Володимир Паніотто. Про ставлення до російської мови і втрачене повітря
04.02.2019 11:25

Володимир Паніотто. Про ставлення до російської мови і втрачене повітря

У 1991 році в Україні було більше половини російськомовних людей. У дослідженнях тоді ми пропонували на вибір російську й українську анкети – 55% обирали російську, а зараз – 47%. І це при тому, що немає Криму.

Ставлення до російськомовних українців – одна з головних проблем країни.

Комп'ютерна модель показує, що у східному регіоні за 15-20 років радикальних змін щодо мови не відбудеться. Тобто на українську масово ніхто не перейде, що б не робили. Ми маємо миритися з тим, що у нас є російськомовні українці.

Співвласник КМІС і мій друг Валерій Хмелько ще у 1994 році написав статтю "Третій рік незалежності: що виявили другі президентські вибори". Один із висновків такий:

"Зацікавленість більше половини громадян України у збереженні тієї можливості користування російською мовою, що була звичайною для них майже все їхнє життя, – це така обставина, з якою мають рахуватися всі політики, котрі дійсно прагнуть зберегти цілісність української держави [...] Імперськоорієнтовані діячі Росії вже пропагують ідею захисту і, фактично, об'єднання всіх російськомовних людей [...]

Думаю, що для укріплення державності необхідно переосмислити національну ідею. Осмислити її як ідею політичну, позбавити її мовно-етнічного наголосу і зосередити зусилля на формуванні єдиної політичної нації, всі представники якої зможуть вважати себе українцями".

Гадаю, якби до висновків Хмелька прислухалися, інтеграція України була б більш високою і, можливо, Росії не вдалося б спровокувати конфлікт на Сході.

Якби принципи українізації були більш гнучкими – вони не були б такими болісними для Сходу. До російськомовних українців все ж таки ставилися не зовсім, як до повноцінних громадян. Зусилля щодо української мови повинні бути протилежно пропорційні віку – чим молодший, тим більше треба зосереджуватися на мові. Починати потрібно з дитячих садків, шкіл, потім вишів.

Один підхід – це силові методи, заборони, наприклад, вимикати ті чи інші канали. Мої друзі в Одесі, приміром, просто шаленіли, коли, здається, у 2005-му там вимкнули російський канал "Культура".

Інший метод – заохочення, створення додаткових можливостей для тих, хто переходить на українську мову. Гарний приклад – побудова Києво-Могилянської академії. Із самого початку були жорсткі вимоги до знання української при вступі. І батьки розуміли: якщо ти хочеш, щоб твоя дитина отримала класну освіту, ти маєш щось зробити, щоб вона добре знала українську мову. Це добровільно, а не примусово.

Детальніше – Радянська людина. Чому ваш сусід сумує за Союзом

Можна ж зробити так само – складати гроші у фонди, які б доплачували тим, хто переходить на викладання українською. Треба було мотивувати, а не забороняти.

На початку 2014 року, в перші дні, коли перемогла нова Верховна Рада, Кириленко виступив і запропонував скасувати закон Ківалова-Колесніченка. Він недолугий, в ньому є недоліки, але він був реально компромісним і фіксував статус-кво. І на той час, враховуючи ситуацію в Криму і на Сході, його скасування було злочинно невчасним.

І Верховна Рада проголосувала за скасування. Втім, Турчинов як виконувач обов'язків президента обґрунтовано не підписав скасування цього закону.

Те, що закон скасовано, знали всі, а те, що його скасування не було підписане, і він продовжує діяти, – майже ніхто не знав.

Коли закон про мову скасували, ми, соціологи, були шоковані. Бо очікували страшних наслідків. Ми телефонували нашим знайомим депутатам, розмовляли з ними, але вони поставилися до цього несерйозно.

Мова завжди посідає останні місця в ієрархії проблем в опитуваннях, тобто вона не виглядає як серйозна проблема. Коли у людей питають про якість життя, то про повітря не згадують. Вони дихають ним весь час, і їм у голову не приходить, що його може не бути. Проблеми приходять тоді, коли їм це повітря перекривають.

Мова – це те, чим ми користуємося з ранку до вечора щодня. Ми це просто не усвідомлюємо. Коли ти не можеш розмовляти зручною для себе мовою на роботі чи десь в іншому місці, то це страшенно дратує.

Тому проблема мови просто недооцінюється, а насправді це є одним з дуже суттєвих питань. І до змін треба підходити дуже виважено і обережно.

Ми маємо забезпечити не високі темпи українізації, а їхню незворотність.

Володимир Паніотто
український соціолог, доктор філософських наук, генеральний директор Київського міжнародного інституту соціології, професор кафедри соціології Університету «Києво-Могилянська Академія»