Що змушує людину повністю змінити своє життя? Нектарія розповідає, чому стала черницею, відмовилась від стосунків і роботи, та розвінчує деякі міфи про життя у монастирі.
Нині вона живе в православному німецькому монастирі, щодня одягає чорну чернецьку форму, молиться і ходить на богослужіння, які тривають кілька годин на день.
«Я пішла в монастир не через нещасне кохання», – пояснює Нектарія (Терещенко). До постригу в черниці та зміни імені її звали Мар’яна, вона була студенткою і мала звичайне підліткове життя, збиралася стати журналісткою.
У мене була класична пострадянська родина
Я народилася і до 21 року прожила в Запоріжжі. Батьки розлучилися, коли я була маленька, – звичайна історія. Половина дітей мого класу – із неповних сімей. У мене були дружні й теплі стосунки з бабусею, а з батьками не дуже.
У дитинстві я не уявляла життя без подружок, вулиці. Коли підросла, почала зустрічатися з хлопцями. Я була звичайним підлітком.
Крім звичайної школи, я ходила у школу мистецтв, спочатку займалася малюванням, а потім музикою. Проте це тривало недовго: ми не могли поставити фортепіано в однокімнатній квартирі, тож поступово я закинула уроки. Звичайно, згодом шкодувала про це.
Мені завжди була цікава література, мови, географія. Я розуміла, що в майбутньому точно оберу гуманітарну спеціальність. Думала стати юристкою. Хотіла захищати людей, розв’язувати їхні проблеми. Пізніше збагнула, що потяг до літератури сильніший, тому пішла на журналістику. В 11 класі ми вперше в історії школи робили справжню газету. Для мене це було серйозно – я ночами не спала і верстала її.
Після школи я вступила в Запорізький національний університет на факультет журналістики, як і планувала.
У дитинстві, особливо у важкі моменти, я не знала, де шукати точку опори. Часто питала себе: «У чому сенс життя? Чому в світі стільки несправедливості і хвороб?». Але не знала, де шукати відповіді на ці питання. Ні мама, ні бабуся майже не ходили до церкви. В нас була класична пострадянська родина.
Моя віра в Бога почалася з випадкового причастя у православній церкві (одне з основних таїнств у християнстві – ред.), десь років у 18 мене запросили на службу знайомі. Я не розуміла, що це таке: просто в певний момент мене покликав священик, попросив відкрити рот, дав святі дари (хліб і винo, які готує священик і які символізують тiло та кpов Христа – ред.) – їх треба було з’їсти.
Не можу пояснити чому, але після цього я почала ходити до церкви кожної суботи та неділі. Тоді ж почала читати про монахів та монахинь і була здивована, що про життя святих так багато відомо. Я відчула, що цей шлях для мене, що маю мету життя. Це було відкриттям.
Під час відпустки я поїхала в монастир під Києвом і вирішила, що повернуся туди знову
Але був період вагань… Я продовжувала навчання, в мене почалися серйозні стосунки з хлопцем. Деякі близькі люди, коли я говорила про своє бажання піти в монастир, відмовляли мене. Казали, що вийду заміж, що я просто не знаю, що мені насправді потрібно. Мовляв, це не серйозно, краще жити з чоловіком, ніж із чужими людьми в монастирі.
Хлопець, з яким я зустрічалась, був прекрасною людиною, він ставився до мене з увагою та турботою. Я була знайома з його батьками. Проте в якийсь момент відчула, що не хочу продовження. Зрозуміла, що навіть якщо в мене є якісь почуття, то не хочу, аби вони були сенсом мого життя, не хочу стосунки ставити на перше місце. Ми розійшлись.
Попри сумніви, бажання піти в монастир знову стало сильним. Був випадок, який довів, що мій вибір правильний. Після третього курсу на літні канікули я поїхала в гості до батька в Підмосков’я. Тоді він був уже вірянином. Ми потрапили на зустріч зі старцем Ілієм. Для вірян це досить відома людина, але я на той момент не знала, хто він. Хоча я не просила батька, він спитав старця, чи буду я щасливою в монастирі. Я думала про це, але боялась спитати. Старець відповів: так. Пізніше я дізналася, що багатьом жінкам, які питали, він радив залишатись удома з родиною або вийти заміж. Думаю, це була воля Бога.
Я думала, що піду в монастир після 25 років. Тож я захистила диплом, почала працювати: робила YouTube-канал для Запорізької єпархії УПЦ, писала для парафіяльної газети. Й отримувала непогану зарплату, тоді вистачало на квартиру, на життя. Це була робота моєї мрії, та однаково я відчувала, що займаюсь не зовсім тим, чим варто.
Під час відпустки я поїхала в новозбудований монастир під Києвом. Планувала після десяти днів повернутися до роботи та свого звичного життя. Напередодні від’їзду вирішила, що зберу речі та повернуся в монастир допомагати сестрам, які нещодавно оселилися тут. У мене було лише кілька днів на збори та завершення справ. Пам’ятаю, треба було написати якусь публікацію, відвідати дві зйомки та встигнути вирішити особисті справи, з усіма попрощатися. Звісно, встигла не все. Мені був тоді 21 рік.
Батько зрадів моєму вибору, мама трохи злякалася. Вона мріяла, що я стану відомою журналісткою. Бабуся жалкувала, що в неї не буде правнуків, але розуміла: я на своєму місці.
Складно було звикнути до багатьох речей у монастирі
Насправді жити за заповідями можна в будь-якому місці, необов’язково в монастирі.
Просто тут, щоб налаштуватися на правильний лад, є більше умов. Люди збираються у монастирі зі спільною метою – реалізувати вчення Христа у своєму житті. Ось ця згуртованість має допомагати в бажанні служити Богу.
Молитви і піст – це лише засоби для того, щоб навчитися любити ближнього та Бога.
Безумовно, в монастирях є метушня, але все одно такі речі, як гроші й кар’єра, не на першому місці. Завдяки цьому можна більше часу присвячувати молитві та службам.
Я не мала особливих уявлень про монастир до того, як сюди потрапила.
Першим потрясінням було те, що тут так само, як і всюди, часто багато суєти і різних справ. У перші роки не вистачало усамітнення і спокою, було складно пристосуватися до нового темпу життя. Хоча й раніше моє життя було доволі насиченим.
Також непросто було звикнути до того, що багато речей у монастирі залежить від ігумені – це голова монастиря, управителька. Наше покоління виросло на цінностях свободи, захисту своїх інтересів. Нам складно слухатися кого-небудь, навіть старших за себе та більш досвідчених. Тим паче, коли ти виріс у неповній родині та звик до самостійності. Тож це був важкий момент – перелаштуватися і зрозуміти, чому це важливо в духовному житті.
Власних грошей монахиня не має. До монастиря я працювала, отримувала стипендію за навчання, тож була фінансово незалежною. Це був складний момент, коли я збагнула, що вже не можу піти заробити і витратити гроші, як заманеться. Якщо є потреба в якійсь речі, сестра каже ігумені чи відповідальним за покупки сестрам, і це придбають. Якщо сестрі треба кудись від’їхати у справах, до лікаря, наприклад, то виділяють гроші на проїзд.
У монастирі якийсь час я була в депpесії. Я вразлива людина, тут швидкий темп усього – ти весь час і фізично, і нервово напружений. У звичайному житті, якщо сумно, ти можеш піти в кіно, кафе, зустрітися з друзями, поїхати кудись, у монастирі таких можливостей немає. Часом зустрітися із собою справжнім буває неприємно. Та я зрозуміла, що це не привід йти з монастиря, бо від себе не втечеш.
Думала, що в монастирі під Києвом залишуся до кінця життя. Планів щось змінювати не було жодних. Тоді я ще не знала, що опинюсь у Греції, а пізніше – у Німеччині.
Через 4 роки після того, як я пішла в монастир, мене запросили в Грецію вивчати в місцевому монастирі візантійський спів та монашеське життя. Там я познайомилась із матінкою Діодорою – монахинею з 20-річним досвідом. Вона родом з Німеччини. Завдяки цьому знайомству я опинилася згодом у Німеччині, тому що в їхньому монастирі потрібна була допомога зі співом церковнослов’янською мовою, це я вміла робити.
До того ж матінка Діодора виявилася тою людиною, у якої хотілось учитися монашеського життя. Вона не просто знає Євангеліє, а живе за заповідями і завжди перша приходить на допомогу. У цій людині багато любові, радості та спокою, це передається й іншим.
Люди думають, що живемо в печерах
Зараз я живу в Німеччині у монастирі. Він розташований біля Ганновера, у містечку Гільдесгайм. Це Сербська православна церква, її центр у Німеччині.
Прокидаюся зазвичай о пів на шосту ранку, щоб трохи привести себе до ладу, запалити лампади в церкві. О шостій – служба. О 10 ранку снідаємо, потім читаємо щось разом.
Відтак працюємо, в кожної монахині є свій послух (обов’язкове виконання кожним, хто проживає в монастирі, певної роботи – ред.). У когось це приготувати їжу, прибрати, прийняти гостей.
Люди навіть інколи засмучуються і кажуть: «Як це? Ви ж повинні жити в печерах. Ви спите на звичайних ліжках? У звичайних кімнатах?»
Мій основний обов’язок – підтримувати церкву в чистоті та готувати її до служби. Ще я маю фотографувати події, свята, що відбуваються в обителі. Крім того, веду сторінку монастиря у Facebook. Два дні на тиждень я готую, накриваю ранкову та вечірню трапези для сестер.
Більшість монастирів забезпечує себе завдяки власному господарству: щось вирощують, виробляють з молока, продають надлишок продуктів. У нашому монастирі пишуть ікони й виготовляють свічки.
Живу я в звичайній кімнаті, проте вона називається келією. Люди навіть інколи засмучуються і кажуть: «Як це? Ви ж повинні жити в печерах. Ви спите на звичайних ліжках? У звичайних кімнатах?». У наших кімнатах є все, що потрібно звичайній людині: ліжко, лампа, стіл, кілька ікон і якісь речі. Можливо, одяг, ліки.
У кожному монастирі свої правила щодо зовнішнього вигляду. Є обителі, де черниця має перевдягатися, якщо виходить сама в місто. Переважно це роблять з метою безпеки. В нашому монастирі таке правило: ми завжди мусимо бути у формі. Можемо зняти її лише в лікарні або тоді, коли виникають якісь проблеми зі здоров’ям. Дехто навіть спить у цьому одязі. Проте це вже приватна справа – кому як зручно.
З косметики можна, наприклад, користуватись гігієнічною помадою чи кремом для рук. Суворих заборон немає.
У вільний час я активно вивчаю англійську мову. Деякі сестри опановують німецьку та грецьку, бо вони пріоритетні для нас. Займаюся також візантійським співом, він дуже складний і його можна вчити безкінечно.
Перші роки монашества я не користувалася соцмережами – то були класні часи. Як виник мій Instagram? У мене було багато фотографій з різних місць. Мені хотілося десь їх сконцентрувати, я подумала про цю соцмережу. Потім запитала благословення у старця, який опікує наш монастир. Я ще не настільки духовно стійка, щоб спокійно реагувати на певні речі, з великою любов’ю та розумінням ставитися до кожного, хто різко висловлюється. Якийсь час мій акаунт був закритим. Однак зрештою відкрила. Нехай буде. Навіть просто для того, щоб виходити із зони комфорту.