«Блакитний владика» і його раби
01.09.2005 13:37
...й вибачатися перед начальством – за рішенням найгуманнішого суду. «Барін» тим часом благоденствують…

Великий панський маєток. Безправні селяни. Тяжка праця за копійки. Постійні знущання. Покарання за будь-який непослух чи спробу втекти. Це – не замальовки з радянського підручника української літератури, і не стислий переклад віршів Тараса Шевченка. Це – Україна початку третього тисячоліття, де на окремих острівцях процвітає рабовласництво найкращих жлобських зразків кріпосного права.

Мальовниче село Лідіївка на Миколаївщині – один із найяскравіших прикладів таких острівців. Іще в 1996 році селян колгоспу «Лідіївський» умовили не розпайовувати землю, а натомість вступити всім до такого собі СП «Нібулон». Земля відійшла у власність держави, а «Нібулон» отримав право користування нею. Тоді мешканці села ще не знали, що фактично віддали свою свободу й добробут в руки новому господареві – голові «Нібулону» Олексієві Вадатурському, людині не надто високих моральних якостей. І що за свої права їм доведеться вести справжню війну.

Обіцялося селянам дуже багато – молочні ріки, кисільні береги та інші фантастичні речі: будівництво авто заправок, ремонт доріг, сучасну школу... Натомість існування «під паном» – перетворилося на фактичне кріпосництво. А кріпаків, як відомо, цукерками не годують – для них передбачено лише єдиний вид ласощів – різки.

Спритний Вадатурський, отримавши землю, одразу розтовкмачив селянам їхній новий статус: «Ви ніхто і нікому не потрібні». І оскільки вся земля вже опинилася в користуванні «Нібулону», єдиною можливістю для селян вижити стала робота на Вадатурського. Втратити її, не маючи можливості отримати ділянку (землі, що перебувають у постійному користуванні підприємств, за законом розпаюванню не підлягають) – для селянина рівнозначно голодній смерті.

Вчасною виплатою зарплатні Олексій Опанасович себе ніколи не обтяжував, так само, як і її розміром – сьогодні люди працюють за 60-150 гривень на місяць! Здоров‘я підлеглих його теж ніколи не хвилювало – селяни в шоці від того, що власник «Нібулона» влаштував сховище отруйних добрив поруч із водонапірною вежею та їдальнею. Обіцяна нова школа виявилася також мильною булькою – Вадатурський підлаштував під неї аварійний будинок сільського клубу. Причому батькам, які не погоджувалися піддавати своїх дітей смертельній небезпеці, пригрозив звільненням із «Нібулону», і дехто вже заплатив робочим місцем. Бачте які, не хочуть, падли, панську ласку прийняти!

Слухаючи розповіді селян, впадаєш у легкий шок – як подібне кріпосництво може безкарно відбуватися в сучасній Україні? Втім, коли дізнаєшся, що саме Олексій Вадатурський на минулих виборах представляв у Миколаєві штаб Януковича, то все стає зрозумілим. Власник «Нібулону» вважається справжнім хазяїном Доманіївського району, а місцева влада, за словами селян, годується саме з його рук. Тому-то й сходять із рук «князькові» знущання з людей та економічні злочини. Скарги до вищих ешелонів влади теж нічого не давали – адміністрація Кучми перенаправляла їх «на перевірку» до тих самих чиновників, на яких скаржились. І за це отримувала чіткі показники – голосувати за Януковича селяни Лідіївки були зобов‘язані під страхом усе того ж звільнення. Утім, хоч влада й помінялася, адмінресурсні гріхи Вадатурського так і лишаються для правоохоронців секретом – кримінальну справу порушено навіть на екс-губернатора області, а колгоспна «дружина Цезаря» досі незаймана.

Найцікавіше, що закон прямо забороняє віддавати підприємствам у користування більше 150 гектарів землі, у той час як «Нібулон» чомусь володіє 2600. За нормальної судової системи будь-який без довгих роздумів дав би під зад знахабнілому куркулеві й повернув землю селянам. Але з тих 2600 гектарів Вадатурський має непоганий прибуток, яким із суддями завжди можна поділитися…

Вогник надії засвітився перед селянами у квітні цього року, коли їм вдалося зустрітися з Віктором Ющенком. Виїхати з села до Києва вже було подвигом – усі виїзди контролювалися людьми хазяїна, який зреагував на наближення бунту (методи якраз у стилі соратників Януковича – згадайте, що робила колишня влада в перші дні Майдану!). Щоб надурити блокпости, довелося пустити селом плітку, що виїзд призначено на 3-тю годину ночі. Автоколона ж рушила ще ввечері. Одразу по від‘їзді ходоків місцева міліція провела рейд по хатах, щоб вирахувати, хто саме наважився поїхати. Назад селянам шляху вже не було.

Зустріч із Ющенком стала для селян «зірковим часом» – усю Україну облетіла звістка про лідіївські події. Віктор Андрійович, поговоривши з ходоками, доручив Генпрокуророві прротягом 10 днів розібратися з ситуацією. Проте відомство Піскуна перенаправило доручення в районну прокуратуру – щуку кинули у воду… Місцевими спритниками справа була надійно похована, і власникові «Нібулона» доручили прошепотіти над її могилкою «Амінь». Що він і зробив, подавши в суд на організатора пікета – тракториста Семена Луценка. Позов – про захист пошарпаної селянами честі, опущеної гідності та підмоченої опозиційними колгоспними коровами ділової репутації.

Місцевий суд покірно визнав, що честь, гідність і ділова репутація Вадатурського після спілкування селян із Ющенком і справді перебувають у змальованому упослідженому стані (чи не були вони такими раніше, суд, на жаль, не уточнив). І зобов‘язав Луценка вибачитись перед ясновельможним паном.

У самій же Лідіївці майже нічого не змінилося. От тільки надто часто туди стала приїздити преса – Вадатурського таки зачепив розголос у ЗМІ, і він узявся обілювати свій імідж за допомогою все тих самих банкнот, які ростуть на лідіївських полях. Раптово з‘ясувалося, що протестують проти доброго пана лише «алкоголіки-дєбошири-тунєядци». А правильні, чесні й працьовиті хлібороби спокійно стоять собі у стійлі та обмахуються хвостом, ні за що отримуючи казкові для села зарплати в 500 гривень, поки турботливий пан ще й чистить їм боки французьким милом. От тільки розповідали завчені тексти (явно списані з описів раю в журналах свідків Єгови) в телекамери чомусь одні й ті самі люди – з 8 поплічників Вадатурського, які на землю не претендують…А лідіївці обурюються милою телекартинкою та стиха промовляють: приїхали б та подивилися, як ми тут насправді живемо...

У серпні селяни знову приїздили до Києва, пройтися знайомими «ленінськими місцями» – приймальнею Президента, Генпрокуратурою та приймальнею МВС. Віктор Андрійович цього разу вже на зустріч не виходив, зате в міліційній приймальні вдалося впіймати Москаля. Заступник міністра уважно вислухав розповіді селян про те, як начальник міліції Миколаєва особисто приїздив до Лідіївки і настійливо радив її мешканцям «не рипатись». Слово Геннадія Москаля було просте й демократичне: протестувати і відстоювати власні права вони цілком можуть. От, щоправда, не пояснив пан заступник, що робити, якщо в захисті прав підлеглі йому правоохоронні органи чомусь займають дивну позицію – до селян ніби й передом, але до «хазяїна» – вслужливо піднятим задом.

Утім, нині селяни дивляться на ситуацію оптимістично – в сільській раді вже, здається, визріло рішення про розпаювання землі. Тому нині власник «Нібулону» намагається тиснути на свідомість селян уже не грубими погрозами, а аргументами на кшталт того, що без його техніки і грошей селяни обробляти землю все одно не зможуть. Проте мешканці села, вже навчені гірким досвідом, упевнені, що Вадатурський сіє сумніви лише для того, щоб відтягти рішення про розпаювання, неминучість якого відчуває. Мета – встигнути за безцінь зняти з землі ще один урожай. Один – ячмінь та пшеницю – він цього року вже зняв, і майже безкоштовно – заплативши селянам лише по 100 (!) гривень із гектару їхньої землі. Давати частину натурою, як було домовлено, і взагалі відмовився, лишивши непокірних лідіївців без хліба та з копійками за рік роботи.

Чекаючи на доленосне рішення, селяни продовжують жити в облозі – із села досі неможливо виїхати, бо лідіївський «глитай», загнаний у глухий кут, контролює дороги. Чим скінчив режим Кучми-Януковича, використовуючи подібні методи, всім відомо. Поки що зі свавіллям колгоспного «павука» обдурені люди намагаються боротися суто законними методами. Але деяким магнатам не варто забувати, що терпляче українське село має власні «революційні» традиції – коли безсилі і закон, і намети, в руках з‘являються вила…
Маркіян Близнюк
Обозреватель