Де-юре это соглашение касалось передачи Чехословакией Германии Судетской области. Де-факто – это был первый акт сознательной поддержки Гитлера западноевропейскими странами, фактически развязавший Вторую мировую войну.
Предпосылки
В 1938 году в Чехословакии проживало 14 млн. человек, из них 3,5 млн. этнических немцев, компактно проживающих в Судетской области, а также в Словакии и Закарпатской Украине (карпатские немцы). Промышленность Чехословакии была одной из самых развитых в Европе. Заводы «Шкода» с момента оккупации Германией и до начала войны с Польшей произвели почти столько же военной продукции, сколько произвела за это же время вся военная промышленность Великобритании. Чехословакия была одним из ведущих мировых экспортёров оружия, ее армия была превосходно вооружена и опиралась на мощные укрепления в Судетской области.
Судетские немцы во главе с национал-сепаратистской Судетско-немецкой партией К. Генлейна постоянно заявляли об ущемлении их прав со стороны чехословацкого правительства несмотря на то, что правительство приняло ряд мер по обеспечению представительства судетских немцев в Национальном собрании и местном самоуправлении. Опираясь на эти заявления, Гитлер в феврале 1938 г. обратился к рейхстагу (парламенту Германии) с призывом «обратить внимание на ужасающие условия жизни немецких собратьев в Чехословакии».
После аншлюса (насильственного захвата Германией) Австрии в марте 1938 годаГенлейн прибывает в Берлин, где получает инструкции по дальнейшим действиям. В апреле его партия принимает так называемую Карлсбадскую программу, содержавшую требования автономии. В мае генлейновцы активизируют прогерманскую пропаганду, выдвигают требование о проведении референдума по присоединению Судетских земель к Германии, и на 22 мая, — день муниципальных выборов, — подготавливают путч, для того, чтобы превратить эти выборы в плебисцит. Одновременно проводилось выдвижение вермахта к чехословацкой границе. Это спровоцировало первый Судетский кризис. В Чехословакии прошла частичная мобилизация, войска были введены в Судеты и заняли приграничные укрепления. В то же время о поддержке Чехословакии заявили СССР и Франция (как исполнение советско-французского договора от 2 мая1935 года и советско-чехословацкого договора от 16 мая1935 года). Протест по поводу силового разрешения кризиса заявила даже союзник Германии Италия. Попытка отторгнуть Судеты, опираясь на сепаратистское движение судетских немцев, в этот раз не удалась. Гитлер перешел к переговорам с чехословацким правительством при посредничестве специального представителя Великобритании лорда Ренсимена.
27 сентября 1938 года Н. Чемберлен заметит, что «Сколь ужасной, фантастичной и неправдоподобной представляется сама мысль о том, что мы должны здесь, у себя, рыть траншеи и примерять противогазы лишь потому, что в одной далекой стране поссорились между собой люди, о которых нам ничего не известно. Ещё более невозможным представляется то, что уже принципиально улаженная ссора может стать предметом войны».
«Мюнхенский сговор»
29-30 сентября 1938 г. в Мюнхене состоялась встреча глав правительств Англии, Франции, Германии и Италии, созванная при активной поддержке США. Целью встречи было определение дальнейшей судьбы суверенного государства Чехословакия, которая на тот момент была одной из наиболее процветающих стран Европы, поскольку на ее территорию открыто претендовала милитаристская Германия.
Стоит обратить внимание на тот факт, что представителям Чехословакии и СССР было отказано в участии в этой встрече.
В час ночи 30 сентября 1938 г. Чемберлен, Даладье, Муссолини и Гитлер подписали Мюнхенское соглашение. Только после этого в зал, где было подписано это соглашение, была допущена чехословацкая делегация. Руководства Великобритании и Франции оказали давление на правительство Чехословакии, и президент Бенеш без согласия Национального собрания принял к исполнению данное соглашение. 30 сентября между Великобританией и Германией была подписана декларация о взаимном ненападении; схожая декларация Германии и Франции была подписана чуть позже – 6 декабря 1938 года.
По результатам соглашения произошли кардинальные изменения в общей картине Центральной Европы — Германии в десятидневный срок передавалась Судетская область Чехословакии площадью в 41 тыс. кв. км с населением в 4,9 млн. человек.
Комментируя эти события, британский посол в Берлине Гендерсон написал министру иностранных дел Великобритании Галифаксу: «Сохранив мир, мы сохранили Гитлера и его режим». И он был прав. Но Гитлер не делился с союзниками всеми своими планами.
Последующие события развивались не менее стремительно.
14 марта 1939 года под давлением Гитлера президент оставшейся Чехии Гаха согласился на оккупацию Германией оставшихся в составе Чехии земель: Богемии и Моравии. 15 марта Германия ввела на территорию этих земель свои войска и объявила над ними протекторат (протекторат Богемия и Моравия). Чешская армия не оказала оккупантам никакого заметного сопротивления.
В распоряжение Германии попали значительные запасы вооружения бывшей чехословацкой армии, позволившие вооружить 9 пехотных дивизий, а также чешские военные заводы. Перед нападением на СССР из 21 танковой дивизии вермахта 5 были укомплектованы танками чехословацкого производства.
19 марта правительство СССР предъявило ноту Германии, в которой заявило о своем непризнании немецкой оккупации части территории Чехословакии.
Милитаристская Польша также приняла участие в разделе Чехословакии: 21 сентября 1938 года, в самый разгар судетского кризиса, польские государственные деятели предъявили чехам ультиматум о «возвращении» им Тешинской области, где проживало 80 тысяч поляков и 120 тысяч чехов. 27 сентября было озвучено повторное требование. В стране нагнеталась античешская истерия. От имени так называемого «Союза силезских повстанцев» в Варшаве совершенно открыто шла вербовка в Тешинский добровольческий корпус. Отряды «добровольцев» направлялись затем к чехословацкой границе, где устраивали вооруженные провокации и диверсии, нападали на оружейные склады. Польские самолеты ежедневно нарушали границу Чехословакии. Польские дипломаты в Лондоне и Париже ратовали за равный подход к решению судетской и тешинской проблем, а польские и немецкие военные тем временем уже договаривались о линии демаркации войск в случае вторжения в Чехословакию. В один день с заключением мюнхенского сговора, 30 сентября, Польша направила в Прагу очередной ультиматум и одновременно с немецкими войсками ввела свою армию в Тешинскую область — предмет территориальных споров между ней и Чехословакией в 1918-1920 годах. Оставшись в международной изоляции, чехословацкое правительство было вынуждено принять условия ультиматума.
Параллельно в первой половине 1939 года фашистская Германия оказала помощь в приходе к власти в Испании профашистского режима Франко. А в апреле под руководством Гитлера фашистская Италия оккупировала Албанию.
При этом правительства стран Запада не особо пытались бороться с гитлеровской «тенденцией большого захвата», а по существу просто смирились и даже способствовали ей. Например, в начале весны 1939 года Англия, Франция и США признали фашистский режим Франко.
Европа надеялась, что захваченный Германией огромный военный и промышленный потенциал будет направлен против СССР. А Гитлер использовал Англию и Францию для усиления Германии и захвата практически всей континентальной Европы, а еще позже – агрессивного нападения на СССР.
Что же касается СССР, то в данной ситуации, в отличие от всех других стран, прямо или косвенно касающихся Мюнхенского соглашения, Советский Союз был единственной страной, которая не лицемерила и открыто заявила: «Советское правительство не может признать правомерным включение в состав Германской империи Чехии, а в той или ной форме также и Словакии…».
В апреле 1939 года Советское правительство предложило заключить долгосрочный договор о взаимопомощи между СССР, Англией и Францией, по которому эти три государства обязуются оказывать всяческую помощь, включая военную, восточноевропейским государствам, лежащим между Балтийским и Черным морями и граничащим с СССР. Советское правительство предлагало немедленно приступить к разработке военной конвенции, которая будет подписана одновременно с политическим договором. Предложения СССР открывали путь к созданию прочного фронта коллективной безопасности. Именно поэтому они оказались неприемлемыми для западных держав. Это еще раз подтверждает действительную обстановку в Европе, которая желала позаботиться только о себе.
Несмотря на столь быстро развивающуюся конфронтацию, лишь в августе 1939 г. в Москве открылись переговоры. Советский Союз предложил четкий план совместного ведения войны против агрессора, а также выразил готовность выставить на фронт 136 дивизий. Но Европа снова отказалась!
На самом деле она и не собиралась готовить серьезный отпор Гитлеру. И готовила абсолютно другую стратегию – оборонительную: «наша последующая политика должна быть направлена на то, чтобы сдерживать Германию и, нанося решающие удары Италии, наращивать в то же время наши силы, чтобы быть в состоянии предпринять наступление против Германии». Таким образом, Англия и Франция на протяжении переговоров с Советским Союзом не только умолчали о своих действительных планах, но еще и ввели в заблуждение относительно будущей стратегии борьбы с агрессором.
Несложный расчет англо-французских политиков заключался в том, чтобы втянуть Советский Союз в войну с Германией, а самим остаться в стороне, по крайней мере, на первом этапе войны. Англия и Франция при поддержке США лихорадочно стремились вызвать войну между Германией и СССР, а на Дальнем Востоке уже шла необъявленная война между Советским Союзом и Японией. Совсем скоро эта тактика принесет за собой огромные потери, в первую очередь для тех же Франции и Британии. «Делившие» Чехословакию Польша и Франция буквально через год-два сами падут под агрессией фашисткой Германии, а Англия и США все-таки окажутся втянутыми в самую кровавую войну в истории человечества.
Для отвода глаз германское правительство предложило СССР заключить пакт о ненападении, СССР принял его, и в августе 1939 г. был подписан Пакт Молотова-Риббентропа.
При этом необходимо подчеркнуть, что Советский Союз был последним крупным европейским государством, заключившим пакт о ненападении с Германией.
Даже сейчас стоит считать, что это был определенно верный шаг в сложившейся обстановке. Безусловно, отклонение германского предложения немедленно ввергло бы Советский Союз в войну с Германией. Пакт дал Советскому Союзу две ценные вещи: время и возможность лучше подготовиться к отпору агрессора, который был уже неминуем. Поэтому сейчас, принимая во внимание факт подписания Мюнхенского соглашения в 1938 году, глупо утверждать, будто бы Пакт Молотова-Риббентропа, подписанный на год позже, развязал войну, которая практически уже тогда шла полным ходом. Боле того, с точки зрения украинского народа именно подписание Германо-Советского договора в конечном итоге позволило воссоединить с большой Украиной западноукраинские земли.
Прошло ровно 77 лет после того, как было подписано Мюнхенское соглашение. За эти годы всё мировое сообщество успело пережить войну, и сформировать свои выводы относительно всех событий предвоенного времени. Проходят годы, всё меняется, но это не повод для того, чтобы преступления были забыты, а преступники оправданы.
Вместе с тем остается очевидным, что стереотипы и страхи в западноевропейском мышлении по отношению к Восточной Европе остались. И как семьдесят лет назад они способствовали Гитлеру, так и сегодня не позволяют построит по настоящему новую Европу. Об этом свидетельствует и вся история украинской евроинтеграции.
23 сентября в стенах Верховной Рады Украины по инициативе Межфракционного депутатского объединения «Международный антифашистский фронт» и Всеукраинской общественной организации «Союз «Народная память» состоялся круглый стол, посвящённый 75-летию Мюнхенского соглашения.
Участниками стали дипломаты, учёные, историки из Украины и стран ближнего зарубежья, народные депутаты Украины и общественные деятели, среди которых были Вадим Колесниченко, Дмитрий Веденеев, Финько Антон, Феликс Левитас, Игорь Пиляев, Ярослав Жилкин, Аркадий Монастырский, Анатолий Чайковский, Владимир Шевченко, и другие.
Доктор исторических наук, профессор заместитель Главы Украинского института национальной памяти Веденеев Дмитрий Валериевич заявил, что: «Колись відомий письменник Юліан Семенов пояснюючи мотиви написання ним твору «Сімнадцять миттєвостей весни» пояснював це так: «Коли йшло до міжнародної розрядки між заходом та СРСР виникло питання, а наскільки західні партнери тримають своє слово, наскільки вони договороздатні і надійні партнери». Як історичну паралель, він підняв проблему сепаратних переговорів окремих представників західних держав з нацистами у 1945 році і роль у викритті цих планів радянської розвідки. У результаті з’явився цей твір, фільм вам відомий, але сама проблема звучить дуже актуально і по-сучасному. Ви пам’ятаєте, що буквально кілька днів тому, Глава української держави виступаючи на Ялтинському форумі звернув увагу на те, що Україна традиційно знаходиться між двома потугами. Це серйозний комплекс міжнародних чинників, як сказав В. Ф. Янукович «ми не можемо нехтувати, виявляти легковажність до всієї складності цієї проблеми». Повертаючись до проблеми Мюнхена, краху тодішнього міжнародного права, європейського світогляду, європейської системи безпеки договорів і т.д., тобто вселенського потрясіння 1938 року ми не можемо як історики, як сучасники не зважити на те, що аналіз цих подій має ключове значення, по-перше, для розуміння традиційної, перманентної геополітичної стратегії західного світу і зокрема місце в ній східноєвропейського континенту, при чому не тільки східнослов’янських країн, але й держав західного слов’янства, католицького ареалу, які також стали жертвами — ми про це будемо говорити. По-друге, дуже цікавою є історична паралель яке місце українських земель на фоні цих загальноєвропейських катаклізмів. Третя, не менш важлива проблема, яке співвідношення у стратегії провідних західних держав між державними чи національними інтересами і інтересами потужних олігархічних лоббі, угруповань, які на сьогоднішній день фактично виродилося в демонтаж класичної західної демократії у підпорядкування зовнішньої політики потужних держав, інтересам олігархічних кланів, транснаціональних корпорацій, того що покійний професор Зінов’єв називав глобальною над державністю, яка відверто попирає інтереси традиційних державних утворень на заході, не кажучи вже про демократичну спільноту. Таким чином, як бачите, ціле гроно історичних паралелей змушує нас сьогодні звертатися до Мюнхена. Звичайно, Мюнхен не був спонтанною подією, він є уособленням тих класичних, геополітичних схем, які ще у 1904 році Хелфорд Маккіндер накидав такими тезами: «Хто володарює у Східній Європі, той контролює хартленд, тобто Євразію, а хто панує над хартлендом, той керує світовим островом, тобто Євроатлантичним світом, а відтак і всім світом». Мюнхен зайвого разу дозволив у цьому переконатися. Згадаємо після 1919 року створюється дуже вибухонебезпечна суперечлива Версальська система, яку до речі не ратифікували США, а Англія одразу буквально переймається проблемою ревізії положень Версалю. Показовий факт – 20 листопада 1922 року помічник військового аташе США у Німеччині, професійний розвідник Трумен Сміт зустрічається не з ким як з маловідомим політиком Гітлером, на якого ще серйозні політики не ставили. Гітлер в особистій бесіді переконує американського представника: «Буде краще для Америки і Англії, якщо в Німеччині буде скасована парламентська демократія, встановлена диктатура, буде краще для англосаксонського світу, якщо вирішальна боротьба між нашою цивілізацією і марксизмом відбудеться на німецькій землі, а не на англійській чи американській землі». Буквально через рік Посол США в Німеччині Хьюттон відвідав вугільного та металургійного короля Стінеса і схожа розмова: «Треба встановити диктатуру, знайти диктатора, надати йому необхідну владу і у відповідь він має забезпечити стабільність вкладення американського капіталу у німецьку економіку». Як бачите, вже у 1925 році відомі локарнські угоди розглядаються нині істориками, як репетиція Мюнхена, інакше кажучи, створюється дуже своєрідна система колективної безпеки, коли східні кордони Німеччини не гарантуються і зависають у повітрі. Тобто, дається карт-бланш Німеччині, незважаючи на занепад Веймарської республіки, на просування саме на схід. Я одразу хотів би оговоритися, що в західному світі в Англії, Франції були тверезі далекоглядні політики, які звичайно стояли на позиціях, інтересах своїх великих колоніальних держав, але тим не менш як вбитий гітлерівськими агентами Луї Барту, як Уїнстон Черчіль, які постійно декларували русофобію, антикомунізм, тим не менш, засудив Мюнхенську згоду чи це Пакт. Тим не менш, звичайно правлячі кола провідних західних держав не були однорідні. Але з вашого дозволу буду говорити про основний вектор розвитку міжнародних відносин, які призвели врешті-решт до Мюнхену і катастрофи Другої світової війни. Невипадково тодішній нарком закордонних справ СРСР Максим Литвинов писав: «Мюнхенська угода може розглядатися як катастрофа для всього сучасного світу». Слова виявилися його пророчими. Забігаючи наперед, слід сказати, що в принципі ця доктрина реалізувалася як традиційна геополітична доктрина англосаксонського світу — не допустити в Європі посилення наддержав і насамперед Німеччини та Росії незважаючи хто там є — білий цар, Сталін, Генеральні секретарі післявоєнних часів, тобто йдеться про перманентні геополітичні схеми, направлені на те, щоб у Європі, континентальній Європі якраз не існували потужні держави і цей світовий острів, тобто євроатлантичний світ міг диктувати політику. Різниця лише в тому, що на зміну Англії міжвоєнного періоду після 1945 року прийшли США. Ви знаєте, що після приходу до влади Гітлера, стрімко починається реванш Версальської системи. Західні держави спокійно спостерігають як Гітлер відроджує вермахт з бронетанковими силами, авіацію, флотом заборонених Версалем. Спокійно спостерігає як у 1935 році німецькі війська демілітаризують рейнську зону, причому англійські воєноначальники роблять висновок: «Ми зрозуміли, що наш уряд всіма способами намагається підштовхнути німців на схід і не бажає конфлікту з Німеччиною». Ну це фактично деморалізація людей – вже опускають руки ті, хто повинен забезпечувати безпеку переможців у Першій світовій війні. Західні держави потурають Італії, яка захоплює Ефіопію широко застосовуючи бойові отруйні речовини, потім окупує Албанію, спокійно спостерігає за окупацією Маньчжурії і кривавою війною японської воячини в Китаї. Все це відбувається як не дивно на порозі інтересів провідних західних держав. Є тут і дуже цікавий момент, про який варто сказати окремо. Ви знаєте, що Гітлер приходить до влади до вкрай депресивної Веймарської республіки, де люди трильйонами отримували зарплату в таких цінах, причому довів до реваншу, до зубожіння репараційну систему, яку потім скасовують. Так от цікаво, зараз кажуть, що СРСР відгодував агресора у можливий початок Другої світової війни. Поговоримо без емоцій, лише з фінансово-економічними викладками, по-перше, в СРСР за весь час співробітництва з Веймарською республікою було підготовлено скільки Ви б думали танкових командирів у школі Кама — тридцять. Три десятки! Ну звичайно відродити бронетанкові сили неможливо на цій базі. Скільки було підготовлено льотно-технічного персоналу для ВПС? – 450, з них лише 120 пілотів-винищувачів. Це жалюгідна цифра. Так от СРСР, як відомо, з 1933 року припиняє усілякі військові співробітництва з Німеччиною — це з одного боку. З іншої сторони, вдумайтесь в цифри з 1933 по 1939 рік Німеччина витрачає на озброєння втричі більше, ніж сукупно Франція, Англія, США, а військово-промисловий комплекс нарощує виробництва в 22 рази. Звідки кошти беруться у держави, яка не мала колоній, в якої економіка перебувала в депресії. Відповідь проста: починаються колосальні займи, тодішній долар слід на 20 множити на сучасних цінах. Ялмар Шах добивається від Британії кредит спочатку мільярд доларів, потім 2 мільярди доларів. Гітлер каже, що успіх його чотирьохлітнього плану надало впевненість в отриманні кредитів від західної демократії. Навіть в 1941 році американські інвестиції в економіку Німеччини становили 470 мільйонів доларів, при чому німецькі корпорації, ну скажімо кожен четвертий німецький автомобіль вироблявся за ліцензіями і підприємствами Дженерал Моторс, бойова авіація і т.д. і т.п. Кричущий факт, навіть у розпалі Другої світової війни американський субмарин, німецькі підводні човни заправлялися в океані, прямо з американських танкерів, а стратегічна сировина йшла через треті країни нестримним потоком. А як же Сталін відгодував агресора? Панове, навіть у 1940 році СРСР був лише п’ятим за обсягом торгівлі зовнішнім партнером Німеччини – 7% імпорту, 4,5% експорту. Звичайно, це ганебно давати агресору стратегічну сировину, а отримувати від нього сучасну продукцію – машинобудування. Але давайте проаналізуємо причинно-наслідкові зв’язки – план “Вайс” нападу на Польщу підписаний 3 квітня 1939 р., інакше кажучи Гітлер відчув себе у всіх відношеннях готовим розв’язати Другу світову війну задовго до Пакту Молотова – Ріббентропа, а вже економічний базис агресій був підготовлений сукупними зусиллями усього західного світу, незалежно від того, якими міркуваннями керувалися конкретні особи, ну і не кажучи вже про те, що політика ставлення Гітлера до єврейського питання чудово було зрозуміла, одразу після приходу його до влади не дочікуючись наради 1942 року й інституалізації цієї політики. Ну як то кажуть грубим хлопським розумом, всі ці стандарти чи витівки західного світу зрозуміти важко. Зрозуміло, що західні демократія і тоді вже були жертвами олігархічного заколоту реалізацію тіньових геополітичних схем і вже тоді закладалася стратегія, коли легітимні державні інституції ставляться на службу, а народи західні страждають, про східні вже не кажу, від реалізації подібних схем звичайно нам важко охопити всю цю тематику, але факт залишається фактом, хто озброїв агресора, хто його відгодував. Не ідеалізуючи СРСР того часу, слід сказати, що радянський союз, лише тільки ставши на шлях індустріалізації і створення сучасних бронетанкових сил, авіації і т.д., шляхом колосального виснаження свого народу, ви ж розумієте, маючи у 1928 році 92 танкетки, в 1933-1934 роках СРСР сформував перші чотири механізовані корпуси з власною технікою. Голодомор, ГУЛаг, поневіряння народу – це все ціна за індустріалізацію, мілітаризацію, але хто ввів Радянський союз в історичну пастку з якої вихід був лише між поганим і ще гіршим. Звичайно, ті, хто керував тогочасною світовою політикою. Я вже не кажу про те, що народи СРСР, попри це все і український народ, свій цивілізаційний вибір у 1941 році зробили на користь захисту своєї держави, свого права на існування, своєї культури, але все це окрема тема. Факт той, що буквально з грудня 1933 року СРСР пропонує створити колективну систему безпеки з включенням Франції, Бельгії, Чехословаччини, Польщі, Прибалтійських республік, попри те, що Польща вже з 1932 року має угоду про ненапад з Гітлером, попри вороже ставлення Малої Антанти десять разів Радянський союз заявляв про те, що він готовий виконати радянсько-французькі угоди 1935 року, радянсько-чеський договір 1935 року, навіть коли Франція не заступиться за Чехословаччину. При чому це не були декларації. Відомо, що готовий був СРСР двинути десятки стрілецьких, кавалерійських девізій, кілька танкових корпусів, понад 30 авіаційних баз, лише з запасу готові були призвати 330 тис. військовослужбовців при чому країна з низьким рівнем життя, яка все клала на вівтар мілітаризації, оскільки будь-які далекоглядний політик розумів агресора штовхають всіма зусиллями на схід. І це підтвердила доля Австрії у 1938 році, коли Прем’єр Британії Чемберлен заявив в Лігі Націй, що Австрія не може розрахувати на допомогу західних держав це навіть ні Польща, навіть не СРСР, а Австрія — старовинна, культурна, цивілізована, центральноєвропейська держава. Далі приходить черга Чехословаччині і Британський посол у цій державі цинічно каже: «Чехія — це свиноголова нація і жодний британець не загине їх захищаючи». Для нас Чехія — культурна, братня країна, Карлів міст будували 200 років Празі, для нас це одне із уособлень західної цивілізації в хорошому розумінні цього слова, і от бачите таке ставлення до держави з якої їх зв’язували договірні відносини. Той ж Чемберлен відверто визнавав: «Росіяни всіма силами прагнуть до підписання угоди, але хочуть добитися це на найкращих умовах». Але тут же у вузькому колі він казав, що здавши Польщу він виведе Гітлера до кордонів СРСР і справа прийме «свій природній розвиток», тобто поставити агрессора буквально на кордон з СРСР. Не буду переказувати обставини самої Мюнхенської угоди, лише буквально кілька висновків до чого призвело тиск на Чехословаччину, примушення її до відмови від суверенних прав. Мюнхенська угода, це визнають історики міжнародні відносин, призвела до руйнації Ліги Націй, як дієспособного механізму, вона бкувально підірвала сам дух і букву тодішньго міжнародного права і європейських відносин. Відбувається крах систем радянсько-французьких, радянсько-чеських договорів, загибель Малої Антанти, яку сама ж Велика Антанта і створювала. Відбувається міжнародна ізоляція СРСР і саме тоді СРСР іде на підписання угоди з Німеччиною, яку Бзежинський назвав блискучим прикладом із трактата по міжнародних відносинах і великою перемогою сталінської дипломатії. Поглинається, далі ви знаєте, Польща і іде окупація Угорщиною Закарпатської України, тобто події військові буквально стають на порозі України. Дозволю собі лише одну цитату, яка начебто з погляду концептуального пояснює чому ж так сталося, чому і західні католицькі держави Чехословаччина і Польща були принесені в жертву, чому план “Вайс” передбачав сходу розгромивши Польщу окупувати Прибалтику і т.д. і т.п. Це слова відомого мислителя російського Івана Аксакова. Я наведу мовою оригіналу. Писалося у 1882р. «Крівді і наглости запада по отношению к России и вообще Европе восточной нет предела ни меры. На просвещенном западе издавна создавалась двойная правда, одна для себя одна для племен германо-романских тяготеющих к ним и другая для нас славян. Все западноевропейские державы коль скоро дело идет о нас славянах, солидарны между собой, гуманность, цивилизация, христианство – все это упразняется Западной Европой по отношению к Восточному православному миру». Ну, зайве підтвердження того, що мислителі чудово розуміли глибинні геополітичні механізми. На сам кінець дозвольте навести кілька висновків, які напрошуються у мене, як у заступника Директора інститута Національної пам’яті. По-перше, ми повинні розуміти, що країни Східної Європи, Україна зокрема, повинні враховувати традиційні геополітичні схеми, бути реалістами у зовнішній політиці, що спонукає ці держави до додаткових зусиль з обстоювання своїх національних інтересах перед верхівкою золотого мільярда. Звичайно, необхідно враховувати складний баланс інтересів, розуміючи всю внутрішню слабкість пострадянської України, тим не менш сувернітет є велике надбання і тут нема альтернативи. По – друге, Україна повинна як держава, у тому числі через міжнародні організації докладати усіх можливих зусиль до підтримки сучасної системи міжнародного права, насамперед, регулятивних механізмів ООН. До чого це призвело наприкінці 1930 ми бачили, зараз ми повинні перед сильними миру усього усе ж таки обстоювати, що міжнародне право не було віддано на смітник історії остаточно. В цьому відношенні доречі показові ініціативи України, її чітка позиція конфлікт Сирії має вирішуватися тільки мирним шляхом, ініціативи президента України з залучення сили, засобів технології Збройних сил України до дехімізації Сирії. Я вважаю, це серйозна міжнародна ініціатива. Нарешті, на мій погляд, згубним в інформаційній, ментальній, науковій площині є те, дистанціювання, намагання дистанціювати Україну взагалі від Другої світової і Великої Вітчизняної війни, мовляв, чужа була війна двох тоталітарних держав, ми тільки страждали і головне протистояти спробам викреслити український народ і Україну з числа націй–переможців у Другій світовій війні. Тоді, звичайно, постійно це підкреслюючи, це має велике значення і для виховання українського громадянства і для того, щоб у світі не перемогли ці схеми направлені на суцільне нівелювання агресорів і жертв агресій, переможених і переможців, що настирливо з 2009 року устами лікаря-стоматолога советського депутата Європарламенту, резолюція про прирівняння двох систем, хоча Ріббентроп почав переговори з радянською стороною словами: «Всі ми, панове, чудово розуміємо наскільки несумісними є гітлерівська і радянська ідеологічні і політичні системи». Мабуть, Ріббентроп краще знав ніж деякі добродії, які руйнують наслідки Ялтинської постдамської системи, завдяки яким Україна є суверенною, соборною, європейською державою. Для нас це сурове застереження і привід зайвого разу глибоко проаналізувати всі обставини Мюнхенської трагедії 1938 року».
Доктор исторических наук, профессор, Анатолий Чайковский: «Хотів би знову ж таки почати з історичних паралелей, дійсно я погоджуюся з Дмитром Валерійовичем, про те, що зараз всіляко намагаються принизити роль слов’янського світу у вирішенні тих проблем, які безпосередньо стояли і стоять перед світовим співтовариством. Якщо говорити знову ж таки, дивлячись у наше історичне минуле, то я більше ніж переконаний, що щонайменше слов’янський світ три рази врятував ту ж саму Європу від можливого колапсу — це в період Чингізхана, це період Наполеонівської війни і безпосередньо період Другої світової війни і її складовою Великої вітчизняної війни. Якщо говорити про Мюнхенський зговір, то дійсно по великому рахунку про нього намагаються зараз не згадувати, а якщо згадують, то в тому контексті, що був такий типу історичного жарту, але я повністю погоджуюсь із думкою про те, що практично у всьому цивілізована Європа підштовхнула Гітлера до війни, яку він розпочав. Більше того, не тільки підштовхнула, а вона й багато в чому стала визначальним з точки зору підготовки тієї війни, яка розпочалася і більше того вона все зробила для того, щоб ця війна розпочалася. Я єдине з чим не можу погодитись з Дмитром Валерійовичем, це про те, що коли він говорив що посилив над державою в Європі і вбачав у цьому випадку Німеччину і Радянський Союз. На моє переконання, це все таки був визначальний у даному випадку, з точки зору ставлення Європи до Радянського Союзу ідеологічний фактор. А все інше то вже було похідне. Я хотів би звернути Вашу увагу на таку особливість: багато хто намагається закидати Радянський Союз про співпрацю. Давайте згадаємо Версальський договір. Після Версальського договору, Німеччина по великому рахунку опинилася у ізоляції. Аналогічній ситуації у силу знову ж таки своїх ідеологічних мотивацій опинився і Радянський Союз і якщо хочете, то у Європі ці дві країни опинилися у ролі ізгоїв. Не випадково вони пішли один одному назустріч і ця співпраця, яка розпочалася у 20-х роках, вона продовжувалася пізніше. Коли говорять про те, що Радянський Союз був призвідником війни Другої світової війни, я б хотів би акцентувати Вашу увагу і на роль Сполучених Штатів Америки. Дмитро Валерійович приводив приклади того, як американці, навіть в умовах війни, продовжували займати подвійну політику, стосовно свого ж союзника. Але я хотів би нагадати і такий маловідомий факт, а він заключається насамперед в тому, що Конгрес США напередодні цих подій прийняв таку резолюцію: якщо почне війну Радянський Союз допомагати Німеччині, якщо почне Німеччина — допомагати Радянському Союзу. Але був ще такий один пункт, якщо Радянський Союз спровокує цю війну і Німеччина нападе, то все одно допомагати Німеччині. Я думаю це є одним із пояснень того, чому Сталін весь час намагався спровокувати Німеччину проти того, щоб розпочалася ця війна. Хай це буде і похідна точка зору, але на моє переконання вона має місце. І те, що Сполучені Штати Америки багато в чому склали підготовку Німеччини до початку війни, то це також факт. Я хотів би у цьому випадку також погодитися з думкою Дмитра Валерійовича, у тому, що в середині 30-х років і II половині 30-х років реальним прибічником активного вирішення мирного питання в Європі був Радянський Союз. Якби там не було, але та політика умиротворення, яку зайняли Англія, Франція і США, відносно Гітлера вона багато в чому підштовхнула до наступних трагічних подій. Я в цьому випадку хотів би сказати, що ця політика умиротворення знайшла своє продовження у назві самій звичайно — це у діях Німеччини на окупованих територіях. Знаєте про те, що там також була політика умиротворення окупованих територій. Це ще раз говорить про те, що в історії те чи інше повторюється. Наприклад, про те, чи могли б бути події 1938 року? Багато чого говорить матеріал Ньюргберзького процесу. От зокрема, на Ньюргбезькому процесі, Вільгельма Кейтеля запитали: «Чи напала б Німеччина на Чехословаччину у 1938р. коли б була підтримка західних країн, зокрема Праги?» Кейтель відповів так: «Звичайно, ні! Ми не були достатньо сильні з військової точки зору. Метою Мюнхена було витіснити Росію з Європи, виграти час і завершити озброєнні мечни». У даному випадку йдеться насамперед проте аби Європа у тій ситуації зайняла ту відповідну позицію, то війна 1939р. навряд чи могла б бути. У цьому випадку, я хотів би акцентувати вашу увагу і на роль Польщі. Я думаю, що багато у чому протистає Польща позиції, яка зайняла у тій порі Польща багато у чому було пов’язане ставлення між Польщею і Радянським Союзом. Причини цього нам загальновідомі, вони крилися у тому несприйняттяі, зокрема Польща і Радянського Союзу і Польща намагаючись знову ж таки сподобатись Німеччині вирішила у перспективі мечачи рік свою долю. Війна, яка розпочалася 1 вересня 1939 року була багато у чому визначена за участю Польщі. Ну а про роль європейської демократії і про наслідки до чого це призвело свідчить те, що коли навіть уже Німеччина напала на Польщу, то як нам відомо та сама Франція і Англія, які були пов’язані відповідним договором про військову допомогу по великому рахунку нічого не зробили. Тому не в