...вам ця національно-свідома потвора, монолог якої я записав:

Взимку, коли вони в пальто, то ще так-сяк. Можна терпіти. Як погану общєпітівську котлету старих часів під гарним ресторанним гарніром. Теж тих часів. Приблизно Московської Олімпіади. А влітку, як пороздягаються та повилазять на пляж – ну, ніякого апетиту.

Наприклад, он та. Лежить. Сраку в купальнику вставила. Прямо в сторону джіпа, що на неї з кущів вилазить. Думаєте, вона їстівна? Брехня! Тільки зверху косметикою помазана, як торт кремом. А всередині – все наркотиками потруєне – хімічна блондинка. Правда, той, що у джипі, він неперебірливий. А я не такий. Сімдесят п’ять років доносів і майданів – то не жарти!

Прочий же народ – взагалі збіднів. Чесні жони чесних мужів сидять дома і носа на пляж не висовують – вираховують на калькуляторах, скільки грошей до чергової зарплати осталось. До тієї самої, що їм у вересні за квітень дадуть.

Зустріть бабусю з дієтичним онучком років п’яти – те саме, що підстрелить на київських Липках слона. Бабусі, які молодші, побігли у валютні проститутки. Внучки ростуть, як вітер в полі, пхають в себе, що попало, навіть макдональдси, і зовсім втратили смак. Та й, сказати чесно, жерти в нагрузку до онука його бабусю – невелика радість.

А тінейджери – ті взагалі всі СПІДом заражені. Їх можна їсти тільки в презервативі. Ви пробували? Я якось спробував. Знаєте – не раджу.

Як і шкільних вчительок – злі і жиляві. Зразу з двома програмами всередині – до міністра Вакарчука і після міністра. Або шахтарів – тих не те що покуштувати – понюхати гидко. Правда, народ в тролейбусі пахне ще гірше, як населення свинарника. Або, як наші пани-міністри, коли вони, потіючи, випрошують собі у Заходу гуманітарну допомогу.

Була, правда, в мене спочатку надія на нових українців. На нових руських зразу не було. І не тому, що я – націоналіст. Чи расист. Боже збав! Я люблю монголоїдів. Особливо японців. Вони на смак, як суші – тільки їх їсти треба сирими, повідключавши від них всяку електроніку. Але ж неможливо отак, як нові руські, з дев’ятої години ранку проспиртовувати м'ясо! Щодня. Без вихідних. І будь де. Хоть під Москвою. Хоть на Канарах.

А от на нових українських була надія. Каюсь. Такі гарненькі, мордатенькі, у вишиванках од Бріоні. З’їм, думаю, зразу поздоровію. Мабуть, патріотичний порив підвів! Клята реклама: «Вживай своє, українське!» Вжив я таке. Та ще й новоукраїнське – найкраще! І як тільки загнав у нього зуби, так зразу зрозумів, що його тато – партократ, а мама – обкомівська хвойда. Ледве не вирвало. Доїв на одній силі волі. І на моральних принципах. Витираючи губи газетою «Українське слово». Але вдруге – нізащо!

Он, он культурист пішов! Бройлер. Гора гормонів. Фу! Моя мрія – інтелігент. Такий, щоб вранці робив зарядку. І бігав. Щоб харчувався без консервантів. Не пив. Не палив. Стежив за здоров’ям. І думав лише про високі матерії. Про Шевченка. Про Оксану Білозір. Про те, як летіли дикі гуси. І несли на спині гурт «Гринджоли» з Ніною Матвієнко… Ой, ой…

Де такого знайти? Піду у вегетаріанський шинок пошукаю. Тут відкрили один. «Ще не з’їли Україну!» називається. Все американське. Буряк американський. І картопля. І, навіть, ананаси, що особливо прикро, теж американські, а не наші. А які ж у нас у Карпатах ананаси колись росли, поки не прийшли кляті москалі! Які ананаси! Більші, ніж у Південній Америці. Пам’ятаю, я, маленький, сиджу під тими ананасами зі Степаном Бандерою. Він кріса чистить. Я – «Кобзарика» читаю… Так гарно! Аж плакати хочеться.

… І тут прийшли москалі. І все зіпсували. І я став людожером. А до того не був. Ні! Тільки бабусю свою ще при Польщі з’їв. За те, що вона погано розмовляла української мовою – з польським акцентом. І казала, що Іван Франко – то гівно, а не письменник.

Ох, доберусь я до тих москалів… Чи до американців? Я до всіх доберусь! Всіх навчу ковбасу з людського м’яса робити!