Президенту Голобородько-Зеленському ніяк немає альтернативи. Жодних маркерів готовності українців підтримати «старих», особливо «прокремлівських» політиків.У горизонті ближнього часу сумнівів в його перемозі, як і його дуже дивної партії, бути не може. Це при тому, що у нього критично відсутня внутрішня повістка і крихка зовнішньополітична архітектура.
Поки що, він не президент історії. Як би і є. Але контури його державного образу розмиті. Volens-Nolens. Хоче все змінити, але виникло стійке враження, що завтра (умовне)може кинути булаву і піти. Порохоботи аплодують.
Вирвані із різних контекстів ідеї, благородні наміри щирого неофіта, містечкова простота і чесність зрослися в симбіозі із непослідовністю, агорафобією. Наслідки– «відосики», відсутність лідерської мотивації, схильність до рішень під внутрішніми і зовнішніми навіюваннями, втрата харизматичності. З якимось пацанячим авторитарним контролем. Далеко неповний портрет.
Чому ж більше половини виборців все ще вірять в Зеленського?
З одного боку, вони критично не вірять іншим. І вже не змінять до них свою позицію.
З другого – як ментальні гречкосії сподіваються, що Зеленський десь там має глибоко схований потенціал справжнього лідера, державника і захисника. Вони, самі цього не підозрюючи, бачать його у «вікні Овертона»: диджиталізація, LIFT, як стати президентом та залишитись людиною – кожен з вас президент, факінг-індустрія, челендж, тощо. Між юним блогером і активістом-айтішником. Така собі спрощена система програмування свідомості суспільства. Магія слів і декорацій мізансцен. На початку – навіть смішно, наївно, далеко від реальності. Непомітно розмиваються якісь усталені цінності (Майдан, патріотизм), тверді опори (державні атрибути, добровольці), орієнтири (Росія – агресор і ворог, ЄС і НАТО – єдина гарантія суверенної державності), надії (справедливий суд, реформи, подолання корупції).
Виборці, за відсутністю конкретної альтернативи, стають залежними й заручниками. Синдром меншого зла. Гарбуз перетворюється в карету. Наочний приклад цього «вікна» - гомосексуалізм. Спочатку за нього страчували. Потім – визнали лише відхиленням, але природнім. Тепер він,швидше, частина нормальності, хоча й не зовсім звична. Від немислимого до звичайності. Дами із бородами в сексі-панчохах і мережевій білизні заполонили медіапростір. Модно і престижно пройтися Хрещатиком парадом з геями.
Це глобально працююча технологія.Вона дозволяє легалізувати будь-яку ідею. Вікно рухають, міняючи так зване «віяло можливостей»: від стадії «немислиме-неможливе», повністю чуже суспільним очікуванням, неприйнятне, до стадії – «актуальна політика», прийняте масами і закріплене в Законах.
«Вікно Овертона» відчинив для нас Петро Порошенко. Як катехізис для обслуговування власних інтересів і потреб,масштабних корупційних схем.Воно рухалось армією «порохоботів». Але відштовхнуло більшість українців.
Нас цікавить головна тема – відновлення повноцінного державного суверенітету і як діяло «вікно Овертона». Чи не було це доленосне питання глобальною технологією маніпулювання: від немислимого (чисельні гарантії Україні світу і РФ) до легітимізації законодавчого оформлення агресії та анексії України Москвою? Як діяв Порошенко і чому Зеленський не зміг подолати в собі п’ятого президента?
Будапештський меморандум 05.12.1994 р. підписаний лідерами трьох ядерних держав і Україною. Ратифікації не передбачалось. Стандартний, хоча і надзвичайний міжнародно-правовий договір з доволі чіткими зобов’язаннями і гарантіями. Всі тексти мовно ідентичні. Інакше це неприпустиме міжнародне шахрайство і змова проти України. Діє з моменту підписання і безстроково. Не випадково Китай приєднався до нього специфічним документом: «Заявою Уряду КНР від 4 грудня 1994 р. про надання Україні гарантій безпеки». На відміну від проросійського Міттерана, який підписав «Заяву Франції про приєднання України до Договору про нерозповсюдження».
В якійсь мірі це намагався виправити Європарламент лише у 2020 році Резолюцією щодо Договору про нерозповсюдження, звинувативши Росію в невиконанні своїх зобов’язань і «безпекових гарантій» по Будапештському меморандуму.
Це чомусь не сподобалось послиці ФРН Анці Фельдгузен, яка в інтерв’ю «Інтерфаксу» рішуче і зло принизила цей міжнародний правовий акт: «Будапештський меморандум, - це політична декларація і не більше, це не міжнародний договір… Тобто, отримати ці гарантії сьогодні просто неможливо». Вона магістр міжнародних відносин. Зеленський і МЗС сором’язливо потупили очі. Еліти і патріоти у «вікні Овертона» вже пройшли немислиме.
Перевіримо.
Будапештський договір є лише важливою частиною сукупної системи взаємосвітових зобов’язань і гарантій. Без нього Україна не мала би підстав підписувати Великий договір з Росією 31 травня 1997 р. де в ст.. 2 сторони гарантують (підтверджують) непорушність кордонів країни, і ще десятки двосторонніх угод і протоколів про взаємні гарантії.
Більше того.
В постанові ВРУ від 3 лютого 1994 р. констатується надання Україні гарантій національної безпеки з боку «президентів США та Росії… і приєднання України до Договору про нерозповсюдження (ДНЯЗ)…, а також зобов’язання з боку США, РФ та Великої Британії стосовно України поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони, утримуватись від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності або політичної незалежності, утримуватись від економічного тиску та враховувати зобов’язання не використовувати проти України ніякої зброї».
Такі гарантії й зобов’язання привели парламент до рішення «зняти застереження по статті V протоколу до Договору про СНО від 23 травня 1992 року».
Аби імплементувати попередні гарантії в національне законодавче поле, 16.11.1999 р. депутати приймають Закон «Про приєднання України до ДНЯЗ від 1 липня 1968 р.».
У п.6. вони зв’язали всі попередні гарантії і зобов’язання ядерної тріади перед Україною із «оформленням шляхом підписання відповідного міжнародно-правового документу». Тобто, Будапештського договору. Пані Фельдгузен це буде дуже важко заперечити. Якщо на біле не говорити чорне.
Аби дужче зшити крихкі, недостатньо закріплені взаємні гарантії та зобов’язання, ВРУ разом із президентом міцно зв’язують цей Закон ст.. 4 із ст.. Х ДНЯЗ від 1 липня 1968 р., залишаючи за країною право вийти із нього у випадку чітко перерахованих в обох документах «виняткових обставин, що поставили під загрозу її найвищі інтереси».
Не вийшли. Особливо коли Україна володіла достатньою для виготовлення десятків бомб кількістю високозбагаченого військового урану і плутонію, який віддала ще більш безглуздо, аніж ядерну зброю. Кволі, розгублені, не готові до власної державності 7 травня 1992-го нинішній голова не конвенційної дипломатії в ТКГ Кравчук завірив США, що Україна знищить усю ядерну зброю. Прем’єр Кучма у ВРУ в 1993-му р. намагався переконати його і депутатів залишити хоча би 46 МБР СС-24 (твердопаливних) і не потребували особливого обслуговування.
Іншими словами. Відмова України від третього глобального ядерного потенціалу була нерозривно пов’язана із гарантіями національної безпеки та зобов’язаннями непорушності існуючих кордонів. Це взаємопроникаючі і невід’ємні один від одного публічні юридичні і політичні формули. В тісно звитому ланцюгу, якорем якого є Будапештський договір.
Петро Порошенко, теж магістр міжнародного права, це розумів. Якщо ходив на лекції в КНУ. Припустимо, йому бракувало аргументів.
- КСУ, за його або депутатів зверненням, міг без напруження дати «висновок про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України».КС Росії прийняв пряму участь в агресії проти України.
- Звернутися іменем України в один або й декілька міжнародних судів із позовом (заявою) проти Росії в зв’язку з анексією Криму і продовженням неспровокованої воєнної агресії проти України на Донбасі та вимогою компенсацій і репарацій, залучивши до цього й громадян України як потерпілих.
- Провести повномасштабні консультації із Західними гарантами незалежності та вимагати зупинення членства РФ в РБ ООН на час агресії.
Шорт-лист швидких і дієвих кроків президента Майдану виживання державності українців міг бути значно довший.
Тим більше, що американці на чолі із Держсекретарем Керрі, по суті, провели в Женеві 17 квітня 2014 року разом із Главою Євродипломатії баронесою Ештон та в.о. міністра Дещицею прямі двосторонні (гаранти, потерпіла сторона проти агресора), переговори із міністром РФ Лавровим. Це і був формат Будапештського договору. Дальше – виникало зобов’язання (п.4) у США, ЄС «добиватися негайних дій РБ ООН по наданню Україні допомоги… як жертві акту агресії». Тим більше з боку ядерної держави, яка в національних стратегічних документах не обмежує себе в залякуванні ядерним арсеналом та превентивних ядерних ударах.
Не варто сумніватись – в Кремлі злякались цієї перспективи. Це могло стати й крахом для ВВП. США і ЄС були рішучими. За виключенням, можливо, лідерів Німеччини і Франції. Перевірених друзів Кремля. Але маневру поряд із США у них не було. Окрім як із Україною…
Обраного, але ще не «інавгурованого» (без присяги) Порошенка президент Франції Олланд і канцлер ФРН Меркель привели до міцного рукостискання з Путіним. Новообраного цікавили два питання, акцептовані Москвою: визнання законності обрання його президентом і економічні відносини. Окупація в обмін на владу і бізнес? Перед тим на необмежену владу спікери і самоназванілідери Майдану обміняли Крим, відмовившись (?) від будь-якого спротиву ще не впевненому в собі, на хитких каменях, агресору із купкою «зелених чоловічків». Можливо, коли би Крим добровільно не віддали Росії, то не було би й окупації Донбасу та гібридної тривалої війни, що еволюційно набуває все більше загрозливих форм.
Це найбільш втаємничена, зманіпульована та сфальшована історія в якій Кремль і Київ діяли часто навіть синхронно, або в одному напрямку. Коли суперпотужна московська пропагандистська машина працювала в унісон із рідними фабриками ботів і тролів.
Тепер слідкуйте за руками.
Повернувшись із Франції Порошенко приступив до реалізації першого спільного з Путіним плану. В інавгураційній промові він, раптом, без особливих пояснень, заявляє «про необхідність підписати повний міжнародний договір про гарантії безпеки та суверенітету», ідею якого взагалі ніхто ніколи не обговорював. Тим більше, що вже була й резолюція ГА ООН №68/262 від 27 березня 2014 р. «територіальна цілісність України» з чітким посиланням на Будапештський меморандум. Камінь було кинуто.
Москва вже готовила Мінські угоди. Порошенко відкрив вікно Овертона і перетворював немислиме в можливе, а потім в актуальну політику. І йому це блискуче вдалося. Він створив опорний прецедент – «новий безпековий договір» і вибудував поле бою за «проблему» яка є, але якої немає. Бо є високої якості, нереалізований Будапештський договір. Путін наступає на Донбасі, масові жертви, законодавчо починає оформлювати Крим як частину РФ. На Україну суне гуманітарна катастрофа. Петро Порошенко рятує «ситуацію». 5 вересня 2014 року «приватні особи» укладають в його інтересах угоду про тимчасове перемир’я – Мінський протокол в ТКГ.На чолі із послом ОБСЄ Гайді Тальявіні та послом РФ Зурабовим, який представляв Росію на інавгурації Порошенка. До цього часу достеменно невідомо, хто готував Мінськ. Стратегія тексту і спосіб його підписання свідчить про руку Суркова і його юристів.У тому числі й з України. Не виключено, зважаючи на таємні домовленості Путіна і Порошенка в Нормандії, що процес підготовки і організації цього «сепаратного саміту» супроводжувався МЗС обох країн. Росія отримала важливу стратегічну перемогу – Будапештський меморандум був відправлений на смітник, Кремль почав енергійно виходити із образу агресора, воєнного злочинця, а підписання протоколу лідерами сепаратистських псевдореспублік створило тривалий ефект громадянської війни в Україні. Петро Порошенко, отримавши визнання РФ, став легітимним главою держави. Для забезпечення перших Мінських угод 1 вересня 2014 р. здали, після 146 днів оборони, Луганський аеропорт. 29 серпня практично без зброї, на вимогу Москви здали Іловайськ.Добровольці з Майдану в«упор» були розстріляні військами РФ.
За Януковичем, який ввів режим АТО 18-20 лютого 2014 для придушення Євромайдану, Турчинов-Порошенко вводять режим АТО (для виборів президента) навесні 2014 року. Й до цього часу, Будапештський меморандум говорить про «акт агресії». Тобто – війну.
Петро Порошенко як і Владімір Путін зосереджені на поглибленні Мінська і Будапештський меморандум не згадують. Або ницо критикують.
Перемогою Кремля є і повне виключення США із протистояння Кремлю на стороні Києва. Щоб закріпити остаточно поразку Будапештського процесу Кремльпроводить блискучу спецоперацію. Його війська активно наступають на стратегічно важливе Дебальцеве. З панівних висот над ним 8 лютого 2015 р. змінюються підрозділи 30-ї бригади і російські війська без бою займають єдину магістраль сполучення Дебальцево з українським тилом. Котел. У Мінськ Путін запрошує Меркель і Олланда. Створюється неформальна і нератифікаційна міжнародна коаліція. Неоднозначна. Без Вашингтона. Кремль знову блискуче виграє:формується безальтернативний проросійський переговорний процес. Україна частково підписує акт капітуляції. 11-12 лютого 2015 р. Владімір Путін, одночасно командуючи воєнною операцією по захопленню Дебальцевого, добивається підписання в тому ж ТКГ у складі двох послів (ОБСЄ і РФ) і тих же «приватних» осіб Комплексу заходів щодо виконання Мінського протоколу. Крим, його анексія, окупація, виключений із будь-якого переговорного процесу. Олланд і Меркель не бачать агресії Росії, не вимагають від Путіна хоча би зупинитись. Не телефонують в ООН, його РБ, президенту. Москва захоплює Дебальцево. Меркель, яка особисто в 2008 році переписала заяву України на отримання ПДЧ на Саміті НАТО в Бухаресті під тиском Путіна, і Олланд можливо й розуміють, що потрапили в геополітичну пастку майстра єдиноборств. Найвищого дану. Тому, не підписують Декларацію на підтримку комплексу заходів, а тільки «приймають» її із «13 пунктів».(Як мінімум, на офіційних сайтах глав держав жодних підписів їх немає). Створюється неформальна «Нормандська четвірка». Жодних гарантій і зобов’язань. Вона ще глибше закопує Будапештський меморандум. Цього Путіну недостатньо. 17 лютого 2015 року РБ ООН №S /RES/ 2002 за беззастережною ініціативою Росіїсхвалює комплекс заходів та «Декларацію президента РФ, президента України, президента Франції та канцлера Німеччини»… Мінським угодам надають своєрідний міжнародний статус, «нормандська четвірка» формалізується на рівні ООН, Росія втрачає однозначний статус агресора, терористи-бойовики-сепаратисти визначаються як переговірна з Києвом сторона. Про покарання Москви і її відповідальності – жодного слова.
Порошенко не наважується визнати законом ЛНР/ДНР терористичними організаціями і почати процес включення їх в окремий міжнародний список. Тільки після знищення Малайзійського боїнга 16 січня 2017 року Україна подає позов в Гаагу проти РФ за порушення нею Конвенції про боротьбу з фінансування тероризму.
Якщо перші і основні санкції проти Росії за ініціативою США були введені Заходом за збройну агресію РФ проти України, то Росія переключила їх розширення на Мінські Угоди. 05.06.2015 р. про це повідомив президент Порошенко, заявивши, що «Росія має нести відповідальність за порушення Мінських угод».
Україна звинувачує тепер в порушені напівпонятійних, напівполітичних, текстів Мінська Росію, а та – Україну. Іноді, небезпідставно. Група Суркова заклала туди гібридні міни, які деактивувати неможливо. Захід все менше бачить збройну агресію Росії в центрі Європи і все більше стає арбітром Мінських угод.
Фінал на віялі вікна Овертона, пам’ятаєте, - законодавче оформлення неможливого. Ну, що ж, імператор Калігула-Германік зробив свого коня Інцитата спочатку громадянином Риму, потім сенатором. Зробив би й консулом, якби не вбили, хоча і оголосив себе Богом. Дональд Трампподібну технологію маніпуляцій і програмування взагалі перетворив у політику управління США і світом, тотально використовуючи Твітер.
У 2016 році Порошенко пропонує «Нормандській четвірці» «Дорожню карту виконання Мінських угод», яку вони затверджують у жовтні ц.р. 16 вересня 2014 р. парламент приймає закон «Про Особливий статус ОРДЛО», який діє до цього часу. Суть – створення Україною сепаратистських автономій,як квазідержавних, майже суверенних утворень. Його норми Порошенко переносить в законопроект змін до Конституції, за які в першому читанні голосує 288 нардепів! Україна на порозі втрати національного суверенітету і початку федералізації. При чому, норми про Особливий статус ОРДЛО Порошенко вносить в основне тіло Конституції. Швидко, дуже швидко, КС 31 липня, осліпнувши, визнає таку конституційну аномалію «відповідною Основному Закону», закладаючи політичну базу для скасування Конституції в редакції 2004 року і руйнації в 2020 антикорупційної архітектури.
Немислиме стало нормою.
15 січня 2018 року Лавров насміхається над Києвом: Будапештський меморандум порушила Україна, а не Росія. Порошенко, працюючи на реванш, 23 серпня 2019 р. продовжує, в масці Марка Порція Катона Старшого, настійливо дискредитувати Будапештський договір. Той має вмерти. «Він не є гарантією безпеки і не вартий паперу, на якому підписаний». (01.11.2020р). Недочитав, мабуть, першого німецького рейхсканцлера Бісмарка: «Армію завойовників на кордоні не зупинити красномовством… і переможеному переможець залишає тільки очі, щоб було чим плакати».
Президент Зеленський не зачинив вікно Овертона. Не може дотягнутися, бо тримають за руки і ноги. Сів на «віяло Порошенка». Найбільш вірогідна версія – відсутність волі, інтелектуальних спроможностей і політичного досвіду, посилених природною недовірою до «чужих» і кремлівськими технологіями «приручення» через топових посередників та олігархів.
Мінські домовленості – мертві. Антиукраїнські. З огляду інтересів України. Їхня мета – Україна держава, що не відбулася, а українці неспроможні втримати й розвивати сучасну державність. Москва сконструювала їх як потужний інструмент гібридної війни з Україною. Доволі успішної. До них вміло прив’язані політичні ударні механізми – активна прокремлівська політична партія, яка нарощує рейтинг, ЗМІ і соціальні мережі, які щодня тотально програмують українців, спотворюючи реальність.Прямі і приховані агенти в органах влади і громадянських рухах. Президент Зеленський і його політико-урядова команда вже не в змозі контролювати власну повістку. Якщо це не відповідає інтересам і планам Кремля. Центральною і головною місією Володимира Зеленського стали не реформи, а гра в Мінські угоди.
Війна на Сході не має жодної відповіді. Перемир’я тримається виключно на планах Путіна і його «добрій» волі. У будь-яку мить армії бойовиків, складені із російських найманців і на чолі російських офіцерів, можуть почати наступ на ЗСУ, які страждають «окопним синдромом» і політичним кураторством.
Ішингер в інтерв’ю «ЄП» як би і не бачить «реалістичного шляху» у Мінську, але закликає «не думати за військовий конфлікт для повернення Донбасу», а наберіться «стратегічного терпіння», «маючи при цьому стійкі відношення з Росією». Він один із авторів одіозного «Плану припинення війни в Україні» для Мюнхенської безпекової конференції цього року. «Із запуском всеукраїнського Загальнонаціонального діалогу щодо визнання нової ідентичності України, яка враховує погляди сусідів, питання історії, національної пам’яті, мови, ідентичності та меншин».
Та ж німецька послиця ще у 2015 році закликала «змиритись» із особливим статусом ОРДЛО. Більше. У відповідь на опитування Зеленського щодо долі Будапештського договору, вона повна скепсису в дусі чисто російської політологічної машини: «Якщо Україна хоче реально розширити існуючі формати, я навіть не знаю, чи були би США, Велика Британія, Канада готові до цього… Нормандський формат працює» (?).
Зеленський має примарний шанс все змінити. Не оглядаючись на істерики Кремля і його п’яту колону в Україні та ЄС. 73,23% виборців, голосуючи за нього, підтримали популярного пересмішника й тому, що він обіцяв, разом із Тимошенко, повернути в геополітику і оборонну дипломатію Будапештський договір. 78% українців 25 жовтня виступили за зміну формату переговорів про відновлення територіальної цілісності та суверенітету України. Саме через Будапешт. Потрібно вийти із якогось гіпнотичного сну, навіяного п’ятим президентом, Владіміром Путіним, його друзями і агентами у світі та Україні. Всі відповіді на завершення війни з Росією не у Брюсселі-Берліні-Парижі, Вашингтоні, а в Києві. Ніяка нова ефемерна система санкцій Європи, яку пропонує в своїй книзі із дивною назвою «Як перемогти Росію у війні майбутнього» (типа, в нас зараз громадянський конфлікт) директор Інституту стратегічних досліджень Горбулін, не стане реальністю. Це тільки романтичні фантазії, бо ЄС у важкій політінституційній кризі із глибокими націоналпопулістичними тріщинами. Під тиском транснаціональних корпорацій, які борються за ресурси Росії і її ринок збуту. Війною з Грузією і Україною Кремль зруйнував світопорядок і знищив систему міжнародного договірного права. Майбутньої війни з Росією може вже і не буди. Вона йде з 2014 року у важкій гібридній сполуці: безперервної низької вогневої активності і високотехнологічної агресії в соціумі, кіберпросторі і в мізках українців. Росія не боялась напасти на Велику Британію на її території в Солсбері і США в 2016 році.
Потрібна нова, несподівана для Москви стратегія виходу на пряму, беззаперечну її відповідальність за війну у Європі. Жоден новий договір про гарантії безпеки для України немислимий. Поки є Будапештський меморандум, підписаний законно обраними лідерами ядерних держав. Ставити вище нього «Мінські» протоколи, підписані лідерами терористів-бойовиків, яких вже давно немає, і відставними політиками, тримає Україну в куті рингу в стані постійного нокдауну.
Обрання президентом США Байдена дає Києву чи не єдиний шанс змінити зловісний тупик Мінських угод на нову силову дипломатію примусу Росії до миру на справедливих умовах. Керуючись Будапештом. Треба стати, будь-якою ціною, основним союзником США поза НАТО для розширення військової співпраці. Особливо в стратегіях розширення взаємодії при проведенні антитерористичних операцій проти значних терористичних утворень і територій. Поставили політичну мету просуватись до статусу «Головного оборонного партнера» США. Треба діяти прагматично, чесно і послідовно. Президент Обама у 2014 році сказав «НІ» Україні як основному союзнику поза НАТО.Після того, як американців Київ викинув із Женевських переговорів і вступив з Москвою в сепаратні, не в інтересах США, стосунки з Москвою.
Для такого і подібних рішень потрібна сильна воля, самостійність, самодисципліна і високий інтелектуальний, аналітичний рівень в моделюваннях коротко і середньострокових горизонтів подій.
«Нормандська четвірка» недієздатна і поволі розчиняється у вихорах історії. Меркель йде. Рівної їй фігури стримування Москви немає. Макрон оточений кризою. На муніципальних виборах літом ц.р. його партія «Вперед, Республіко» зазнала нищівного розгрому.«Подружка Путіна», лідер націоналістів Ле Пен, тисне чинного президента, ледве уступаючи йому у соціологів.
Путін стомлений.В кільці ворогів та криз. Байден в час виборів не лише назвав Трампа «щеням Путіна», але й Росію – головним ворогом США і збирається «покласти на Росію реальну ціну за порушення міжнародних норм»… Туреччина зайшла на Південний Кавказ – хворе підчерев’я Росії. У Молдові перемогла переконлива євроатлантистка. Білорусь повстала і вся її опозиція на Заході. Навального отруїли бойовою забороненою зброєю. Нові Західні санкції, страх перед новим опозиційним лідером і загрозою масштабних протестів, все більше свідчать, що в основі кризи Росії одна людина.
На окупованих територіях України в Криму і Донбасі нарощується гуманітарна катастрофа, яку вже неможливо зупинити. Росія теж в глибокій цивілізаційній кризі. «Русский мир» провалився, нав’язана світові гонка озброєнь демонтує можливість сучасних реформ, санкції за збройну агресію проти України відновлюють внутрішній політекономічний феодалізм і опричнину. Попри очікування, в Москві з’явились чіткі ознаки, що Путін розуміє неможливість продовження такого згубного сценарію. Він збирається піти. Йому готують м’яку подушку.
Формується новий світопорядок і протокол взаємного виживання. Нам потрібна державницька влада і надійні союзники. Як Туреччина для Азербайджану. Прийшов час України. Повернутись у геополітичну гру. Поки що зовсім не видно, чи готовий це робити Зеленський і чи шиє подушку?