2010-2011 року відбувся справжній конституційний переворот, який дозволив тодішньому президенту Віктору Януковичу узурпувати влади. Його оточення, яке допомагало йому укріплювати владу, зробило йому ведмежу послугу. Адже, отримавши безмежні повноваження, Янукович повірив у свою невразливість та безкарність. За що, зрештою, і поплатився.
1 жовтня 2010 року відбулася безпрецедентна подія: Конституційний суд у закритому режимі повернув до чинності Конституцію 1996 року, тим самим скасувавши зміни, ухвалені у 2004-му – так звану політичну реформу. Нагадаємо, ця реформа передбачала встановлення в Україні більш демократичної – парламентсько-президентської форми правління.
Проте, схоже, новообраний президент Віктор Янукович та його команда не вважали такий державний устрій оптимальним. На їх думку, у глави держави мають бути великі, бажано, необмежені повноваження. І потрібно знайти спосіб, аби втілити це бажання в життя.
Хто міг знайти такий спосіб? Безперечно, людина розумна, котра мислить нетривіально, знає тонкощі юриспруденції і не обтяжена жодними моральними принципами. Таких у команді Януковича було чимало. Серед них – Андрій Клюєв, котрий обіймав посади голови адміністрації, першого віце-прем’єра, секретаря РНБО і який відзначився своїм вмінням вирішувати будь-яке питання за допомогою методів «на межі фолу», а також перший заступник тодішнього глави АП Сергія Льовочкина, юрист Андрій Портнов, чиї знання юридичних тонкощів могли допомогти у пошуку шпаринки в законодавстві.
Варто відзначити, що Андрій Портнов завжди відрізнявся специфічною фантазією та винахідливістю. Так, працюючи в команді прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, саме він придумав, як зменшити рівень критичних зауважень на адресу уряду та особисто прем’єра. Він просто подав до суду на одну з газет, у якій містилася стаття щодо його зв’язків з кримінальним авторитетом на прізвисько «Капітошка» та його можливу причетність до смерті прокурора Дніпропетровської області Володимира Шуби.
Оскільки суд був Печерським, він задовільнив позов Портнова, тим самим ввівши фактичну заборону для журналістів публікувати критичні матеріали на адресу уряду.
Після того, як Портнов перейшов до іншого табору – Партії регіонів, він з такою ж завзятістю взявся «мочити» тих суддів, що раніше були лояльними до Юлії Тимошенко. Так через його інтриги та махінації було звільнено главу Окружного суду Києва Олега Бачуна, суддю Верховного суду Олександра Волкова. Свої важелі впливу та тиску знайшли і на тодішнього голову Верховного суду Василя Онопенка. Портнов чинив тиск на суддів не тільки для власного задоволення. Йому потрібно було втілити в життя судову реформу. Таку, якою бачив її він і його шеф Віктор Янукович.
Суть системи зводилася до того, що судова влада перетворюється з окремої самостійної гілки влади на повністю підконтрольну президенту. Шляхом низки законодавчих змін Верховна Рада була усунута від формування суддівського корпусу. Натомість всі повноваження передавалися ручній Вищій кваліфікаційній комісії суддів та Вищій Раді юстиції. А вже потім узгоджені кандидатури суддів ухвалювалися президентом.
Оскільки просто знищити Верховний суд, який міг стати на заваді такої системи, Портнову не вдалося, він домігся створення Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ. Ясна річ, що працювати там було дозволено лише суддям, лояльним до чинної влади.
«Сім’я» дуже цінувала Андрія Портнова за його юридичний талант та вміння вирішувати будь-яку задачу, навіть якщо для цього не існувало законного рішення. Саме тому, коли Януковичу закортіло збільшити собі повноваження (а фактично – повністю узурпувати владу) – саме Портнов став ідеологом цього процесу.
Очевидно, юристи на чолі з Портновим керувалися простою логікою: якщо конституційні зміни, що позбавили главу держави частини повноважень, було ухвалено в 2004 році, то потрібно їх просто скасувати, повернувшись до Основного закону 1996 року. Події, коли Конституційний суд, повністю підконтрольний владі, узаконив повернення старої Конституції, увійшли в новітню історію України під назвою «конституційний переворот». Тоді рішенням КС президент знову був наділений необмеженими повноваженнями, в тому числі, контролем над силовиками.
Чиїми ж руками творилося беззаконня? Наприклад, голова суду Анатолій Головін вважається людиною, лояльною до Януковича, і був призначений на посаду незадовго до зазначених подій. Як підозрюють аналітики – конкретно під це завдання. Про близькість Головіна та Януковича свідчить той факт, що екс-президент призначив його сина заступником голови Київської ОДА, а його дружину під час ротації суддів перевів з Донецького окружного суду – до столичного господарського.
Ще один суддя, котрий визнав політичну реформу 2005 року неконституційною – В’ячеслав Овчаренко. Вони давно знайомі з колишнім президентом – на початку 80-х обидва працювали на підприємстві «Орджонікідзевугілля». У 2002 році Овчаренко став головою Єнакієвського районного суду. І саме при ньому «загубилися» кримінальні справи щодо самого Януковича. До речі, як вдячність за «конструктивну позицію» під час голосування за скасування політреформи Овчаренко у 2013 році був призначений головою Конституційного суду України.
Тут варто відзначити, що, хоча парламент і позбавили більшості його повноважень, без Верховної Ради навіть за Конституцією 1996 року неможливо було призначити уряд та ухвалити низку інших ключових рішень. І хоча створення коаліції у парламенті за новою-старою Конституцією перестало бути обов’язковою нормою, владній команді потрібно було надати ознак легітимності депутатському корпусу. А для цього потрібно було, аби у парламенті діяла надійна коаліція із достатнім запасом голосів, що могла б забезпечити стабільні голосування. І тут вже знадобився талант переговорника і організатора -тодішнього першого віце-прем’єра Андрія Клюєва. Він і раніше вирішував у Верховній Раді багато питань (наприклад, був ключовим комунікатором під час перемовин щодо формування широкої коаліції між Партією регіонів та БЮТ). Добре спрацював і зараз: саме за його сприяння у Верховній Раді було створено так звану «коаліцію тушок» під назвою «Стабільність та реформи». Як заганяли цих «тушок» до коаліції, можна тільки здогадуватися. Але очевидно, що Андрій Клюєв не гребував будь-якими методами: від банального підкупу ласих до грошей депутатів-мажоритарників або позафракційних, до шантажу або залякувань.
Так, за різними оцінками, депутатів-бізнесменів, наприклад, Давида Жванію або Олександра Фельдмана, просто залякували, що почнуть «кошмарити» їх бізнес. Парламентарів меншого калібру просто підкуповували: за різними даними, стартова ціна купівлі «тушки» коливалася від мільйона доларів. Крім того, як стверджував тодішній віце-спікер парламенту Микола Томенко, перебіжчикам до коаліції пообіцяли щомісячну доплату – від 10 000 до 25 000 доларів, проте майже одразу після переходу перестали виплачувати.
А декому з перебіжчиків пообіцяли подальшу політичну кар’єру. Наприклад, саме тоді отримав сумнозвісну популярність колишній НУНСівець Тарас Чорновіл, котрий перейшов до коаліції, пізніше «доріс» до довіреної особи кандидата в президенти Януковича, керівника його виборчого штабу.
Проте ініціатори створення цієї коаліції вважали такий спосіб її «цементування» цілком нормальним. Після створення коаліції Андрій Клюєв повідомив громадськості, що Конституційний суд підтвердив правомірність створення парламентської більшості. Новоутворення Клюєв назвав «новою ефективною вертикаллю влади, яку підтримує населення».
Насправді ж, ніхто у населення не питав. Владна команда показала, що сама може визначати законність та правомірність тих чи інших законів і навіть цілої Конституції. В результаті конституційного перевороту Віктор Янукович отримав набагато більше повноважень, ніж йому було делеговано під час виборів. Завдяки ручному Конституційному суду було змінено політичний устрій країни – теж без згоди на те українців.
Навіщо президенту було узурпувати владу? Причини – на поверхні. По-перше, йому потрібні були широкі, практично необмежені повноваження, щоб робити все, що заманеться. По-друге – доступ до фінансових та інших державних ресурсів, щоб можна було безкарно красти – і самому, і численній «сім’ї». І, нарешті, третя мета – юридичні важелі для переслідування політичних опонентів. Адже контроль над силовиками та судами давав Януковичу практично необмежені повноваження. Саме тому він так легко зміг запроторити до в’язниці Юлію Тимошенко, Юрія Луценка та інших опонентів. З тієї ж причини під час Революції гідності силовики слухняно виконували злочинні накази, стріляючи у беззбройних активістів.
Очевидно, що без допомоги своїх соратників, того ж Андрія Клюєва та Андрія Портнова, Віктору Януковичу не вдався б його злочинний задум. Але, схоже, в розслідуванні щодо узурпації влади колишнім президентом покарані далеко не всі фігуранти. Так, Андрій Портнов не лише відмовляється давати свідчення у цій справі, але й відверто глузує з українського правосуддя. Всі закиди Генеральної прокуратури – зокрема, щодо зловживання службовим становищем та привласненні державних коштів – він відкидає, виграючи один судовий процес за іншим. Воно й не дивно, адже і у «найчеснішому» Печерському суді у нього напевно залишилися свої люди, і в Апеляційному – продовжує працювати той самий старий склад, що був лояльний до Портнова. Свої люди у нього є і у Вищій раді правосуддя – наприклад, секретар Ради адвокатів Павло Гречківський, а також – до лютого 2018 року - суддя Вищого спеціалізованого суду з цивільних та кримінальних справ Алла Лесько.
Довгий час, до оголошення конкурсу на посади керівництва та суддів ВСУ, - свою посаду обіймав і голова Верховного суду України Ярослав Романюк, котрого вважають креатурою Портнова.
Цікаво, що, намагаючись вигородити себе та зняти обвинувачення, Андрій Портнов не гребує «переводом стрілок» на інших високопосадовців режиму Януковича. Зокрема, під час інтерв’ю «Українській правді» Портнов «натякнув» на те, що до розгону Майдану у 2013 році, який потім призвів до трагічних подій, прямо причетний тодішній секретар РНБО Андрій Клюєв. Невідомо, чи причетний Клюєв напряму до розстрілів на Майдані, але, очевидно, певний план дестабілізації ситуації він мав. ЗМІ писали, що у лютому 2011 року він зустрічався з лідером «Батьківщини» Юлією Тимошенко.
Так чи інакше, а жоден високопосадовець, причетний до узурпації влади Януковичем, досі не покараний. Вони або перебувають у недосяжності для українського правосуддя. Або ж докази, що надаються прокурорами, недостатні, і справи буквально розсипаються в судах.
Між тим, саме ці події, запущені Януковичем, Клюєвим, Портновим та іншими одіозними приспішниками екс-президента, призвели до низки драматичних та трагічних подій. Адже після конституційного перевороту відбулася закономірна ланцюгова реакція. Узурпація влади, попирання законів в усьому – починаючи від формування коаліції та створення уряду, закінчуючи безпрецедентний розпил бюджету та захоплення галузей економіки. Повна безкарність, осліплення від влади призвели до того, що «тушковані» депутати за змахом руки парламентського «ляльковода» Чечетова проголосували за сумнозвісні «диктаторські закони 16 січня» - антиконституційні по суті і за способом голосування.
Зупинити цю низку зухвалих антизаконних дій могла тільки велика трагедія. І вона не забарилася. Після того, як президент і прем’єр самовільно змінили зовнішньополітичний курс держави на 180 градусів –від Європи до Росії – українці повстали. На жаль, ця революція не була такою ж мирною, як Помаранчева. І на совісті Януковича і його прибічників і загибель Небесної сотні, і подальші події, в результаті яких Україна втратила Крим, частину Донбасу і має майже п’ятирічну кровопролитну війну з російськими загарбниками.