Моїм співвітчизникам, вихованим у традиціях більшовицького пуританства, важко зрозуміти, що всі заходи ЛГБТ-спільноти є боротьбою за свої політичні права. Наголошую – політичні. Приватний спосіб життя є справою кожної людини індивідуально, тож кожен громадянин може жити на свій розсуд.
Сімейність не є ані обов’язком, ані чеснотою людини – це добровільний вибір, бути з кимось чи бути самотнім, мати дітей чи не мати. Відтак юридичний статус партнерства повинен бути повністю урівняний для всіх видів добровільних повнолітніх союзів.
Україна, якщо вона хоче бути європейською країною, до 2020 року повинна ухвалити законодавство про одностатеве партнерство. Я щиро сподіваюся, що політичному істеблішменту вистачить розуму ухвалити цей закон і увійти в коло цивілізованих країн. Дві дорослі людини, які добровільно пов’язують свої долі, повинні отримати весь пакет своїх політичних та соціальних прав. Вони дуже прості й справедливі: право мати спільне майно, право отримувати субсидії чи пільги як зареєстроване сімейне господарство, виступати довіреною особою в разі втрати дієздатності, право відвідувати в лікарні й бути поруч у найскрутніші моменти життя, право бути недискримінованим у трудовій сфері, право успадкувати майно в разі смерті партнера та розпоряджатися тілом покійного – всі ті життєві й реальні права, які мають інші такі ж добровільні й такі ж повнолітні пари в нашій країні.
Особисто підтримую прайди як засіб політичної боротьби. Вийшло п’ять тисяч людей. З року в рік кількість більшатиме. Тепер справа за політиками – вони повинні почути голос своїх громадян, які так само сплачують податки, створюють блага у своїй країні, воюють в АТО та займаються волонтерством.
Гомофобія, звісно, досі є візитною карткою всіх пост-більшовицьких країн, і тут риторика наших агресивних гомофобів ідентична риториці в путінській Росії. Не думаю, що право геїв успадковувати спільно нажите майно якимось чином стосується сторонніх людей. Мені смішно чути про пропаганду гомо сексуальності в країні, де немає ні квір-кінематографу, ні розвинутої гей-індустрії розваг. Навпаки – ми є свідком нав’язливої й односторонньої пропаганди стереотипної гетеросексуальності, де дівчаток готують вдало вийти заміж, а хлопчиків – бути мачо. Зумисне примітизовую, тому що всі ці кумедні дискусії про норму і не-норму радив би лишити у 20-му столітті, де в шортах не можна було піти в місто.
Більшість країн уже давно все урівняли, ніхто там не вмер, а мої співвітчизники радо відвідують ці країни й, наскільки бачу, не повертаються додому з іншою орієнтацією. Для сучасних та освічених людей, які багато їздять по світу й бачать на власні очі розмаїття ідентичностей, узагалі не виникає подібних питань. Вже бачу, що проблеми росту поволі долаються, і проблематика ЛГБТ виходить із з тіні замовчування. До цього ще не звикли традиціоналісти, які воліють слухати лише себе (за кордоном те саме є), але дуже добре, що в нас з’являються публічні люди з числа політиків, гуманітаріїв, громадського сектору, які мають сучасні, прогресивні позиції (не обов’язково при цьому бути представниками спільноти) і вголос озвучують їх.
Ми, слава Богу, далеко пішли від Росії в цьому плані, що не може не тішити.