Канадське інтернет-видання Toronto Telegraph 8 жовтня цього року оприлюднило статтю, у якій порівнюється ставлення до канонів та загальні напрями розвитку Вселенського патріархату і Російської Православної Церкви. Пропонуємо вашій увазі переклад цієї публікації.

Під час свого візиту до Риму 16 вересня Його Всесвятість Варфоломій виступив із промовою на 24-му Міжнародному конгресі Товариства канонічного права Східних Церков. Згадавши між інших засновників Товариства наукового керівника своєї докторської наукової роботи проф. Івана Жужека, Вселенський патріарх заявив:

«У нашій докторській дисертації ми стверджували, а в нашій лекції на урочистому Конгресі Товариства ми мали можливість підкреслити, що древні канони «містять керівні і фундаментальні принципи, на яких має ґрунтуватися нормоустановча робота Церкви, яка створена церковними обставинами, що змінюються. Церковне законодавство завжди має бути спрямовано: по-перше, на застосування вищезгаданих принципів відповідно до особливих потреб Церкви в цій епосі, і по-друге, на удосконалення цих принципів в певних відповідних канонах». Ці канонічні принципи мають богословський зміст і є засадничими для еклезіологічного самоусвідомлення Церкви. Вони мають живу силу і містять в собі можливість подальшого розвитку і формулювання. Вони складають динамічну канонічну традицію, «яка є живим досвідом цілого Тіла Церкви, а не музейним експонатом, відбиваючи вимоги кожної епохи».

Це дуже важливі слова. Адже це означає, що Мати-Церква не тримається за форму, а готова розвиватися, зберігаючи при цьому дух. Значить, вона має майбутнє.

Ба більше, ми бачимо, що це не просто слова. Мати-Церква дійсно живе і змінюється. Константинополь прозрів відносно церковної політики РПЦ і почав давати відсіч її претензіям на першість у православному світі, став на захист вірян, що були несправедливо позбавлені євхаристійного спілкування, а також їх права на юрисдикційне самовизначення і автокефалію, про що свідчить дарування томосу українській церкві. Наріжним каменем є інтереси людини, а не територіальні межі, майнові міркування або владні амбіції. Про це свідчить милостиве дарування відпускного листа архієпископові Харіупольському Іоанну (Реннето), який не захотів бути ближче до центру православ'я, не послухався рішення Синоду та захотів перейти в Московський патріархат, потягнувши за собою ввірені йому єпархії російської традиції в Західній Європі.

Ще один приклад: в 2013 році в Естонії патріарх Варфоломій охарактеризував одностатеві стосунки як результат гріха та загрозу боговстановленому інституту сім'ї. Але зараз, 6 років по тому, нікого вже не бентежить, що згідно із дослідженням 2017 року в США, де найбільшою юрисдикцією є Грецька Американська Архієпископія Вселенського Патріархату, близько 66% православних вірян вважають, що гомосексуальність має бути прийнята суспільством, а 54% - виступають за легалізацію одностатевих шлюбів. За іншим дослідженням, яке було оприлюднено Громадським інститутом релігійних досліджень в 2018 році, 66% американських православних підтримують рівні права на одруження для людей будь-яких сексуальних орієнтацій.

Це означає, що більша частина духовенства як мінімум переглянула пріоритети, усвідомила неприйнятність для християн будь-якої нетерпимості до ближнього і веде відповідну просвітницьку роботу. А хтось навіть підійшов до питання неупереджено, з наукової точки зору, і зрозумів, що здатність любити необхідно розвивати і направляти незалежно від вроджених особливостей в способі вираження цієї любові, і ці особливості - зовсім не причина, щоб інша, наділена саном, людина відмовляла такій людині в спілкуванні з Богом, участі у Таїнствах і служінні Церкві.

Про відмову від кампанії проти толерантності свідчить і присудження в 2016 році Орденом Архонтів Вселенського патріархату нагороди імені патріарха Афінагора губернаторові Нью-Йорка Ендрю Куомо, багаторічному учаснику прайд-парадів і захиснику прав ЛГБТ.

Поважні клірики, як, наприклад, радник Вселенського патріарха архідиякон Грецької Американської Архієпископії Джон Хрісавгіс, стежать за публікаціями про гомосексуалізм у православній Церкві в різних регіонах світу і говорять про необхідність відкритого діалогу.

У дискусіях між прибічниками і супротивниками пом'якшення позиції стосовно представників ЛГБТ-спільноти беруть участь не тільки такі відомі богослови як митрополит Калліст (Уер), але й віруючі вчені, історики, медики, соціологи, а також журналісти, письменники і громадські активісти.

Кілька місяців тому, 16-19 серпня, в Оксфорді в межах трирічного проекту Британської ради «Об'єднуючи голоси» (Bridging Voices) за закритими дверима відбулася чергова щорічна конференція з актуальних питань статі, ґендеру та сексуальності в контексті Православної Церкви.

Хоча усе це було б неможливим без доброї волі патріарха Варфоломія, треба відмітити і вклад активістів-мирян, таких як співзасновники Центру Православних християнських досліджень і редактори інтернет-видання Public Orthodoxy архонти Вселенського патріархату проф. Аристотель Папаніколау та проф. Джордж Демакопулос, а також засновник і редактор проекту Orthodoxy in Dialogue Джакомо Санфіліппо та редактор журналу The Wheel Journal Катерина Келлаїдіс. Жвавий відгук навіть у поборників традиційних цінностей знайшов православний документаліст, скрипаль і ЛГБТ-активіст з Сербії Нік Джовчич-Сас, який розповів про жахливу дискримінацію, ненависть і насильство щодо представників ЛГБТ-спільноти у різних православних країнах, - ці історії викликають на освіченому Заході справжній шок.

Аристотель Папаніколау

Джордж Демакопулос

Джакомо Санфіліппо

Катерина Келлаїдіс

Кирило Говорун

Нік Джовчич-Сас

Проте, справа не лише в питаннях ЛГБТ або активістах. Участь у конференції видатного вченого і прибічника української автокефалії, архімандрита РПЦ Кирила Говоруна показує, що усі ці зміни – прояви єдиного тренду, пов’язаного з особою Його Всесвятості патріарха Варфоломія та спрямований на просування цінностей гуманізму, громадянського суспільства і взагалі захист Творіння в широкому сенсі.

Ще один приклад – те, що в створенні Автокефальної Церкви України брав участь опальний митрополит УПЦ МП Олександр Драбинко, який, будучи шеф-редактором сайту УПЦ МП, оприлюднював висловлювання небаченої для своєї колишньої церкви м'якості щодо ЛГБТ, а також сам є гомосексуалістом. Тобто вже в період свого формування під егідою Вселенського патріархату українська Церква несла в собі ідею, що пізніше стала лейтмотивом виступів її Предстоятеля митрополита Епіфанія : «Наша Церква відкрита для всіх».

Звичайно, рух в цьому напрямі почався раніше в одних церквах, а в інших – пізніше. Наприкінці 2007 року Синод Єпископів Фінської Православної Церкви (Вселенського Патріархату) ухвалив, що «сексуальна етика руху Community (який захищає соціальне і церковне рівноправ’я гомосексуалістів) не є ворожою до православної традиції. Стосовно вірян і співробітників-мирян, що живуть в зареєстрованому одностатевому шлюбі, в якості неписаного правила діє принцип «не запитуй, не говори». Між тим, в Україні, яка ще скорочує своє майже піввікове відставання від Європи в розвитку громадського суспільства, пом'якшення позиції Церкви тільки починається. Хоча в Православній Церкві України служать більше п'яти єпископів, які народилися гомосексуалістами, Предстоятель митрополит Епіфаній ще не може відмовитися від парадигми гріха та ділення світу на традиціоналістський Схід і «загниваючий» Захід. Водночас, він вже має сміливість казати, що представники ЛГБТ-спільноти мають такі ж права, як і інші члени громади і після покаяння в принципі є такими ж членами громади і за умови покаяння можуть брати участь у Таїнствах. Для України та її консервативного суспільства з регулярними сутичками і загрозами під час ходів за права ЛГБТ це вже немало.

Для порівняння, в червні 2012 року патріарх Московський Кирило виказав невдоволення схваленням Фінською лютеранською церквою одностатевих союзів, в січні 2013 року назвав гомосексуалізм таким самим злом як «алкоголізм, наркоманія та проституція». У липні того ж року охарактеризував легалізацію одностатевих шлюбів «дуже небезпечним знаком апокаліпсису» і «шляхом саморуйнування», підтримавши законодавчу заборону «пропаганди гомосексуалізму» в Росії. До того ж, ухвалений ще в 2000 році документ «Основи соціальної концепції РПЦ» містить положення, які засуджують «пропаганду гомосексуалізму» та будь-які фізичні стосунки, окрім як між чоловіком і жінкою у боговстановленому шлюбі, як «сексуальні збочення»; крім того, обмежується право ЛГБТ-активістів працювати з дітьми та молоддю й обіймати керівні посади в армії та виправних установах.

Як бачимо, навіть у порівнянні з Автокефальною Церквою України, що існує в тому ж пострадянському соціальному середовищі, в РПЦ наявна зворотна тенденція – повернення до середньовіччя. А в порівнянні з Новим Римом ця різниця взагалі вражає. Отже, недивно, що зв’язки між Москвою та її Церквою-Матір'ю були розірвані. Причина цього – не лише розбіжності з українського питання, але і в різноспрямованості курсів – до людини і від людини, до прийняття – і до ворожнечі. Втім, нові часи вимагають змін, сповідувати віру у Христа, одночасно підтримуючи порушення прав людини, стає все важче, а значить РПЦ в її нинішньому стані не лише залишиться в ізоляції, але й кане в минуле. Канони, що стали «музейними експонатами», ні до чого не ведуть, але все ж таки, природним чином прибираючи скам'янілості з дороги історії, служать розвитку Церкви.

Провидіння Боже в історії можна вихваляти або лаяти, але воно показує: аби йти вперед, треба обернутися до Константинополя.