпоколіннєве коло спілкування: Андрій Підпалий, Андрій Лісовий, Ігор Скрипник, Василь Рубан, Станіслав Вишенський, Ярослав Орос, Олег Жупанський. Спілкувався я з Юрком Бедриком, Юрком Ґудзем, Віктором Кордуном, Романом Кухаруком, Олександром Кириченком, Миколою Біденком, Миколою Мірошниченком...

Важливо також, що в цей період я був завзятим шанувальником кіно й театру: кілька сезонів поспіль відвідував «Молодість» і «Березілля» (фестивалі. - Ред.), ходив на музичні концерти, познайомився з видатним нашим композитором Валентином Сильвестровим, був на виставах Стуруа і Някрошуса. До речі, в 1997 році наше зацікавлення іншими видами мистецтва вилилося в те, що в Києво-Могилянці я і Підпалий з кількома молодими художницями організували мистецьку акцію «Гіпетотех», поєднавши все це з психоделійною музикою. Хотілося якоїсь синтетичності. Хотілося вийти за рамки усталеного.

Власне і зараз ці бажання нікуди не зникли.

- Чи вважаєш ти, що існує діалог між тобою та твоїми колегами, між тобою та твоїм читачем?

- Є діалог. Часом буває і просто монолог. Відомий англійський романтик Шеллі, до речі, стверджував, що людська мова була б мертвою, непридатною для спілкування, якби не приходили поети, які створювали нові образні й змістовні асоціації.

На жаль, наше псевдолітературне середовище плекає клановість і нетолерантність. Скажімо, покритикував був я в пресі низькопробний словник Лесі Ставицької, як одразу на мене вирішило окошитися видавництво «Критика». Натурально намагалися розмазати мене по стінці, виставляли як профана, почали відстежувати мої публікації й розміщати саркастичні й принизливі коментарі в своїй газетці. Довелося кілька разів їм дати публічні відповіді, щоби відчепилися. Але це ненормально, коли певна групка митців падає на ґранти або смокче з якихось фондів і, отримавши певний ресурс, ділить колеґ за принципом «свій-чужий». Та сама ситуація, наприклад, і в Спілці письменників: при Мушкетику кермувала одна група, при Яворівському - інша. Яворівський прийшов на хвилі критики неналежного поводження колишнього голови з письменницьким майном, зараз же сам дістав такі ж звинувачення...

Або ж інший випадок: я проводив презентацію книжки, на яку забрели журналістка й фотограф з досить відомої газети. Після презентації ми домовилися наступного дня записати інтерв’ю. Але розмови не вийшло, бо в редакції їй, очевидно, сказали: «Хто такий Коверзнєв?» І натякнули, що це - «чужий».

В мене такий принцип: справжній літературі піар не потрібен, рано чи пізно вона знайде свого читача. І він допомагає мені абсолютно спокійно сприймати все, що відбувається в нашому літпроцесі.

- Ти успішна людина, в тебе четверо дітей, але як це поєднується із нонконформістською поезією, з такими герметичними текстами?

- Рівнем своєї «успішності» я незадоволений. І це нормальний стан, який спонукає постійно до дії... Один літератор казав про мене, що от, мовляв, чувак має купу дітей і сидить у підпіллі. Бачите, як це інколи сприймають збоку? Хоча насправді все не так. Втім, як я посміявся згодом із цього хлопчини, коли прочитав в Інтернеті, що після народження дитини він бере паузу для літературної діяльності. Ну просто тобі як якась Мадонна чи Брітні Спірз... Ґламур...

Популярність екзистенційної поезії, порівняно з попсою, залишається на низькому рівні, а деяким «мальчікам і дєвачкам» подавай одразу світову славу. Саме від марнославства з’явилися всі ці поетрі-слеми, - блазнювання, яке не має нічого спільного з літературою. Наступним кроком після слему має бути «Comedy Club».

Вибачте, але слемівські технології для мене неприйнятні, тому я виступаю проти того, щоб ототожнювати їх із літературним процесом.

Зрештою, природа літератури потребує різноманіття. Гадаю, що моя поезія, побудована на дисонансі, на асоціативності, на метафорах, на «чистій екзистенції думки», яка може здаватися інколи герметичною, також потрібна, по-перше, мені самому, по-друге, мові, по-третє, читачу.

Костянтин Коверзнєв - народився 1975 року у Києві. Закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Був одним із ініціаторів явища так званого нового київського самвидаву. Протягом 1996-1999 років видав у самвидаві три збірки віршів - «Мандри», «Невблаганний оптимізм», «Живосрібло во хресті».

Один із організаторів художньо-літературної акції «Гіпетотех» (1997), вечора «Десять років нового київського самвидаву» (2004).

Лауреат міжнародної премії для молодих літераторів «Гранослов» за 1997 рік.

Автор книжок поезій «Немає жалю» (1998), «Наше прощання» (2002), «Телескопи» (2007).

Працював журналістом, літературним редактором, шеф-редактором газети.

Тексти перекладали англійською та вірменською мовами.

Член Національної спілки письменників України.


(Біографію взято з сайту «Буквоїд»)