Юльофобія, або Історія однієї зради

...слизьке, як поцілунок Юди, слово – „зрада”. Така зміна в ієрархії цінностей – не випадкова.




Уся історія 2-річного правління третього Президента Ющенка – не що інше, як зрада, яка привела його сьогодні, на початку 2007 року, - до початку кінця. Перші парламентські голосування у новому році підсумували цей зрадницький шлях, який завжди і неминуче веде до єдиного фіналу – до краху.

Ти пам”ятаєш, як усе починалось!

До питання про взаємини вождів пострадянська масова свідомість, вихована на історії ВКП(б)-КПРС, має особливий сентимент. Пройшовши обов”язкове студіювання цієї історії, більшість українців знає, що, виходячи із історичної практики тоталітарної системи, з якої вони походять, вожді є для того, щоб нищити один одного.

Вони засвоїли на заняттях обов”язкового в СРСР політичного всеобучу, що керманичі попередньої революції 1917 року спочатку гуртом звершили її, а потім, почиваючи на революційних лаврах, перестріляли один одного.

Тоталітарна влада Сталіна була побудована буквально на кістках його соратників, по трупах яких він сходив до вершин необмеженої влади. Про ті кляті деспотичні часи старше покоління донині не може згадувати, не здригаючись.

Тому коли на багатостраждальну українську землю знову завітав вітер революції, народ ретельно придивлявся до такого, до болю знайомого із життя чи із підручників феномену, як вожді цієї революції.

Цього разу революційне дежавю виглядало дуже оптимістично, бо не могли нові революціонери бути аналогами тих попередніх – марксистів-ленінців. Теперішні володарі багатомільйонних мас були ж не більшовицькою зграєю, а сучасною кагортою демократів. За вікном – 21 століття, тому дуже хотілося, щоб аналогії із Робесп”єром чи Сталіним були недоречними. Наша українська революція – це революція епохи глобалізації, а не епохи виходу із феодалізму, а тому й провідники мали би бути – нового демократичного типу.

А що це значить? Перш за все те, щоб вони не з”їдали один одного, або сучасною політичною мовою – не „мочили” себе у запеклому розбраті.

І на перших порах саме так оптимістично все й вимальовувалося. Треба було бачити це диво – явлення вождів народові. На сповненому людом розлогому київському майдані вони підіймалися на естрадну сцену, як багатолике, але єдине божество! Злиття лідерів у єдиному ідейному пориві було подиву гідним. Споглядаючи за цим злиттям сердець, умів і тісно збитих в одну непереможну силу тіл, народ, втомлений від розбратів, пускав сльозу невимовної радості.

Народ не міг не поринати у катарсіс, коли бачив, що ним прийшли правити однодумці, одержимі єдиною високою і світлою ідеєю – ощасливити той народ.

Питання єдності у політично різношерстій Україні – особливо болюче. А тут враз на гребінь випливла пасіонарна фаланга ідейних фундаменталістів, які, отак взявшись за руки, витягуватимуть неньку Україну із занепаду. „Разом нас багато – нас не подолати!” - головний лозунг Помаранчевої революції.

Ключове слово у ньому – разом! Навіть саме так називалася помаранчева фракція у парламенті. Разом – от з чим йшли до влади на плечах мільйонної маси повсталого люду, разом – от з чим опинилися у найвищих владних кабінетах.

І тут настав момент істини: народ пішов додому, а вожді пішли ... ділити владу. Погасли лампади історії і опустилася завіса, за якою у зачинених щільно кабінетах сам на сам із владою залишилися ті, яким народ власноруч її вручив, здійснюючи акт прямої демократії.

І перше, що виявилося: разом – нас багато, а посад мало. А раз так, то уже яке тут - „разом”.

Ще треті півні не співали...

Зрада вчорашніх соратників за кращими сталінськими зразками розпочалося одразу на другий день, як прозвучав заключний акт вуличного дійства.

Перший трофей після президентської булави – прем”єр-міністр. У час боротьби за владу був договір, скріплений на папері особистими підписами. Якщо Президентом стає Віктор Ющенко, то прем”єр-міністром – Юлія Тимошенко.

Колись один із спікерів українського парламенту, який взявся конкурувати із Президентом Кучмою, сказав знамениту фразу: він у державі – не перший, але й не другий. Так у помаранчевому таборі одержима Юлія була якщо не перша, то справді й не друга. У ході самої боротьби, яка у будь-яку хвилину могла бути програною, її незламність була вирішальною. Її радикалізм зберігав віру у перемогу у ті бентежні хвилини, коли, здавалося, що ця перемога виповзає з рук.

Ющенко виконував у цьому спектаклі головну роль за призначенням, бо це були президентські вибори, а він був у них кандидатом у президенти. Але найпопулярнішою улюбленицею Майдану була все таки вона, а не він. Народ жартував із цього тандему, бо вона у цій парі виконувала роль мужчини – своєю твердістю, мужністю, незламністю, врешті, розумом, а він - роль жінки, яка вагається, хитається, але добре й те, що йде за цим провідником у спідниці.

Їхні стосунки – це взагалі окрема тема для розмови. Сьогодні вона уже остаточно викристалізувалася – це тема зради. Зради щораз нової у цій політичні парі, коли весь час її вершить мужчина щодо жінки.

Перший раз це сталося ще у той час, коли Кучма призначив прем”єр-міністром Ющенка, а Тимошенко – віце-прем”єр-міністром. Спливло небагато часу, і Тимошенко, з погляду тодішнього Президента, не оправдала надій. Над нею згустилися хмари. Хто її міг відстояти перед Кучмою? Не хто інший, окрім безпосереднього шефа Ющенка. Але не хто інший, як Ющенко, робить подання на звільнення Тимошенко, після чого вона опинилася за гратами.

Так відбулася перша зрада. Тюремний стаж репресованої режимом різко підняв її популярність, і вона сама могла йти на президентські вибори. Однак, розрізнені кандидати від опозиційного табору могли програти єдиному кандидату від діючої влади.

Затамувавши образу після цієї першої зради, вона зняла свою кандидатуру на користь Ющенка і зійшла із дистанції заради нього. Попри усі наступні революційні перипетії, для його перемоги це були вирішальним. Тому що уже сьогодні є очевидними дві речі: якби у виборах Тимошенко брала участь разом із такими фаворитами, як Ющенко і Янукович, у другий тур із Януковичем ввійшла б Тимошенко, а не Ющенко; і друге, якби Тимошенко не підтримувала Ющенка на виборах, якби вона не стала тою головною іскрою, що запалила Майдан, він вибори також би не виграв.

От із таким взаємозаліком вони опинилися біля владного пирога, який належало нарізати новообраному Президенту. Окрім офіційного зобов”язання, скріпленого підписом, у громадській думці було відомо, як два рази два: Ющенко – Президент, Тимошенко – прем”єр. Саме такий стереотип був зацементований у масову свідомість на Майдані, а ламати ці стереотипи для Президента, який став ним тільки завдяки цьому Майдану, було більш, ніж ризиковано.

Однак, після тривалої і нічим не оправданої паузи Ющенко сповіщає Тимошенко, що він не буде виставляти її кандидатуру на посаду голови уряду. Є підписаний меморандум між двома політиками? Коли підписаний? До революції? Так то ж було давно, і не правда.

Намічалася зрада №2. Ющенко брутально, без страху і сумніву йшов на це. Як потім він підтверджував кожним своїм кроком: мораль у політиці – це казка не для нього.

Але треба знати Ющенка: моральні мотиви практично відсутні у персональних механізмах прийняття ним політичних рішень, особливо щодо вчорашніх соратників. Зате до максимуму розвинутий мотиваційний механізм іншого характеру – страх.

Ющенко – із тих політиків, яких важко переконати, зате – дуже легко налякати. Так от хвиля обурення ймовірним не призначенням Тимошенко прокотилася країною. Народ сприйняв її, як плювок в обличчя собі, як цинічний відступ від тих численних клятв, які давав Ющенко на Майдані.

І от несподівано, в тому числі, й для самої Тимошенко, він прямо перед літаком, перед відльотом з першим ( і останнім) візитом у Москву підписує подання на Юлію, яка із тріумфом проходить у парламенті.

Зате у розпачі опиняється інший із цих двох, найближчих соратників „месії” – Петро Порошенко, якому якраз і була пообіцяна прем”єрська посада. Коли ж вийшов цілком несподіваний для нього указ про його призначення секретарем Ради національної безпеки і оборони, він навіть на перших порах не хотів займати відповідний кабінет.

У такий спосіб Ющенко почав ділити владу – підступно і тупо, фальшиво і брутально, створюючи на рівному місці максимальну напругу у стосунках між своїми найближчими однодумцями. „Розводячи” їх таким чином, він протиставляв їх один одному, без жодної раціональної потреби для цього. Саме він почав робити із своїх друзів ворогів. Саме завдяки йому миле й добре українське слово „друг” стало чи не вперше за тисячоліття існування цієї мови негативним, мало не матірщиною.

Психологічна неприязнь, незграбно посіяна їхнім спільним роботодавцем-президентом, благословила протиставлення цих двох номінантів на найвищих посадах виконавської влади, - Тимошенко і Порошенка. Їхня всезростаюча і спопеляюча ворожнеча не була секретом для суспільства, а для Президента вона стала улюбленою темою на прес-конференціях. Він робив добру міну при дуже поганій грі – публічно змальовував їхні образи таких собі задиркуватих „півників” і через пресу закликав потиснути один одному руку „Юлю і Петю”.

Якби він був правителем розумним і щирим у ставленні до своїх найближчих товаришів, він би, по-перше, не мав ставати джерелом психологічної несумісності ще недавно таких ідейно монолітних соратників, а, по-друге, притирання належало б здійснювати головному менеджеру не на людях, а за закритими дверима головного у країні президентського кабінету. Однак, розпалювати ворожбу у своєму найближчому оточенні приносило йому якусь паталогічну насолоду, і він прямо перед камерами публічно підливав масла у вогонь.

Урядовий погром

А тут намітилася третя лінія розлому – між шефом президентської канцелярії на Банковій, так званим державним секретарем Зінченком і ще одним, правда цілком конституційним секретарем радбезу Порошенком.

Два секретарі – хто з них головніший? Професійний правитель, якщо він на своєму місці, сам визначає регламент спілкування з ним – із першою особою держави. Але знову ж таки він „кайфував”, як чубляться між собою запінені бояри у доступі до його престольного тіла.

Доступ до тіла – це справжнє мистецтво і найвищий пілотаж української політики. Попередній президент Кучма блискуче володів цим мистецтвом, регулюючи амбіції своїх переповнених енергією та інтересами підданих. Це мистецтво у його виконанні було доведено до абсолюту. На цьому майданчику ніхто не міг переграти самого Президента у його ексклюзивній ролі ляльковода. Однак, цей ляльковий театр із доступом до практично невичерпного президентського ресурсу вершився за закритою завісою - навіщо виснажувати народ не завжди чистоплотними апаратними інтригами.

Таємниці президентського двору – про це можна було тільки здогадуватися, або ковтати уривки інформації, що цілком невипадково просочувалася час від часу. А так інтриганство залишалося, як і належить будь-якому чиновному професійному товариству, внутрішньою стороною тої медалі, яка називається владою і яка своєю зовнішньою стороною повинна вилискувати в очах народу своєю безсумнівною бездоганністю.

А підкилимні війни „бульдогів” у дворі Ющенка стали для усього народу загальнодоступним спектаклем. Добре, якби ці лицедії просто веселили своїм невичерпним інтриганством публіку, але ж їм належало управляти державою, а від того, як вони управляють, як злагоджено працюють у єдиному механізмі цього управління, залежить не що інше, а життя цього народу і кожного громадянина.

А народ, коли йому розказували, що оте відкрите поливання брудом один одного, оте взаємне паскудження один одного на людях, називається публічністю народної влади і є нічим іншим, як найвищим проявом демократії, спочатку радо реготався із цієї клоунади, а відтак, коли вона, ця ворожба між боярами буквально спопеляла президентський командний пункт, народ зрозумів, що тут не до сміху. Замість того, щоб результативно працювати задля цього народу, вони чубляться, як показилися.

У серпні, через півроку після призначення Тимошенко прем”єр-міністром, Ющенко дав йому якнайвищу оцінку, якої з уст Президента ще не чув жоден із десятка урядів, що пережила за свою нетривалу історію Україна.

Однак, уже наступного місяця Президент викликає на килим прем”єра і наказує їй... йти у відставку. Це був грім із ясного неба. Тоді вперше появилося у народу і серед еліт трактування поведінки Глави держави, як неадекватної і більш, ніж проявом примх неврівноваженого правителя.

Вночі після того у заміській дачі Тимошенко збирається, правда, не у повному складі, уряд на пораду – що робити. Адже це був мазохізм чистої води. Помаранчеві лідери розуміли, що таке самознищення, ініційоване Президентом, призведе до фатальних наслідків. У розпачі вони піднімають з ліжка посла США в Україні з проханням вплинути на Ющенка, який ступив на деструктивний шлях. Показовий сам факт такого нічного звернення в іноземне диппредставництво у такий критичний момент вищих посадовців незалежної держави.

Наступного дня перший помаранчевий уряд був скинутий президентським указом. Ющенко вийшов тоді до журналістів і намагався, як завжди, на ходу пояснювати свій крок, але це виглядало не як оголошення вироку винуватцям, а безпорадне оправдання самого винуватця у абсолютно не оправданій урядовій кризі.

Далі він поїхав у столицю західної України – у Львів, у свою цитадель, бо саме майже 100-відсоткове голосування львів”ян, як і Галичини загалом, привело його до влади. Там він оголошує Тимошенко заколотницею, яка підняла проти нього вночі у лісі бунт. Президент у негативних оцінках прем”єра, якого ще місяць тому називав найкращим за усю історію України, слів не добирає. Він бризкає ненавистю у розрахунку, що виборці проймуться його незбагненними почуттями.

З того часу його рейтинг у Львові почав катастрофічно падати і нині становить...1,6 відсотка. В той час, коли рейтинг Тимошенко у цьому помаранчевому форпості є найвищим серед усіх українських політиків.

Так відбулася третя зрада і найглибший розкол у революційному таборі, режисером якого був сам верховний вождь.

І сталося це на фоні не політичного штилю, а напередодні нової бурі – напередодні парламентських виборів, які за політичним календарем мали відбутися через півтора року після президентських.

Як мала вести себе Тимошенко після цього повторного удару у спину, нанесеного її головним політичним супутником? Треба віддати належне її мудрості. Публічно вона не відповіла жодним образливим словом на адресу Президента, який поносив її перед народом, на чому світ стоїть.

Можна собі уявити, яких зусиль коштувало це жінці, яку топтав не просто мужчина, а Глава держави. Єдине, на що вона не могла піти – на вибори в одній компанії із ним. Її популярність не без його „допомоги” пішла стрімко вгору. Коли на першу річницю революції він пішов на той самий Майдан, народ почав скандувати „Юля!, ”Юля!” і виніс її на сцену на руках, перебиваючи гнівним невдоволенням белькотіння немічного Президента. Тоді він вилив відро помиїв уже на голову народу, який не хоче любити його так палко, як любить її.

Біля розбитого нашистського корита

Отак знову з Майдану вони пішли на парламентські вибори. Не просто порізно, а як закляті – з ініціативи Ющенка - опоненти. У ході кампанії Блок Юлії Тимошенко і блок „Наша Україна” навколо партії, почесним головою якої є Ющенко, воювали між собою із подиву гідним завзяттям. Це була війна на знищення, оскільки несамовита ненависть до своїх вчорашніх соратників клекотіла у серці Президента всепоглинаючим полум”ям.

Про незліченні провокації, організовані виборчим штабом Ющенка проти Тимошенко, можна писати окрему книгу. Адже він розумів, що результат покаже – хто тепер є реальним лідером у оранжевому середовищі. Тому він не бачив нічого іншого, окрім тендітної фігури Юлії, яку треба будь-що випередити.

Але усе сталося з точністю до навпаки. Наїзди лише піднімали все вище і вище цю тричі зраджену фігуру народної улюблениці. І от результат – політична сила Тимошенко набирає голосів майже удвічі більше, ніж сила на чолі із Ющенком.

Правда, поки вони товклися не на життя, а на смерть, загалом вибори виграла із великим відривом від них обох, помаранчевих, Партія регіонів на чолі із... Віктором Януковичем. Так Ющенко зробив перший крок на шляху ініційованого ним реваншу. Він повертав на олімп свого вчорашнього ворога, переступаючи через своїх вчорашніх друзів.

А далі був наступний крок: таємно від громадської думки Ющенко веде сепаратні переговори із Януковичем з метою створити спільний уряд. Для чого? Щоб у цей уряд не повернулася Тимошенко.

Треба сказати, що незважаючи на підривну діяльність Ющенка підчас виборів щодо своїх соратників, три помаранчеві сили – БЮТ, ”Наша Україна” і Соціалістична партія все ж у сумі взяли хоч і незначну, але більшість. Хоча Партія регіонів Януковича зайняла перше місце, вона була у меншості. Та й її союз із п”ятою партією, комуністичною, - із тих, що потрапили у парламент, був малоймовірним. Навіть якщо поєднати ці антиподи – олігархів-капіталістів і заклятих борців проти них – комуністів, все рівно їх було менше. За розсварених помаранчевих все ж проголосувало більше 8 мільйонів виборців - у сумі. В той час, коли за Януковича та комуністів – менше 8 мільйонів.

Тому незважаючи на виборчу міжусобицю, помаранчеві мали більшість парламентських місць і могли уже на другий день після виборів сформувати коаліцію у Верховній Раді, а відтак призначити свій уряд. Підкреслюю, у відповідності до вибору народу помаранчева коаліція могла бути сформована на другий день після виборів.

Такою була за результатами голосування воля народу. Але супроти цього постала воля однієї людини – Президента. Що означало це для нього у персоналізованому виразі? Прем”єром цього уряду не могла не бути Тимошенко, яка із трьох помаранчевих сил набрала абсолютну більшість, але це було тим, чого найбільше у житті не бажав Ющенко.

І почалася безпрецедентна епопея безвладдя знову ж таки з ініціативи Глави держави. Уже після українських парламентських виборів відбулися такі ж вибори у Німеччині та Італії. Там уже давно сформували владу і працювали задля своїх народів, а Україна місяць за місяцем перебувала у підвішеному стані. Президент вів переговори із ранньої весни до осені, переминаючись з ноги на ногу.

Що то значить для молодої держави, яка ледь ставала на ноги? Що то значить для виснаженого революціями та бездарністю „куховарок” при владі її народу? Що то значить для нестійкої перехідної економіки, зростання якої враз впало у чотири рази? Що то значить для авторитету держави, яка, будучи ще вчора предметом захоплення, враз стала посміховиськом в очах світової громадськості?

Але хіба це могло хвилювати її Главу, одержимого ненавистю до своїх соратників. Він мучить себе і народ дні і ночі, які уже лічаться не одиницями, а тисячами прожитих в очікуванні діб цієї руїни, якій немає кінця і краю. Чи є політологічна формула, яка би виміряла ціну нездатності політичного лідера приймати рішення? Ви можете собі уявити країну, яка півроку, з дня у день, терпеливо чекає, на що зважиться її керівник, а він зважитися не може. Ні вчора, ні сьогодні, ні завтра. Країна не може рухатися далі без цього рішення, а він його не приймає. Він сумнівається, і це триває до безконечності.

Після багатомісячних вагань та хитань він нарешті бачить, що поламати народний вибір йому не вдасться. Вибори відбулися у березні, а у серпні він дає згоду на узаконення де-факто – створення помаранчевої коаліції і висунення кандидатури Тимошенко на прем”єра.

А далі сталося знову незбагненне. У день голосування за спікера і прем”єра Президент зникає у невідомому напрямі. У цей доленосний момент його попросту немає на робочому місці. Один із коаліціянтів – Соціалістична партія - переходить після численних безплідних консультацій із Ющенком у протилежний табір. Юлія Тимошенко все ж телефоном виловлює Ющенка і пропонує йому рятувати – та що так говорити – не просто ситуацію чи коаліцію, - рятувати стратегічний курс розвитку держави. Вона пропонує у цей момент, коли уже розпочався переворот у стінах парламенту, рівний за значенням Майдану, повернутися до переговорів із Морозом – запропонувати йому посаду того злощасного спікера, але у нашій, помаранчевій коаліції.

Ющенко категорично відкидає цю рятівну соломинку, за яку у цю фатальну мить був все таки шанс схопитися і повернути рух історії на круги своя.

Із цієї відмови Ющенка, а значить із його благословення формується антипомаранчева, антипрезидентська коаліція, і прем”єром стає не Тимошенко, а Янукович.

Стається майже за Біблією: ще треті півні не проспівали, як відбулася четверта зрада. Правда, це була не зрада ненависної Тимошенко, а усієї помаранчевої революції із її багатомільйонним громадянством однодумців. Своєю паталогічною ненавистю до Юлії Ющенко розвалив помаранчеву команду і опинився знову біля розбитого корита. У реваншу Януковича немає іншого автора, крім Ющенка. Так від іконостасу помаранчевих вождів, які „разом” поклялися перед Майданом повсталого люду „разом” працювати для його блага, залишилася одна лише згадка.

Партійний мазохізм

Зрештою, спопеляючу злість Ющенка пізнала на собі не тільки Тимошенко. Із такою ж приреченістю потрапила під його гарячу руку й інша сила в його оточенні, названа групою „любих друзів” на чолі із Порошенком, якого Ющенко так само без будь-якої потреби і підстави послав у відставку із посади секретаря Ради національної безпеки і оборони, а потім „завалив” при висуненні не посаду спікера парламенту.

Далі він намірився цю групу своїх найближчих справді таки друзів остаточно знищити, усунувши їх із керівництва партії „Народний союз „Наша Україна”, яку він очолює. Поступив відповідний президентський наказ на це знищення з”здові партії, який мав вивести із керівництва революційних лідерів і обрати нових фаворитів Президента, які до помаранчевої революції жодного відношення не мали.

Однак, переламати уже не поодинці соратників, а тисячну масу делегатів з”їзду „демократичному” Президенту виявилося не під силу. Тоді він особисто вривається у зал засідання і у кращих зразках деспотичного самодурства... розганяє цей з”їзд. Аналогія – хіба що знаменитий розгін Установчого з”їзду Леніним у Петрограді у 1917-му, з чого розпочався комуністичний тоталітаризм у післяреволюційній Росії.

Помаранчеві делегати – ті самі учасники майдану – з”їхалися з усіх українських провінцій на доленосний з”їзд, але уже через годину після його відкриття і розгону мусили забиратися з Києва назад по домівках.

Проковтнувши й цю пілюлю від „месії”, партійний форум не закрили, а зробили перерву на два тижні, щоб остигнути, а відтак знову зібралися, щоб спільно із Президентом, тобто із своїм головою пробувати вийти із тупика, у який він їх загнав. Воістину, терпеливість і всепрощення народу, яким править цей вередливий божок, не знає меж. Як тут не згадати класика, що кожен народ має таку владу, якої заслуговує.

Коли делегатський „майдан” з”їхався невдовзі знову, Ющенко повідомив посланців народу через свого шефа канцелярії, що він більше не хоче бути їхнім головою. І у той момент, коли з”їзд розпочав роботу, він демонстративно пішов на концерт заїжджої естрадної зірки. Поки помаранчеві герої палко дебатували про долю Вітчизни, поки плакали над розбитим оранжевим коритом, їхній верховний вождь разом із своїм сімейством насолоджувався співом Тоту Котуньйо. Італійський співак й не здогадувався, що став головним персонажем в останньому акті українського історичного дійства під гаслом „Разом нас багато – нас не подолати!”

А відтак „найдемократичнішу” із партій знавіснілий владика заганяє у хащі Пущі Водиці і подалі від людських очей ламає своїх соратників через коліно, заставляючи із четвертої спроби голосувати за осоружного їм портай-геносе. Ця лісова розправа над власним партійним дітищем стала передвісником початку кінця самого вождя.

Мертві бджоли не гудуть

Новий, 2007-й рік Україна на чолі із висуванцем Ющенка Януковичем розпочала практично уже без Ющенка. В Україні склалася нова якість політичного буття, породженого 2-річною деструкцією Президента, патологія зрадництва якого досягла маніакальних масштабів.

В умовах цієї, створеної ним нової політичної якості механізм державного управління почав функціонувати практично без нього. Коли пропозиція Президента до ветованого ним закону збирає у парламенті 1-2 голоси, - це нікчемне видовище свідчить, що відкрилася нова епоха - „Україна без Ющенка”.

Зрештою, вона розпочалася ще у серпні, підчас державного перевороту, ініційованого Ющенком, куций розум якого затьмарила ненависть до його колишніх соратників, а зрада стала способом його політичного існування.

Тоді, літом, Ющенко віддав усю повноту влади, перерозподіленої оновленою Конституцією, Януковичу. Теперішні спроби його некваліфікованого, але властолюбного оточення відстібнути назад бодай кавалок цієї влади, виглядають жалюгідно.

Та й уся ця мишача метушня на Банковій нічого спільного із інтересами народу чи держави не має. Про це свідчить відверте святотатство святою пам”яттю жертв голодомору, який, за сценарієм циніків із оточення Ющенка, мав стати яблуком розбрату у правлячій коаліції.

Про це свідчить гарячкове вето на парламентське призупинення розпродажу з молотка найдорожчого і, напевно, останнього народного скарбу – української землі, особливо у справді золотоносних околицях Києва, де уже стоїть напоготові із довгим хабарним мішком зграя земельних спекулянтів помаранчевого пошиву.

Про це свідчить істерика навколо прийняття закону про уряд, без якого криза управління ставить під загрозу саме існування держави. Але інтереси цієї держави ніколи не цікавили цього каліфа на час, для якого влада – це не хресна дорога молодої держави древньої нації, а медоносна пасіка його земних утіх. Хоча там, де ступає сита стопа цього зманіженого і бездарного правителя, сиплеться усе довкруж руїною, і мертві бджоли не гудуть.

Давно встановлено народною мудрістю, що саме той, на кому шапка горить, найгучніше кричить – лови злодія. Тому схлипування із Ющенкового табору про начебто зраду перманентно зраджуваних ним революційних соратників із блоку Тимошенко, - чергове фарисейство патентованого зрадника, яким Ющенко, за його власним вибором, ввійде в українську історію.

Нинішня агонія у президентському палаці уже практично ні на що і ні на кого не впливає. Огидно спостерігати за цими конвульсіями, які перетворили міфічного „месію” у банального ще з біблійних часів Юду. Але ці конвульсивні судороги не можуть до безконечності трясти втомленою і виснаженою державою. Їй, державі, належить йти далі стрімким історичним шляхом, полишаючи на узбіччі усе наносне і обтяжливе, що сповільнює цю невтримну ходу.