Закладки Порошенко у владних вертикалях, стратегічних платформах державної політики і радикальному супротиву будь-яким діям нового президента поволі формують внутрішньо-громадянський конфлікт і нестабільність. Вони дрібними підстрибами рухаються від фронту - до падіння гривні. Якщо партія мільярдера «Європейська Солідарність» ще не може кинути виклик новій політичній адміністрації, то це успішно робить розпущений парламент і Уряд. Законодавці ігнорують главу держави, не включивши до розгляду жодного з десяти поданих ним алярмових законопроектів. Уряд розподіляє, задовольняє, втримує, балансує, збирає. Жодної спроби діяти спільно з президентом. Прем’єр Гройсман, відкинувши його зрозумілу вимогу подати у відставку, об’єднався в політичну фронду із Верховною Радою Парубія. За ними – густа тінь Петра Олексійовича.
Пінчук привіз на Банкову, в чергове, Кучму. Тестя. Як і в час Порошенка. Нічого особистого. Бізнес. У Зеленського практично немає маневру. Представництво США в Києві зведено до мінімуму – Волкером без зрозумілих повноважень Держдепу і тимчасовою повіреною Квін, яку спішно привезли з Парижу. Як і у Венесуелі. Наступний крок – «віртуальне посольство», яке свого часу презентувала для Ірану Хілларі Клінтон. І це в умовах війни з РФ, коли в Конгресі США політичним консенсусом підготовлений законопроект про підтримку України і надання їй статусу важливого союзника поза НАТО. Якого відмовився в 2014 році надати президент Обама, образившись на Порошенка за Женеву.
В Європі розбрід і хитання. Брекзит отруїв Велику Британію і погрожує їй внутрішнім розколом. Лі Пен перемогла Макрона на виборах до Європарламенту. У Меркель – розвалюється коаліція, а в Німеччині наростає криза національного лідера. Греція та Італія занурюються в рецесію. В Австрії, після невдалої спроби змови політиків із олігархами Путіна, – перезавантаження влади і ознаки внутрішньо-національної кризи. Польща пришвидшує будівництво «форту Трампа» і озброюється «по дорослому» американською силою. Вона, разом з Угорцями, Румунами і Москвою, вимагає від Києва не лише мовної лібералізації, але й відмови від історичної пам’яті. Путін висунув ультиматум: прямі переговори з бойовиками, зухвало надавши в той же час їм «спрощене російське громадянство»; створення за рахунок України на Донбасі квазі-державної воєнної автономії із всеосяжним прощенням (амністією) всіх бойовиків; і – забути про Крим. Як українську суверенність.
28-29 червня на G-20 Трамп буде домовлятися з Путіним про якийсь альянс і всеосяжну ядерну угоду. Після провалу переговорів з КНДР, торгової війни з Китаєм, яка втягує світ у нову непередбачувану важку фінансову кризу, ідейний економічний і оборонний конфлікт з ЄС, воєнно-дипломатичні провали в Іраку, Сирії і Венесуелі та балансування на межі воєнного конфлікту з Іраном, президенту США вкрай потрібна перемога для відновлення свого виборчого рейтингу, який лихоманить на критично низькому рівні. А тут іще пошуки демократів юридичної бази для його імпічменту. Запрошення Зеленського на майбутнє до Білого Дому якраз може бути пов’язано з використанням України як ресурсу для угоди з Путіним і політичної боротьби із своїм основним опонентом від демократів. Ну, хоча би тому, що його найбільш відданий консельєрі Руді Джуліані, останню обставину не лише не приховує, але й тримає її у найвищій точці кипіння.
Президента Зе жорстко спрямовують до Мінська, штовхають і хвалять за мирні наміри. Леонід Кучма ніби отримує нову легітимність для переговорів з бойовиками. Нова креативна «95» адміністрація, вірогідно, розуміє, що таким чином ще більше легітимізується і Мінський процес, частиною якого є Тристороння контактна група. Добре, що в останню мить президент скасував участь у ній Начгенштабу Хомчака. Це прикінцево дало би сигнал, що Київ приймає факт внутрішньої, громадянської війни. В Брюсселі, з велотренажера, президент Зе бачить, як і Петро Порошенко, завершення війни на Донбасі лише мирним шляхом і під зіркою Нормандського формату. Нічого нового. Навіть у дивній заяві по залученню чи то українських олігархів, чи то закордонних інвесторів «для відновлення Донбасу». Як на мене, то литовський «план Маршала» для України, при всій його віртуальності, більше реалістичний.
Логіку президента неважко зрозуміти – він, будь-якою ціною намагається зупинити бойові дії на Сході. Тобто, припинити там війну низької інтенсивності. Вбивства, каліцтва, знищення залишків інфраструктури. І обміняти заручників-військовополонених. Всіх на всіх. Без Медведчука. У Кучми єдиного є прямий вихід на Кремль і довіра до нього в Києві і Москві. Зовсім не виключено, що в тандемі з Лукашенком він буде шукати переговірний майданчик для прямої зустрічі Зеленського з Путіним. Якщо вона буде санкціонована Брюсселем і Вашингтоном або за їхньою участю. Інакше – почесна капітуляція. Проблема тільки в тому, що ініціативу українського президента не прийнято Москвою і ніяк не оцінено. Швидше навпаки. Інтенсивність російської артилерії, яка контролює чи не кожен квадратний метр фронтової і внутрішньої тилової території сутньо виросла. З важкими втратами і жертвами. В умовах нових мирних ініціатив президента наші ЗСУ змушені демонструвати смертельну лояльність і нарощувати психологічну травму окопного синдрому.
Ще Коломойський. Його заява про необхідність державного дефолту налякала не лише останніх інвесторів, які панічно втікають, але й фінансові ринки та українських донорів. Гривня починає падати з парашутом, який може не відкритися.
Друга проблема – ще складніша. Петро Порошенко сам, особисто, очолював олігархічний консенсус. Як і Янукович. Він хотів стати першим олігархом України. Ці думки не покидають його й тепер. Володимир Зеленський об’єктивно на це не здатний. Ігор Валерійович вважає його слабким, недосвідченим і без важкої інтелектуальної артилерії. Тому, він почав не лише через чисельні інтерв’ю формувати вертикаль влади для нового президента, але й намагається від його імені підписати новий олігархічний консенсус. З благим наміром – унеможливити супротив бізнес-холдингів політиці президента. Очевидно, що Зеленський змушений всіляко дистанціюватися від свого старшого бізнес-партнера. Тим більше під тиском адвоката Трампа і чисельних справ, які заведені ФБР на героя війни 2014 року з Путіним. Тому, Коломойський буде намагатися привести в парламент власні політичні фракції під приводом підтримки «Слуги народу». Наприклад, харківсько-одеську партію «Плохих Ген».
Відповіддю на нарощуванні кризи президентства Зеленського могла би стати повна реінкарнація функцій РНБО. Це єдиний конституційний робочий, оперативно-координаційний, аналітичний, стратегічний і геополітичний за своєю суттю, орган президента. В ньому одночасно можуть засідати всі перші очільники держави, включаючи прем’єра і спікера. Президент Зеленський тут може створити власну команду, якій він довіряє і приймати єдині рішення, відмовившись від різноголосих радників і впливових, багатих, всесильних, вічних, тіньових власників держави – олігархів. У них достатньо ще не випробуваних на президентові із натовпу єзуїтських способів і солодких «заманух» для чесної, наївної, романтичної і простої людини. Якою і залишається, поки що Володимир Зеленський.
Президенту варто не допустити прихованого управління собою і вийти з повістки Петра Порошенка та ультиматуму Путіна. В його оточенні, на жаль, немає реальних стратегів і професійних аналітиків здатних до одночасного формування політики м’якої сили та ліберальної демократії. Україна може вижити виключно як воєнна держава, вміло та ефективно поєднавши стратегію війни із сучасним ліберальним порядком. В умовах вільноринкової економіки, створення незалежних систем стримувань і противаг, забезпечення західного рівня прав і свобод людини, захисту її економічних та особистих інтересів.
Нічого нового. Це все було в інших. Фінляндія в десять разів багатше живе від Росії завдяки виключно інвестиціям в демократію і свободи.