Про те, чому на вулицях підриваються на гранатах мирні люди, як забезпечити та вберегти себе від випадків необережного поводження зброєю військових, які пройшли бойові дії, та яку роботу потрібно провести з ветеранами АТО, в ексклюзивному інтерв'ю кореспонденту інтернет-видання Новини України — From-UA розповів ветеран АТО, волонтер Мирослав Гай.
Новини України — From-UA: - Мирославе, добрий день! Нещодавно у Києві сталася трагедія: через гранату, яка вибухнула у центрі міста, загинули мирні люди. А граната, як виявилося, була у руках людини, яка пройшла АТО. Як ви прокоментуєте цю ситуацію?
Мирослав Гай: - У нас за останній час по всій Україні трапилося дуже багато вбивств. Вбили особистого ворога Кадирова, чеченця одного, розстріляли на зупинці. В Дніпрі 17 жовтня розстріляли бізнесмена. Під Одесою теж було вбивство нещодавно — знайшли застреленою людину в камуфляжі, не знаю, чи встановили зараз, чи ні його особистість. Тобто загалом ми бачимо, що по країні котиться якась хвиля злочинів, пов'язаних зі зброєю, і замовних вбивств.
Що стосується останнього вибуху в Києві — не знаю, чи можна вважати, що це було вбивство. Люди, які знали загиблого і які приблизно розуміли обставини, в яких це відбулося, кажуть, що там не було якогось конфлікту чи бажання звести рахунки. Дуже схоже, що це необережне поводження зброєю чи самогубство в такий спосіб. Я хочу нагадати, що за останні роки, навіть останній рік, у нас було дуже багато випадків, пов'язаних з вибухівкою. Причому як свідоме використання вибухівки, наприклад, були невдалі підриви російських найманців, агентів, які приїхали в Київ для скоєння злочинів чи вбивств. Так і були випадки, коли люди, які отримали гранату чи тротилову шашку, яку вони вивезли з зони бойових дій, вони по необережності гинули чи травмували людей.
Новини України — From-UA: - Про що це говорить?
Мирослав Гай: - Це, в першу чергу, говорить про те, що ми зараз перенасичені зброєю. Чому більшість випадків пов'язані з гранатами? Тому що граната зазвичай не має персонального номеру, вона не стоїть на обліку журналу зброї, її найлегше вивезти. Це такий розхідний матеріал, як і набої. Тому зазвичай складно вивезти, наприклад, пістолет, чи автомат, чи кулемет, тому що вони знаходяться на обліку: в журналі обліку зброї, в кімнаті для зберігання, або особисто у вас. Вони записуються в ваш воєнний квиток. Відповідно, якщо ви вивозите зброю, то це дуже швидко стане зрозумілим, де, з якої частини, коли вона була вивезена — і тоді вас просто затримають.
Зазвичай зброя, яка потрапляє в тил, це найчастіше зброя або з окупованих територій, або трофейна, яка була здобута в бою, або кинута противником. Зараз таких ситуацій набагато менше, тому що у нас не ведеться активне просування з захопленням нових точок, міст, дислокацій проросійських бойовиків. У нас за правилами потрібно здавати кільця для того, щоб кількість кілець збігалась з кількістю використаних гранат, але їх теж легко знайти і здати, а гранату при цьому сховати десь у себе в кишені. Це велика проблема і велике питання для будь-якої країни, яка веде війну. І ця ситуація буде тільки погіршуватися.
Новини України — From-UA: - Що потрібно робити владі у таких ситуаціях? Як реагувати?
Мирослав Гай: - В першу чергу, з військовослужбовцями, які пройшли зону бойових дій, які мають досвід участі в бойових діях, потрібно працювати зокрема з психологічної підтримки. В цивілізованих країнах, наприклад, в таких країнах, як США, після повернення з зони бойових дій, там теж є випадки, коли військові скоювали ті чи інші злочини, і там це навіть легше, бо там в багатьох штатах можна вільно купити зброю, хоча і в Україні її легко купити офіційно, у нас тільки пістолети заборонені. Але все-таки там, маючи досвід багатьох війн, вони обов'язково проводять військовослужбовця, який повернувся з бойових дій, через психологічну службу. Вона може тривати декілька місяців. Ви навіть можете не брати участь в боях, а просто знаходились в зоні конфлікту, можливо, у вас загинув товариш, сталася якась позаштатна ситуація. Ви просто їздили в Ірак, Афганістан — все, це означає, що після повернення ви зобов'язані пройти роботу з психологом, здати певні психологічні тести.
Це, звичайно, не гарантує, що це на 100% забезпечить від якоїсь трагедії, але все-таки це додатковий запобіжник. Робота з психологом завжди може допомогти соціалізуватися і вийти з так званого бойового стану, повернутися до цивільного життя. Ви маєте зрозуміти, що військовослужбовець місяць, два, три, рік, п'ять років знаходиться в зоні бойових дій, і він звикає жити зі зброєю так, як цивільна людина звикає жити з гаманцем чи з мобільним телефоном, не випускаючи із рук, ходячи навіть зуби чистити, маючи цю зброю в руках. Відповідно, ви звикаєте, тому що від цього залежить ваше життя. Це чарівна палочка, яка дає вам ілюзію вашої безпеки. І дуже багато військових, які повертаються на “гражданку”, вони не відчувають себе комфортно, не маючи особистої зброї. Це нормальна ситуація для військових.
Але через те, що ви ж не будете ходити по вулиці з помповою рушницею, якщо вона навіть у вас є, легально зареєстрована зброя з карабіном, а пістолети у нас поки що не дозволені для самозахисту. Деякі військовослужбовці несвідомо, умовно кажучи, не усвідомлюючи неправильність таких дій, для самозахисту тримають гранати. Таке бувало. Слава Богу, що це не часті випадки. Але ви маєте зрозуміти, що якщо б це був поодинокий випадок, який стався вчора, можна було б сказати, ну, окей, це випадок окремого якогось, можливо, божевілля, але таке буває, і це трапляється не перший раз. Слава Богу, це не масово, все-таки більшість розуміють, що набої, боєприпаси, зберігання незареєстрованих речовин може привести до кримінальної відповідальності. Найголовніше, що в критичній ситуації, воно вас не врятує.
У мене особисто була, на жаль, така трагедія минулого року, і вона зачепила до певної міри мене особисто. Мій товариш, який зовсім геть не був військовослужбовцем, відслужив у Нацгвардії і не брав участі в активних боях (сам він відомий український режисер, який зняв всесвітньовідомий фільм “Міф”, який був і на Канському кінофестивалі), повернувшись з аеропорту, він привіз з собою трофейну зброю, гранати, і, на жаль, покінчив життя самогубством. Не будучи військовим, а будучи цивільною людиною, він привіз цю зброю для того, щоб якщо розшириться війна, мати певний захист. Це дає певне відчуття захисту. Але насправді скористався зовсім не для боротьби з зовнішнім ворогом, а з внутрішнім, і застрелився з цього трофейного автомату. Я знаю, що у нього були свого часу думки використати гранату, але, можливо, через якісь певні естетичні або безпекові питання для оточуючих, він скористався автоматом, а не гранатою.
Новини України — From-UA: - Мирославе, співчуваю вам. Що, на вашу думку, було причиною таких дій?
Мирослав Гай: - Я вже не кажу про те, яка кількість цивільних у нас з зони бойових дій не проходить жодної психологічної реабілітації, допомоги, до того ж у нас немає будь-якого контролю за цим. Наразі було створено Міністерство ветеранів, тому що проблеми, які пов'язані з ветеранами, і не тільки проблеми, а й навіть елементарні речі, як соціальний захист, як їх повернення до цивільного життя, допомога з соціальною адаптацією, — вони не вирішувались роками через те, що Міністерство соціальної політики не може займатися одночасно і ветеранами, і пенсіонерами, і багатодітними родинами, і сиротинцями. Категорія ветеранів зараз дуже велика в Україні, починаючи з Афганістану і закінчуючи сьогоднішніми учасниками Операції об'єднаних сил.
У нас десятки тисяч людей пройшли війну чи перебування в зоні ООС. Але воно фактично запрацювало тільки у минулому році. Навіть не встигло налагодити роботу, а його вже фактично знов поєднали з Мінсоцем — це зробила вже нова влада. Крім того, було знищено інструмент цього міністерства у ВР, такий як Комітет з питань ветеранів. Вони кажуть, що ні, просто реорганізували, поєднали з іншим — ні, знищили. Тобто фактично немає зараз Міністерства ветеранів, воно не є повноцінним, бо воно інтегровано в інше міністерство, і воно не має інструментів для роботи в законодавчому органі влади.
Що це означає? Це означає, що будь-які програми з соціалізації і реабілітації ветеранів, за допомогою яких можна вирішити ті чи інші складні питання, з якими людина зіштовхується, коли повертається з війни, вони зависають у повітрі через причини, які я назвав. Відповідно, це означає, що будь-які програми, які цілеспрямовані виключно на ветеранів, їх буде складно просувати, складно буде знаходити розуміння у ВР, складно буде просто проводити аналітичну роботу.
Новини України — From-UA: - В такому випадку що залишається робити пересічним громадянам? Як гарантувати безпеку простим людям?
Мирослав Гай: - Тому, звичайно, таких випадків, на жаль, буде більшати. Не хочу нікого лякати, я просто намагаюсь пояснити механізм, з яким ми зіштовхнулися. Нам загалом потрібно усвідомити декілька важливих аспектів. Перший аспект — це що війна надовго. Як це визначити? Всі обіцянки нової влади про мир можна ставити під сумнів, виключно базуючись на історичному досвіді. Ми бачили Осетію, ми бачили схожу ситуацію в Абхазії, ми бачимо Придністров'я. Всі ці території досі мілітаризовані, вони досі окуповані, і вони під загрозою розгортання нового воєнного конфлікту в будь-яку секунду. Ми бачимо ситуацію в Сирії. Ми взагалі бачимо, що період стабільності, який був більш-менш довготривалий, він фактично добігає кінця. Це перше. Треба розуміти, що війна в Україні надовго, тому що немає механізмів її припинення. Вона може затихати, вона може набувати інших різних форм, але сама як війна вона буде тривати доти, доки Росія не поміняє її стратегічні плани. А це пов'язане з багатьма аспектами, на які Україна сама вплинути не може.
Друге, що нам потрібно розуміти, навіть якщо війна закінчиться, кількість людей, які пройшли зону бойових дій, в Україні навіть не десятки тисяч, а мільйони. Діти, яким було по 16 років, які живуть на окупованих територіях, або на наших звільнених територіях, або в “сірій” зоні, їм зараз по 21-22. Тобто, відповідно, у нас виросло ціле покоління людей, яке пройшло зону бойових дій в абсолютно різних іпостасях: і як переселенці, і як люди, які на окупованих територіях проживають, і як військові. У нас немає майже жодного села в Україні, де не було хоча б одного загиблого в цій війні, або військовослужбовця, або щоб хтось зі знайомих не стратив людину, або щоб людина не пройшла зону бойових дій. Відповідно, проблема ветеранів, переселенців, і взагалі “луна війни”, як її називають, вона буде тривати ще довго.
Третій важливий аспект. Кількість замінованих територій за ці шість років просто вражає. Кількість нерозірвавшихся з тих чи інших причин набоїв, пострілів, мін велика. Війна закінчиться, а розмінування буде тривати ще десятки років. Як зараз знаходять після Вітчизняної війни і досі вибухівку того часу, так само і зараз, тільки зараз ще й методи постановки цих вибухових пристроїв набагато покращились і були використані на Донбасі. І я боюся, що можливі випадки підриву мирного населення, або худоби, тварин на вибухових пристроях. Нагадаю, що у нас були випадки. За минулий рік, як мінімум, два чи три підриву дітей, причому в тилу, не в зоні бойових дій. Був підрив біля транспортного засобу, був підрив, коли діти залізли до дідуся в якийсь саморобний сейф, і підірвалися. Тобто третій аспект, що навіть коли закінчиться війна, ще буде довготривалий час розмінування, а він зазвичай забирає в три-чотири рази більше часу, ніж сама війна. От і рахуйте: шість років війни, а нам потрібно 10-20 років на повне розмінування, бо карт мінних полів як не було, так і немає. А що там мінували росіяни масово, це взагалі “тера інкогніто”.
Треба підійти до цього питання свідомо. По-перше, потрібно переглянути політику стосовно ветеранів. Треба негайно переглянути політику стосовно переселенців, це взагалі у нас категорія не захищена, а давайте їх відверто називати біженцями, внутрішньо переміщеними особами, це люди, які тікали від війни.
І загалом треба вже потроху думати, піднімати питання, а як ми будемо працювати з молодими людьми, які втратили країну, опинилися на окупованих територіях в 5-10-12 років. Зараз вони на 6 років старше, вони живуть під впливом російської пропаганди, в зоні бойових дій, в страшенних умовах. Яким чином ми будемо налагоджувати з ними стосунки? А я дам відповідь: за допомогою міжнародних організацій, міжнародних фондів, церквами, якимось культурними проектами, проектами з реабілітації. Це все теж окрема річ.