Проблема українського правопису не просто на часі, а вона затрималася щонайменше на 28 років. Якщо Українській державі 28 років, а вона послуговувалася радянською версію української мови, правописом 1933 року, від Сталіна, Постишева, Кагановича, Олінтера і Затонського. І тодішній міністр освіти Скрипник наклав на себе руки після того, коли підписав той правопис, розуміючи, що його по-іншому вб'ють. Практично всі члени правописної конференції, яка відбувалася у Харкові в 1926 році, були репресовані, розстріляні, а деякі з них позбавлені наукових звань, і їхня наукова діяльність була заблокована. Як могло українське суспільство 28 років писати за правописом чужинців — Сталіна і Кагановича — питання риторичне. От так, як воно може далі жити, сповідуючи совковий принцип у ставленні до влади зокрема.
Тому проблема реформи українського правопису виникла ще в 1993 році на конгресі україністів, і в 1994 році була відповідна постанова уряду про негайну реформу українського правопису. Реформа українського правопису — це насправді повернення до питомих норм української мови. Ми повернули собі синьо-жовтий прапор? Повернули. Ми повернули собі державну мову? Повернули, хоча в скроєному варіанті. Ми назвали себе суверенною державою, проголосили декларацію про незалежність? То як можна було досі писати за сталінським правописом?
Але що ми отримали? Ми отримали насправді не питомий український правопис, а осучаснений варіант, і зберегли значною мірою радянську версію. Тому що правописна комісія, починаючи з 90-х років, змінювалася тричі. Ця правописна комісія, яка напрацьовували норми, за своєю суттю абсолютно роздвоєна, амбівалентна і контраверсійна. Коли Кабінет міністрів Яценюка давав постанову про створення правописної комісії, то всі комісії дуже добре порахували людей, які будуть дерадинизувати українську мову і демосковитизувати.
На виході ми отримали гібридну версію, тобто синтез радянської і української мови. Йдеться, в першу чергу, про нормалізацію написання слів чужомовного походження. Чому? Тому що в 1926-1928 роках цей розділ писав видатний український мовознавець Олена Курило, яку було знищено. Починаючи з 1937 року ми про неї не маємо жодної інформації. Так от вона слова чужомовного походження передавала в цьому правописі відповідно до фонетичних норм української мови.
Що було зроблено у 1933 році? Всі ці слова отримали російську версію. Якщо московит каже Ейнтштейн, то українець теж має казати Ейнтштейн замість Айнтштайн. Якщо московит каже Рейн, то чому українець не має казати Райн? Якщо московит каже кафедра, то чомусь українець має казати так само. Якщо москаль каже аудиторія, то чому українець також має вимовляти цей дифтон двох голосних, що не характерно для української мови? Що запропонував цей правопис? У дифтонах “ау” запропонував паралельний варіант на зразок аудиторія і авдиторія, пауза і павза, тобто майте і українську форму, і російську — тіштеся! Прекрасно, правда? Майже також, як недолуга ст.10 Конституції: в першій частині українська мова державна, в другій частини ми чому захищаємо мову окупанта — російську. Тобто ми маємо яскравий приклад нездатності більшості мовознавчої еліти розірвати із московськими нормами.
Що є позитивного у цьому правописі? Що ми таки добилися, що іменники в родовому відмінку однини жіночого роду третьої відміни на зразок любов, радість, незалежність, соборність можуть мати закінчення “е”. Уявіть собі — можуть мати, тоді коли українська мова мала ТІЛЬКИ закінчення “е”. В правописній комісії ці норми терли впродовж трьох років, і в одній з версій була запропонована дика пропозиція — що зберігаємо форму радості і незалежності лише у художньому стилі. А сьогодні — о, велика ПОБІДА, форми соборностИ, незалежностИ, радостИ, як варіант, характерні для всіх стилів, тобто в офіційно-ділових документах, в публічному і в розмовному стилях.
Щодо початкового И, що завжди було в нашій мові, і цю норму відстоїв геніальний український письменник Володимир Дрозд, коли в 70-х роках видавав свій роман і домігся того, щоб роман називався “Ирій. То що ми маємо у чинному правописі, у тому, який нам запропонували? Ми маємо чомусь лише дві форми: Ирод — Ірод і кудись зник Индик — Індик. І це тоді, коли у словнику Бориса Грінченка ми маємо 99 слів з початковим И. То для правописної комісії словник Бориса Грінченка не указ? Праці Михайла Грушевського не указ? Лесі Українки, Івана Франка, Шевченка не указ? Вони всі вживали И в початковій позиції. В народній пісні співається Индик-пиндик, а не Індик-піндик! В результаті ми маємо такий гібридний варіант, який свідчить про те, що українці намагаються поєднати непоєднуване: радянське з питомим, українське з московським, і богові свічка, і чортові кочерга.
Вітаю, що нарешті в українській мові є проЄкт, ріЄлтор. Звісно, не хочеться навіть говорити про такі смішні речі, як правопис слів разом і окремо, тому що це суто технічні, на зразок разом мініспідниця, віцепрем'єр і т.д. ПІВ — пишемо окремо. Нормальні люди давним-давно зі всіма словами ПІВ пишуть окремо. Це дике правило, яке було скальковано з русского языка. Чим ще можна потішитися? Це, напевно, під впливом моєї критики, яку я неодноразово дуже голосно опублічувала — форма ТАТО у множині. Була дика форма називного множини татА, і дика форма родового відмінка множини — тат. В остаточному варіанті, слава Богу татИ і родовий відмінок — татІВ. Тобто деякі мікрозауваження враховані, і за це дякую.
Можливо, люди ще не дочиталися, що в по батькові не маємо вже Ігоровича, а маємо Ігорьовича. Для Західної України це надзвичайно дивна форма, тому що галичани “Р” вимовляють твердо. Тим більше, що у називному відмінку після “р” ми не пишемо “ь”, як, наприклад, у Василь: Василь і Васильович — тут природно, що форма по-батькові буде з “ь”. А щодо форми Ігорьович, то вона, звісно, викликатиме несприйняття у значної частини України.
Цей правопис просто відображає загальні тенденції суспільства. Не йдеться про правопис, йдеться про вектор розвитку держави — держава розвивається гібридним шляхом, і чим довше вона таким шляхом буде розвиватися, то насправді цей розвиток буде щоразу ставати заповільненішим і заповільненішим. Українці не вміють розірвати пута з колоніалізмом, радянизмом і московизмом різко. Вони не вміють перестрибнути через прірву, принаймні їхня більшість. Вони зависають над нею, та ще й нарікають на те, чому їм так неприємно у стані цього зависання.