Українізація – це об'єктивний процес речей. Ще до утворення держави Україна почалася поступова дерусифікація, і нагадаю, що перший закон про мови був прийнятий у 1989 році ще Верховною Радою УРСР. Він фактично розпочав процес поступового повернення української мови в міста і в регіони, де вона перед тим витіснялася. Тепер мало хто приділяє уваги процесам початку 90-х, а насправді найбільший і найпотужніший процес дерусифікації відбувся саме тоді. Саме тоді офіціально було переведено навчання українською в вузах, в дошкільних учбових закладах, в значній кількості шкіл. І протягом всіх влад, навіть, як не дивно, за часів президентів, і не лише Ющенка, а навіть і Януковича, кількість шкіл українських щорічно зростала.
Це свідчить, що це об'єктивний процес, пов'язаний з утвердженням незалежності, який не залежить лише від законодавчої бази. Він обумовлений історично. Законодавча база може або уповільнити цей процес, або прискорити. Уповільнити — як приклад з законом Колісніченка-Ківалова, який був спрямований якраз на спробу загальмувати ці процеси, але не зумів їх зупинити. Або можна говорити про прискорення цих процесів, коли вони приймаються не одним законом, а цілим комплексом, і одним з таких елементів є квоти на радіо і ТБ.
І тепер можна говорити, що новий закон про мову унормовує цей певний комплекс. І очевидно, що цей процес може певною мірою прискоритися, але не все залежить лише від цього. Головне це є суспільний консенсус. Що не вистачає законодавчій базі і суспільному консенсусу? Мова повинна бути не лише елементом нормотворення і вжитку в державних бюрократичних інституціях, елементом лише освітніх процесів, а міфом, який би міг сполучати націю.
Саме тому, коли п’ять років тому був реалізований волонтерський проект — безкоштовні курси української мови — гаслом було “Навчи друга розмовляти українською”. Про що це свідчить? Що людина, яка не може розмовляти українською, але вона хоче — вона вже друг, і ми протягуємо руку дружби. Не насилуємо, не вимагаємо, а протягуємо руку дружби і готові допомагати. Ось чого не вистачає в суспільстві — це розуміння, що треба допомагати. Не вимагати, щоб хтось говорив українською мовою, а допомагати, щоб хтось говорив українською мовою. А це не вирішується законом, це повинна бути суспільна ідея — що треба допомагати вчитися.
У нас реально ситуація, що майже половина населення спілкується російською. І потрібно не вимагати від них переходити на українську, а допомагати. А для цього потрібне розуміння як державних інституцій, так і україномовної частини суспільства, яка повинна не сприяти тиску на інших, а навпаки — перетягувати на свій бік. А це може бути тільки з любов'ю, тільки з добротою.
Тому до законодавчої частини ставлюся з розумінням, як до необхідності, але вважаю, що її недостатньо в тій мірі, що в суспільстві повинна панувати доброта в лінгвістичному просторі. Інакше ці процеси можуть використати з абсолютною контртезою. І ми побачили, як під час Майдану спроба скасування абсолютно невдалого в ганебний спосіб прийнятого закону Колісніченка-Ківалова була використана Росією для обґрунтування експансії і агресії на території Криму і Донбасу. Ми повинні з тих уроків винести зерно, що навіть закидів не може бути на нашу адресу. Тобто це повинно бути зроблено з добротою і любов'ю.