...та громадського активіста Дениса Казанського
Та хоча Денис вже і встиг спробувати взяти участь на виборах за посаду мера – при чому, мера «рідного» містечка Віктора Януковича Єнакієво, до слави російського кумира українців йому ще далеко.
Але цікавий він все-таки не тільки своїми мандрівками закинутими містами Донбасу, а й репортажами про нелегальний видобуток вугілля та зловживання місцевих еліт. Більш відомий за назвою свого «живого журналу» як frankensstein Денис – один з не багатьох, хто не боїться викривати господарювання та політику «по-донецькі» в регіоні не тільки «на кухні» чи на словах.
Найбільше ти відомий як блогер. А чим тим ти займаєшся окрім цього?
Я займаюся журналістикою. Я кореспондент інформаційного порталу «Остров», але також я пишу як фрілансер для деяких інших видань, які замовляють різні статі.
Раніше ти їздив закинутими містами Донбасу, збирав звідти артефакти і обіцяв створити музей. Ти ще цим займаєшся?
Ну, це більше був такий жарт. Тобто артефакти я збираю різні, коли знаходжу щось цікаве, але музею як такого нема. Вони всі звалені в коробках. Можливо, колись ця ідея буде реалізована, але поки що це я просто так написав, для сміху.
Чи не збирався ти видавати якусь книгу за мотивами своїх мандрів? Можливо, альбоми з фотографіями, яких у тебе багато?
Так, збирався. Книжку я майже вже закінчив. У мене є контракт з видавництвом. Це буде книжка про нелегальне вугілля, про копанки, нелегальні шахти. Там є такі репортажі, які я робив за мотивами цих пригод. А щодо книги взагалі про Донбас – в мене є й такі плани. В будь-якому разі тут є багато того, що можна досліджувати, про що писати. Донбас – це один з найменш досліджених регіонів України. Тут невелика кількість письменників, які про нього пишуть, і мені це здається трохи дивним, я хочу описати багато цікавих речей, з якими я тут стикаюся.
Це міф, що російською мовою на Донбасі говорять лише у великих промислових містах, а у селах – українською чи принаймні суржиком. Чи правда це?
Так, це правда. Хоча це залежить від регіону також, бо, наприклад, на Приазов’ї, це південь Донецької області, там переважно мешкають етнічні греки, і тому в тих містах багато хто говорить грецькою мовою. Уруми, татари… Тобто там різні нації, різні мови лунають. А ось північні райони Донецької області, які ближче до Харківщини – там у селах розмовляють українською або суржиком. І в Луганській області є великий такий аграрний шматок – тільки на півдні є шахти, а на півночі – сільська місцевість. І там майже всі розмовляють суржиком або українською.
Давай трохи поговоримо про блогерів як явище. Як тобі приклад Навального в Росії. Оціни його феномен. В чому секрет популярності блогерів?
Причина, мабуть, полягає у виборі тематики. Якщо брати Навального, в його випадку це системна робота – він роками досліджував корупцію, збирав людей, які теж хотіли з цим боротися, і вони ставали його добровільними помічниками, волонтерами. Далі, на мій погляд, спрацював такий закон снігової кулі, тобто вони обростали людьми, доки не набралася критична маса, щоб ці ідеї поширювати і на серйозному рівні вести боротьбу.
А якщо брати мене – мій блог став таким відомим, тому що я опублікував багато фотографій Донбасу, з тих місць, які ніхто не знімав і про які було цікаво читати багатьом людям, як я дізнався потім. Але не було просто такого сайту, який би збирав цю інформацію. І так сталося, що саме цей блог став таким сайтом. Я пам’ятаю, що основна кількість читачів прийшла після того, як Янукович став президентом, і я поїхав тоді до Єнакієвого, зробив репортаж про місто і розповів, що це за місто, звідки взагалі Янукович виник. Багато було фотографій, розповідей, і це викликало величезний інтерес. Я зрозумів, що в Україні є інтерес до Донбасу і люди цікавляться цим регіоном, тому вони ходять у мій блог читати про це.
Але такі блогери як Навальний або ти – це, швидше, виняток. Переважно люди обмежуються активністю в мережі, не переносячи її в реальність. Чому так?
Мені важко відповісти. У мене першою була діяльність в реальному житті, а потім вже виник блог. Я взагалі його зробив для того, щоб ті фотографії, які зробив ще раніше, кудись запостити, щоб їх ще хтось міг побачити. Та й взагалі більше для себе робив таке собі сховище, місце, де б вони всі зберігалися. Бо мені подобалося ходити по цих індустріальних руїнах. Це почалося дуже давно як своєрідний спорт, ми з друзями цим займалися. І блог виник вже на якомусь етапі. А якщо людина заводить блог на початку, просто щоб щось писати, і вона не планує робити щось в реальності, виходити на вулиці – ну, то, мабуть, воно так у неї і далі йде. І деякі блоги тримаються на так званому «копіпасті».
Чи є в тебе відчуття здатності впливати на владу? До блогерів прислухуються, бояться?
Так, я бачу це. На жаль, на сьогоднішній день це не велика реакція. Але коли, наприклад, я можу розмістити фотографію ями на дорозі чи незакритого каналізаційного люка – це виправляють, буквально проходить один-два дні і вже можна піти побачити, що все там зроблено, відремонтовано. Але, скажімо, у західних країнах можуть, побачивши публікацію, фігуранта «закрити» за корупцію, якщо блогер зробив розслідування. У нас, на жаль, такого немає. Ми писали про те, що деякі донецькі посадовці порушували закон і є ознаки корупції у їх діях, але поки що ми не настільки впливові, щоб саджали таких людей за грати.
Влада намагалася запропонувати тобі якусь співпрацю? Якусь «джинсу» публікувати, наприклад?
Як блогеру мені такого не пропонували. Однак мені приходили такі листи на пошту, з питаннями типу «за скільки б ви продали свій блог?». Це було схоже просто на спам, тому я взагалі на такі листи ніколи не відповідав, тому казати про якісь конкретні пропозиції я не можу. Щоб мене хтось викликав і ми там десь зустрічалися і обговорювали такі питання – цього не було. Більше звертаються до ЗМІ. До мене як журналіста були такі пропозиції, але я не можу сказати, що вони були від влади. Коли були вибори, наприклад, надходили пропозиції від різних партій, які не були при владі, про розміщення реклами і т.д.
Влада чинить тобі якісь перешкоди? Надходять погрози?
Особливих перешкод нема, я не можу послатися на якийсь конкретний випадок.
На виборах мера Єнакієвого ти йшов від «Удару». Що тебе пов’язує з цією політичною силою?
Справа в тому, що за законодавством у нас не може людина йти як самовисуванець в мери. В депутати може, але в мери – ні. А мені було цікаво, і я, звісно, міг піти лише від якоїсь опозиційної сили. «Свобода» висувала свого кандидата, та й «Свобода» - це для нашого регіону дуже радикально. У «Батьківщини» тоді було щось незрозуміле, взагалі, здається, не було осередку у Єнакієвому, і так вийшло, що лишився один «Удар». Я спілкуюся з усіма лідерами опозиційних сил тут на Донбасі, підтримую гарні стосунки, тому не можна сказати, що мене з тією чи іншою партією щось пов’язує.
Політичну кар’єру плануєш продовжувати?
Взагалі, я політику розглядаю поки що як такий собі майданчик для творчості. Мені цікаво реалізовуватися як творчій людині, і ті вибори – я хотів написати про них, як вони відбуваються, описати це все зсередини, як проходить реєстрація кандидатів, виборча кампанія. Тобто погляд кандидата, кандидата від опозиції у цілком провладному регіоні.
Як гадаєш, чи справедливе твердження про те, що опозиція залишила Донбас напризволяще, на відкуп Партії регіонів?
На жаль, це так. Я не бачу великої системної праці тут, я не бачу щоб дійсно сюди вкладалися якісь гроші серйозні чи якісь інші ресурси. Україна – вона в чомусь дуже схожа на об’єднану Німеччину на початку 90-х. Західна Німеччина докладала дуже багато зусиль для того, щоб Східну Німеччину підтягнути до свого рівня. Вкладала і гроші в економіку, і працювала з населенням, щоб цю комуністичну ментальність зламати, яка була властива багатьом. У нас така сама ситуація. Мені здається, що якщо західна частина України і взагалі українці зацікавлені у нормальній інтеграції до Європи – вони повинні якось працювати з цим населенням, з цими людьми. А їх реально мільйони, цих людей. Коли спілкуєшся з ними – вони починають щось розуміти. Коли розповідаєш їм, що «регіонали», наприклад, нечесно грають, вони шахти знищили, заводи розікрали – люди починають розуміти в дискусії. Тобто до них можна достукатися. Але, на жаль, цього ніхто не робить або роблять недостатньо.
Чому так відбувається? Чому опозиція така пасивна на Донбасі?
Там є декілька причин. Чому місцева опозиція пасивна – бо її сил просто недостатньо. У нас так склалося, що уся партноменклатура, увесь кримінал – у свій час вони пішли і створили сучасну Партію регіонів. Її важко назвати партією, це фінансове угрупування. А ті, хто туди не потрапив, до цих найбільших і найсильніших, – їм залишилося тільки йти в опозицію. Тих, хто міг скласти якусь конкуренцію, почали саджати, заводити на них карні справи, з кимось просто поговорили, мовляв, не йди, бо відберемо у тебе бізнес. Тому залишилися дуже слабкі люди, або ті, кому взагалі нема чого втрачати, але й можливостей для боротьби в таких людей немає ніяких. В опозиції у нас багато громадянських активістів, безробітних, пенсіонерів. В нас, на жаль, місцева опозиція – у більшості своїй якісь невдахи, яким просто народ тут не довіряє і за них особливо ніхто не буде голосувати. Той же «Удар», про який ми казали, зовсім молоді хлопці, по 25 років. Вони чесні, вони такі гарячі, з бажанням щось змінити, але у них нема можливості. Вони тільки вчора закінчили університет, грошей у них нема, і якщо у них не буде підтримки з Києва чи десь із Заходу – вони самі тут нічого не зроблять.
Як ти оцінюєш динаміку підтримки Януковича на Донбасі?
Його позиції, звісно, дуже сильно погіршилися. Після того, як Янукович став президентом, був зруйнований великий міф про те, що Янукович прийде, врятує, зробить щасливе та заможне життя. Дуже багато людей у це вірили, тут дійсно існував великий культ Януковича, люди чекали, що він прийде і визволить від «помаранчевої чуми». Але коли він прийшов – зрозуміли, що ніякого визволення не відбулося, і передусім не настало ніякого покращення у економіці, як обіцяли. А останнім часом оцей шлях до Європи – він же також багатьом людям тут не подобається, і вони взагалі це сприймають як зраду. Кажуть: «ми голосували, щоб була друга державна мова російська і щоб Янукович вступав до Митного союзу». Обіцянки не виконані. Люди дуже сильно розчарувались.
Проте на виборах у вас все одно незмінно перемагають «регіони» і Янукович…
Тут є декілька факторів. Перш за все, це, звісно, фальсифікації. Я сам був спостерігачем на виборах як журналіст, їздив дільницями. Бачив на власні очі, як відбуваються фальсифікації. у мене є фотографії цих самих «вкиданнь» - великі пачки бюлетенів вкинуті у прозорі урни. Мені здається, відсотків двадцять тут на Донбасі їм домалювали, а може, і більше. І справа в тому, що населення Донбасу пасивне. Воно, може, й не голосує за Януковича, але відстоювати якісь результати виборів, теж не буде. Люди просто не прийшли на дільниці. За них все намалювали і всім пофігу, ніхто нічого не став робити.
Але є й інший бік. Дійсно, багато людей голосують таки за ПР. Хтось за власним покликанням, а хтось, наприклад, як в маленькому містечку Дружківка за примусом. Там усі керівники підприємств є депутатами міськради. І коли приходять вибори – вони ставлять людей перед вибором: або ви будете голосувати, або, якщо виграє інший кандидат, – ми закриємося і ви будете звільнені. Містечко маленьке, усі усіх знають, діватись нікуди. Все дуже легко контролювати, і люди йдуть і голосують «як треба»
А відчувається в таких містечках і взагалі на Донбасі вплив крупних олігархів, наприклад, Ахметова?
Відчувається, звісно. Взагалі на підприємствах Ахметова люди насправді дуже до нього лояльно ставляться. Вони люблять його передусім за те, що він свого часу не розпиляв всі ці заводи на металобрухт, як це, наприклад, зробив Єфремов на Луганщині – він знищував підприємства і просто їх продавав, залишаючи самі руїни. А Ахметов все-таки зберігав і зараз пробує якось їх модернізувати, збудував нову фабрику у Єнакієвому, нову домну, і люди йому за це вдячні, бо в них є робота.
13.09.2013 11:30