Сьогодні, на жаль, можна констатувати один факт: те, що так звані політичні еліти України намагаються про себе якось заявити, дійсно не відповідає нашим національним вимогам та підходам щодо розбудови незалежної суверенної держави Україна. І це проявляється саме в відношенні політичних сил до такого питання, як членство України в НАТО.
Чому саме так? Все дуже просто. Основна проблематика сьогодні полягає в тому, наскільки провладні сили готові вирішити питання стосовно правильного підходу до таких речей, як проведена приватизація, тому що це цілком буде зачіпати їх в питаннях, пов’язаних фактично з розпродажем техніки і озброєння. Тому що знов ми можемо опинитися в такій ситуації, коли хтось з якогось переляку надбання наших предків, створення тієї чи іншої зброї, вирішить на свою користь, розпродавши її і поповнивши свої гаманці. І ось саме всі ці речі заважають всім поколінням політиків, які знаходяться при владі, прийняти правильне рішення, тому що всі їхні статки прийшли фактично шляхом пограбування власного народу, як би, на жаль, це сумно не звучало.
Звідти і підходи до НАТО. З одного боку, є вимога, тому що суспільство бажає безпеки від агресора. А з другого боку, є побоювання, що фактично з отриманням членства НАТО і не дай бог Євросоюзу, сюди прийде потужна економічна команда Заходу, яка почне в економічний спосіб робити речі, які призведуть до того, коли олігархи-можновладці втратять свої статки. І це є домінуючим фактором побоювання вступу України в НАТО, а не якісь міфічні стандарти.
Дуже негативним сигналом, який посилається у суспільство, є те, що деякі політики говорять, що вони не бачать протягом 10 років можливості України вступити до НАТО. Тому ми сьогодні повинні голосувати за ті політичні сили, які в своїх програмах будуть чітко визначати інтеграцію України до НАТО: без цього немає можливості вижити, зберегти цю територію, тому що агресор, з яким ми маємо справу, значно потужніше і сильніше в питаннях створення зброї, в питаннях її накопичення і застосування – у нього практика, яка рахується століттями. І тут необхідно зрозуміти, що нам потрібно НАТО, якщо ми хочемо зберегти державу.
І ось ці протиріччя між побоюванням лишитися статків, які домінують сьогодні у представників влади, з одного боку, і реальна необхідна річ — захистити державу, вона, по великому рахунку, і змушує можновладців під тиском іноді так званої п’ятої РФ робити кроки, які не йдуть на користь Україні.
Не забувайте, що це третя спроба вступити в НАТО, досягти чогось щодо відносин з Альянсом. І якщо ми проаналізуємо всіх тих — а хто на арені? – то побачимо ті ж самі обличчя, які були й першого разу, тільки вони займали більш скромніші позиції. Потім був другий раз, і ці хлопці займали середні позиції, і зараз третій раз, коли ми бачимо, що ті хлопці займають дуже серйозні позиції. Тобто ми чітко бачимо, що ті, хто був найуспішніший в просуванні цієї ідеї в 1998 році після Бухарестського саміту, вони використовуються негативною політичною елітою заради того, щоб ми не ввійшли і не стали повноправним членом НАТО. А сюди ще тепер потрібно додати російський компонент, який постійно домінує.
Іноді лунають заяви на кшталт того, а хто нас чекає в НАТО? Завжди є така відповідь: не постукавши в двері, ніхто не відчиняє. Це з одного боку. А з іншого боку, якщо ви мали такий потужний інструмент плану дій щодо членства в НАТО, як річна національна програма, і банально перетворили його на план двостороннього співробітництва між Україною і НАТО, не виконавши і не досягнувши елементарного мінімуму в своїх стратегічних документах, як доктрини, стратегії, коли ви не досягли моментів, які пов'язані з процедурами, які такі ж самі, як в державах-членах НАТО, коли ви не змогли побудувати нормально демократичний політичний контроль в цій державі, то яке бажання і запрошення від країн-членів НАТО ви очікуєте? Прийняти цю олігархічно-клептократичну Україну? Та ніхто на це не піде, тому що немає безглуздих.
Які б протиріччя не існували в НАТО, вони не настільки самогубці, щоб приєднати до себе ще країну, яка фактично не має сталої серйозної політичної структури з усіма елементами демократії, захисту прав і свобод людини. І це і є основна проблема. Коли я, як українець, піду наступний раз голосувати, буду шукати того бранця, який буде чітко казати, що він готовий привести Україну в НАТО за час своєї каденції. Ми вже втратили більше понад 10 тисяч людей, тож скільки ще нам треба втратити, щоб переконати політиків, що це питання нагальне? Тому що тільки це може захистити сьогодні як пересічних українців, так і державу Україна.